Взимку 1953 року керівнику СРСР Йосипу Сталіну доповідав нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія. Ішлося про нагородження льотчика-випробувача Амет-хана Султана третьою Зіркою Героя Радянського Союзу.
– Лаврентію, ти здурів? – запитав вождь радянських народів. – Мало того, що ти допустив його до секретної зброї. Так ти ще й хочеш, щоби я зробив кримського татарина тричі Героєм Радянського Союзу?
– Він, ризикуючи життям, урятував літак-снаряд, – несміливо заперечив Берія.
Сталін подобрішав.
– Гаразд, Героя не дам, але Сталінську премію отримає.
Усі неприємності знаменитого льотчика мали одну причину – національність. Його батько був лакцем – представником невеликого гірського народу із Дагестану. Мати – кримською татаркою. У Радянському Союзі Амет мав можливість назвати себе дагестанцем, але вперто наголошував, що він – кримський татарин. І не лише наголошував, а й постійно просив голів Верховної Ради СРСР Мікояна й Ворошилова змилостивитися над народом-вигнанцем і дозволити йому повернутися до Криму. Рішення про реабілітацію ухвалять лише 1989 року – через 17 років після смерті легендарного льотчика.
Дитинство Амет провів у рідній Алупці, біля підніжжя гори Ай-Петрі. Хлопчики легко лазили по скелях і навіть пробували спіймати гірських орлів. Після школи вступив до залізничного училища в Сімферополі. Встиг попрацювати помічником котельного майстра. А потім захопився модною в 1930-х роках авіацією. Навчався в Качинській авіашколі. З 1940 року – в регулярній армії. Війну зустрів у Молдові. Кілька льотчиків полетіли подивитися, чи справді румуни й німці переправляються через річку Прут. Побачили багато техніки і військ. Однак повертатися вже не мали куди: за цей час ворог розбомбив їхній аеродром.
У перші місяці війни Амет не мав жодного трофею, хоч був надзвичайно сміливим льотчиком. Добре, що серед небагатьох залишився живим. Ніколи не боявся літати назустріч ворогу, але боявся бомбардування на землі – кілька разів потрапляв під авіаналіт.
Знекровлену льотну частину згодом перевели в тил. Амет-хан на англійському винищувачі "Харрікейн" обороняв небо над Ярославлем – містом, куди вивезли багато військових заводів. 1942 року вступив у бій із бомбардувальником "Юнкерсом". Вистріляв усі патрони, але в ціль не влучив. У запалі бою вирішив іти на повітряний таран. Якби ударив "німця" згори, мав би шанс уберегти власний літак. Але Амет ударив знизу. Обидва літаки каменем пішли донизу. Льотчики врятувалися. Тільки Амет-хана нагородили орденом бойового Червоного Прапора, а німецького аса відправили до таборів. Збитий "Юнкерс" виставили на огляд на центральній площі Ярославля. Ніхто й не звернув уваги на молодого чорнявого лейтенанта, який ніяк не міг протиснутися крізь натовп. Утім, влада міста не залишилася байдужою й подарувала Амет-хану іменний годинник.
Невдовзі під Єльцем збив два свої перші "Месершміти". Під Сталінградом Амет уже воював на літаку "Як-7". Згодом пересів на американську "Аерокобру". Кожного разу, освоюючи новий літак, казав:
– Пересідаю з ішака на жеребця!
Саме на "Аерокобрі" мав найбільше перемог. До літа 1943 збив 14 німецьких літаків. 20-21 серпня додав до них ще чотири. Був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Збив 7 бомбардувальників "Хейнкель" – найбільше серед радянських асів. Однополчани казали, що Амет мав напрочуд гарний зір і завжди першим помічав ворога. Служив навіть у спеціально створеній Сталіним ескадрильї "винищувачів німецьких асів". Туди брали лише тих, хто мав на особистому рахунку щонайменше 5 збитих літаків.
У розпал боїв за визволення Криму Амет змусив сісти на радянський аеродром німецького штабного літака з важливими документами. У травні разом із друзями відпросився в рідну Алупку й став свідком виселення усього народу. Лише втручання командира дивізії врятувало від депортації батьків Амет-хана. Його рідного брата засудили й відправили до таборів.
Амет повернувся на фронт. Невдовзі над їхнім аеродромом пролетів "Месер", який скинув вимпел. До нього було прив'язано записку – виклик на дуель. Німець обіцяв на злеті не бити й слова свого дотримав. Звісно, вилетів Султан. Важкий бій завершився короткою чергою і німець упав. Кажуть, збитий ворог мав 50 перемог над "сталінськими соколами". Свій останній трофей героїчний татарин здобув над німецьким аеродромом "Темпельхоф" 25 квітня 1945. Загалом мав 30 особисто збитих літаків і ще 19 у складі групи.
Другу Зірку Героя отримав уже після війни – 19 червня 1945 року. За радянськими законами на батьківщині двічі Героя мали встановити бронзовий бюст. Однак хтось невідомий двічі поспіль писав листи, що Амет-хан відмовляється від бюсту у рідній Алупці. Дехто пропонував установити його в Ярославлі, але від цієї ідеї відмовився сам герой. Погруддя таки виготовили, але потім воно таємниче зникло і знайшлося лише через три роки. Його встановили з великими потугами. Мабуть, у Союзі жоден монумент Двічі Герою не мав таких проблем.
Після війни, як одного з найкращих радянських асів Амет-хана відправили навчатися до академії генерального штабу. Однак звідти він утік, визнавши, що навчання – це не його коник. Герой умів літати. Однак треба було чимсь годувати сім'ю. На роботу у Москві його не брали через національність. Квартири не мав і жив у готелі. Амет-хан почав спиватися. Якось однополчанин побачив його п'яного в одній із забігайлівок. Розповів друзям. Невдовзі Амета зарахували льотчиком-випробувачем. Робота йому сподобалася. Він випробовував новітні радянські реактивні винищувачі і навіть літак-снаряд. Того чіпляли до корпусу звичайного літака, потім у польоті відпускали в автономний політ. Спочатку працювала автоматика, а потім льотчик брав керування на себе. Одного разу автоматика відмовила. Амету вдалося опанувати літак перед самою землею.
– На фронті так страшно не було, як щойно, – зізнався він колегам, які підбігли привітати з благополучною посадкою.
Як льотчик-випробувач Амет-хан Султан був знайомий майже з усіма космонавтами. Він і загинув так само. У лютому 1971 літак Ту-16 розпався у польоті й упав у болото. Через густий лапатий сніг кабіну з екіпажем знайшли лише на четвертий день пошуків. Командир літака Амет-хан Султан сидів у своєму кріслі як живий. Лише штурвал глибоко врізався йому в груди.
Кажуть, Амет не хотів летіти в той день. Друзі радили перенести виліт, але він їх не послухав. Свою смерть відчував. За три місяці перед вильотом святкував 50-річний ювілей. На пораду облишити польоти відповів із посмішкою:
– Гірський орел не помирає на землі. Він гине в польоті. Відчуваючи близьку смерть, птах здіймається високо вгору й звідти падає на землю вже мертвим.
В 2013 році кримські татари запропонували назвати сімферопольський аеропорт іменем Амет-хана Султана. Тодішня Верховна Рада Криму пропозицію не підтримала. Нинішня Росія теж не в захваті від цієї ідеї. Мовляв, у нас уже є аеропорт імені Амет-хана Султана в Махачкалі.
Натомість Верховна Рада України присвоїла ім'я героя сімферопольському аеропорту. Шкода, що лише в 2015 році.
2 
1
Коментарі