Кілька десятків чорно-білих фотокарток воїнів Української повстанської армії й зачитаний "Кобзар", виданий на початку 1920-х, знайшов 34-річний Андрій Мигалюк у селі Воскресинці Коломийського району на Івано-Франківщині. На сховок натрапив, коли прибирав у будинку, що дістав у спадок від покійної родички Параски Гуцуляк.
— На стрісі було все захаращено, — розповідає він. — Ніхто там не прибирав від 1998 року, як вона померла, — підставляє драбину й лізе на горище. — Сушениці ще висіли і трави, бо лікувалася ними. Прибирав два дні, а потім став роздивлятися, чи не тече часом дах. Дивлюся, між кроквою та черепицею якийсь пакунок у газеті. Розгорнув — а там фотографії.
Стара дерев'яна, мащена глиною, але ще добротна хата стоїть у центрі села. Батько колишньої власниці Михайло Гуцуляк був у Воскресинцях священиком. Андрій Мигалюк дістає із шафи портрети: Михайло та Євдокія Гуцуляки у весільному вбранні. Першою на світ у них з'явилася Марічка, потім Степан, а далі Параска. Євдокія померла під час пологів за наймолодшим Миколою. Михайло вдруге не одружувався. Коли в Коломиї вербували в УПА, склав присягу й отримав псевдо Тато. За ним пішли й діти.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми знали, що не переможемо, але мусили воювати", - у Києві святкують 70-річчя УПА
— У селі вони мали конспіративну хату й переховували партизанів, — згадує колишня станична повстанців 86-річна Ганна Жупанська, яка живе по сусідству. — Хтось на них доніс, зав'язалася перестрілка. Василь Сербенюк — псевдо Мороз — застрілився на подвір'ї, щоб не здатися живим. Люди кажуть, що Марічка вмерла від побаченого — серце розірвало. Ми виділи, як її тіло, без ран, волокли по землі. Було то в 44-му по Михайлі (після 21 листопада. — Gazeta.ua).
Зберігся лист Степана до сестри Параски. Андрій Мигалюк знайшов його між старими фотокартками Гуцуляків. "Слава Ісусу Христу! Дорогенька сестричко, знаю добре, що ти переживала великі муки тої суботи по Михайлу, — пише він. — Бо добре знаю по собі, але я переживав не одну муку, що не змогли помогти Марічці... Мені тої днини так було прикро, думав життя собі відібрати".
Чорнило вицвіло, не все можна розібрати. Параску й Миколу арештували того ж 1944-го. Михайло загинув 16 квітня 1945-го, було йому тоді 57.
Ганна Жупанська одягає окуляри й бере фотографії. Більшості з односельців на них уже немає серед живих. Упізнає брата Параски Гуцуляк Степана — псевдо Стьопа. Після арештів і смерті Марічки він переховувався. Загинув у рідному селі наприкінці 1948 року. До 1990-х із Гуцуляків дожила тільки Параска.
— Мені здається, що вона не до кінця повірила в незалежність України, тому нікому не розповідала про фотографії, — припускає Андрій Мигалюк, показуючи її вцілілі паспорт, трудову книжку, довідку про реабілітацію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прикарпаття відзначило 70-річчя проголошення Акту відновлення Української Держави
На спецпоселення жінку вислали в Тайшетський район Якутії. Звільнили тільки 1960-го. Параска влаштувалася на рудовидобувний комбінат у Краснодарському краї в Росії. Додому повернулася через сім років.
Знімки їй міг передати брат Степан. Везти їх із собою до Сибіру жінка не могла: за знайдені при обшуку фото до терміну могли додати кілька років. Мабуть, зберігала десь у селі, а коли повернулася на батьківщину, віднайшла їх і переховала.
— Гляньте, які то були люди, — Андрій Мигалюк простягає фото. — У них щасливі обличчя.
Станична Сосна носила повстанцям їжу
Ганна Жупанська сама відбула в сибірському спецпоселенні 18 років. 15 травня 1946-го 25-річну станичну засудили за те, що збирала й доставляла продукти українським партизанам. Люди в селі про це знали. Приносили хліб, квасолю, зерно.
— Харчі носила до сусіднього лісу й там лишала. Казали тільки місце, — розповідає жінка. — Був приказ віднести, скинути, не зглядуватись. Ідемо так, ніби на поле працювати, а потім мали стрільче (зустріч. — Gazeta.ua). Ніхто нам не довіряв: зрадників багато було.
Каже, що відтоді, як склала повстанську присягу, по імені її ніхто не кликав — мала псевдо Сосна.
— Ми пройшли курс, як рану треба завити, допомогу надати. А як тішилися з дівчатами, що можемо робити щось для України. Уже зараз нема таких людей, — витирає сльози.
Заарештованих повстанців везли до катівні НКВД у Коломиї.
— То велика тюрма, — веде далі жінка. — У камері спали на підлозі — було нас, жінок, стільки, що як оберталася одна, то мусили всі. Як чуємо ключі задзенькають, кожній волос стає дибки. З допитів приносять за руки й ноги, кинуть до нас. Тримали мене там півроку.
Згадує, що того дня, коли її, 13-річного брата Петра й маму вивозили до Сибіру, випав перший сніг. Брат ходив до школи, був здібний до науки. Коли їх забирали, то взяв із собою книжки — не знав, куди їде. Майно родини конфіскували.
— Була добротна хата, стайня, кінь, корова, телиця, свиня. Не позволили навіть зарізати курку та з собов узяти. По дорозі до Сибіру їли кропиву та мерзлу мандебурку (картоплю. — Gazeta.ua).
3 
1
Коментарі
584