Вчора, 14 листопада у Музеї історії міста Києва відбувся Вечір-спомин про Другу світову війну. Організатори запросили поспілкуватися про те, якою запам'ятали війну звичайні кияни та побачили воєнні хроністи крізь призму кінокамери.
На зустрічі було продемонстровано чотири пропагандистські фільми: радянський про підготовку Києва до оборони влітку 1941 році, нацистський агітаційний ролик про Адольфа Гітлера для українського населення, німецька пропагандистська стрічка про "хороше життя" українських остарбайтерів та радянські кадри "визволеного" Києва.
Таким чином, фільми показували офіційний бік подій - те, як це мало би бути або те як це подавали, тоді як обговорення в залі зачіпало те, як "було насправді".
За словами історика, автора мультимедійного проекту "Війна. Місто. Люди" Віталія Нахмановича, дивлячись на пропагандистські кадри, наближаєшся до розуміння того чому київське населення у 1941 році зустрічало німців з квітами, і чому у 1944 році вони так само зустрічали радянських воїнів.
80-річний Віктор Григорович Сосов представив свої малюнки-спогади про воєнний час. Він зустрів війну у віці 9 років. Його батька мобілізували на фронт з перших днів війни, до родини він повернувся лише у 1947-му. Віктор лишився разом з матір'ю. Усі роки окупації пережили у Києві, поки у жовтні 1943 року за кілька тижнів до звільнення міста Червоною армією потрапили в облаву та були відправлені на примусові роботи. Спочатку працювали у Польщі (містечко Опатов) в таборі, а далі - у приватного бауера в Каселі, Німеччина. По поверненні на батьківщину на Віктора з матір'ю очікувала нелегка доля репатріантів - їм було заборонено селитися у Києві. Через своє минуле Віктор Григорович не зміг вступити до політехнічного інституту, як хотів, а змушений був вчитися у будівельному виші.
Свої малюнки Віктор Сосов почав створювати лише у 1990-х, коли змінився режим і вінміг вільно говорити про своє воєнне минуле.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Листи німця з окупованої України – їх знайшов на горищі його син
Наводимо уривки зі споминів Віктора Григоровича:
Пам'ятаю як вели євреїв до Бабиного Яру. У пам'яті відклалося як у старої єврейки порвалася сумка з пожитками і вона не змогла їх донести. Я тоді їй допоміг - знайшов шматок фанери, і вона на ньому, як на санчатах, повезла свої речі. Ми не знали куди вели євреїв, але це все страшно виглядало. А наступного дня, коли вже зрозуміли, то взагалі жах напав.
Постало питання їжі. Ми дізналися, що у школі, поруч з нашим домом, зупинилися німці. Вони викидали свої об'їдки. Коли я туди пішов, побачив, що люди у воєнній радянській формі копають яму, певне військовополонені. Я втік, а тікаючи, почув постріли. Німці за всяку провину розстрілювали, особливо за порушення комендантської години.
З гарних будинків німці виселяли людей. Виселили й нас на Лук'янівку. Там мамина знайома мала будиночок. Поруч були німецькі казарми з підвалами, куди німці скидали свої недоїдки. Ми з хлопчаками намагалися туди потрапити, щоб там щось знайти. Якщо був хліб, то ми його збирали, висушували, а потім товкли і вже з нього робили млинці. Ось так ми виживали при окупації. Щоб дістати їжу, треба було або йти по селах міняти їжу, або на роботу до німців. Німці давали, здається, 200 г хліба з проса на день.
Нас із мамою забрали на роботу до німецького табору у Польщі. Але ж там було багато поляків та інших слов'ян, мама з ними спілкувалися. Німці запідозрили її у зв'язках з партизанами і вирішили вивезти нас до Німеччини. Сказали нам: "поїдете у концтабір". Коли згадую як нас везли, серце досі кров'ю обливається. Мене кинули до кузова, а маму посадили на крило машини. Вона там ледве-ледве трималася. Я думав, що вона ось-ось впаде. А німці весю дорогу сміялися. Привезли нас до Каселя, виявляється не у концтабір, а на роботу у господарство.
Якось мене німецькі хлопчаки-гітлерюгенти загнали у помийну яму і, сміючись, почали обливати сечею, яка стікала у яму. Так тривало, доки хтось із дорослих їх не відігнав.
Мені було 12 років, хотілося ж руху, десь побігати. Хоча і часу особливо не було - весь час йшов на роботу. Рідко, але вільна хвилина випадала. Для цього мама десь роздобула булавку. Відтоді мій значок "OST", який носили працівники зі сходу, був не пришитий, а приколотий. Коли треба, я його приколював, а коли треба - знімав, щоб могти вільно пройтися містом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Німці досі не знають, що живуть у колишніх казармах для українців
На запитання чи мав він можливість відвідати місця, де він був на роботах у Німеччині, Віктор Григорович щиро зізнається, що у нього такого бажання ніколи не було, тому що спогади про той час у нього лише важкі. А найсвітліші спогади з воєнного періоду у нього пов'язані з домом: "Коли ми повернулися з Німеччини, то жили у бабусі в селі. І дуже раділи, що її хата вціліла, і що нам було де мешкати".
3 
1
Коментарі