20 лютого 1942 року рейхсфюрер СС Гіммлер видав наказ, де вперше офіційно згадано термін "остарбайтер" (Ostarbeіtern). Утім, Гіммлер лиш скористався словом, яке вже існувало. Бо "східні робітники" почали прибувати раніше. З кінця 1941-го до початку 1944 року з України до Третього рейху примусово вивезено на роботу 2,4 млн людей.

Один з них — Семен Митрофанович Пономаренко з села Ручки Гадяцького району на Полтавщині. Ці місця були окуповані восени 1941 року. У Гадячі стояв штаб 6-ї армії вермахту — тієї, що згодом загинула під Сталінградом.

Семен Митрофанович згадує, що його забрали 7 жовтня 1942 року. Збір був у сільраді, під наглядом поліцаїв. Мати дала в дорогу сухарів.

Їхали довго, бо часто зупинялися (у Києві — на медобстеження). Вагони в дорозі між станціями опечатували. Один вагон ешелону якось відчинився, і всі, хто в ньому їхав, повтікали. Німці стріляли їм услід.

На станції Здолбунів давали варене просо з німецьких польових кухонь. А за Києвом на якійсь станції — варене просо навпіл з мишачим послідом. Семен їсти не захотів, мав іще щось у торбині.

28 жовтня привезли в містечко Шрамберґ (округ Ротвайль, Шварцвальд). Довкола гори й ліс. Табір невеликий, душ на 600, три бараки. В одному жили хлопці, в двох інших дівчата. Тільки українці, росіяни й білоруси. В околицях були й більші табори. На одязі нашито бирку "OST" — білі букви на синьому тлі. Номер — 73933.

Семен Митрофанович працював на фабриці майоліки.

— Отакі-от чашки робили, тарілки, — бере зі столу звичайну чайну чашку й показує.

У таборі годували бруквою, інколи давали капусту, картоплю й по 200 грамів хліба. Грошей трохи платили. Скільки — він уже не пам'ятає, здається, марок 6–8. У місті за такі гроші можна було купити пляшку пива. Часом до табору місцеві фермери привозили яблука, вишні — й продавали.

Робочий день тривав 12–14 годин. Вихідний — неділя. Хлопці майже завжди вантажили в цей день вугілля для табору. Дівчата теж щось робили. Інколи в їдальні збиралися, співали, навіть танцювали. Це не заборонялося.

Одяг носили той, що з дому. На роботі видавали фартух, а згодом — поношену одежу.

— Хто зна, чия вона була? — каже дід. — Може, тих, що померли в концтаборах?

Вільного часу майже не було. Могли ходити за межі табору за спеціальним дозволом. У місті остарбайтерам чогось не дозволялося ходити тротуаром. Якось заглянув до кірхи. Там на стінах, каже, бачив плакати з закликами бити євреїв, і карикатури на них.

Новини з фронту приносили переважно французи, їх було там багато.

Десь після Сталінграда дозволили листуватися. Семен одержав з дому одного листа й одну посилку — грамів 200 сухарів. Потім Полтавщина зосталася за лінією фронту й листів більше не було.

Майбутню дідову жінку Тетяну привезли до Шрамберґа з Чернігівщини в липні 1942-го. Працювала вона на картонно-паперовій фабриці, робила всякі коробочки, ящички.

Жила в сусідньому бараку. Познайомилися вони 1944 року. Про знайомство дід не розказує, відмовчується. Згадує, що інколи дівчат з табору посилали до "ратхаус" (міської ради), вони там прибирали. Якось знайшли, де лежать продуктові картки, й потроху їх крали.

— І моя Тетяна там була! — сміється дід.

Дехто з дівчат через ті картки перестав приходити на обід. Таким чином німці їх розсекретили й покарали тих, хто попався. Тетяну це оминуло.

Союзники бомбардували Шрамберґ двічі. Остарбайтерів при цьому вели до бомбосховища всередині гори. Першого разу хмара пилюки довго стояла над фабрикою майоліки — бомби влучили в запаси глини й піску. Друге бомбардування запам'яталося так: коли перестали бомбити, Семен вийшов зі сховища першим і побачив, що якісь люди тікають, а за ними біжать інші й стріляють.

— Я ж молодий хлопець, мені інтересно — що воно? — згадує.

А то тікали німці. Того дня він записав на звороті своєї арбайтскарти: "20 квітня 1945 в 7.30 вечора французи освободили наш лагер".

Після того вони й далі жили в тому самому таборі, вже не працювали. Годував їх Червоний Хрест. А у вересні кожному дали на дорогу по банці доброї тушонки, здається, американської, й усіх перевели до радянської зони окупації. Там багатьох вербували на відбудову шахт й одразу туди відправляли. Семена ж забрали до армії. З вересня 1945-го по березень 1947 року він служив у Хемніці (Карл-Маркс-Штадт), Цоссені й інших місцях.

— А моя Тетяна додому поїхала, — додає.

Коли повернувся, доньці Марусі був уже рік — народилася в лютому 1946-го. Семен привіз їх із Чернігівщини в Ручки й аж тут розписався з Тетяною. В Україні саме був голод.

Семен Митрофанович усе життя потім шоферував. Тепер живе сам, часто навідуються діти й онуки. Тетяна Романівна померла кілька років тому. Дід ще недавно тримав корову, й на Захороллі стояли його стіжки сіна, завжди дуже акуратні.

×