"Одному інженеру, прізвища не пам'ятаю, казали виконувати якусь роботу на залізниці. Йому запропонували подати кошторис. Він зробив, підійшов до німця, щоб йому затвердили цей кошторис, а німець і каже: "Я тут ще допишу інших видатків на 200 тисяч, 100 я візьму собі, 100 вам дам". Таким способом багато людей у Львові стали мільйонерами. Взагалі, за гроші можна було зробити все, тільки треба було поділитися з німцем. Якби схарактеризувати все те, що творилося, то це були крадіжки і хабарництво", - розповідав 1946 року про життя в місті за німецької окупації професор Львівського університету Зарецький. Записував представник "комісії з історії Вітчизняної війни на Україні", що тоді діяла при Академії наук УРСР.
Корупція та спекуляція в окупованій Україні почали процвітати майже одразу після запровадження німецької адміністрації 1941 року. Сприяло цьому передусім те, що для величезних окупованих територій у Третього рейху бракувало чиновників. Приміром, у Рейхскомісаріаті "Україна", населення якого становило 17 млн, було всього 25 тис. німецьких урядовців. Та й відсилали далеко не найкращих фахівців. У Німеччині їх називали "східними невдахами" - за низький професійний рівень. Але інших не було, тож саме такі кадри мали якнайширші повноваження в усіх сферах життя.
Найчастіше німецькі урядовці заробляли на махінаціях із валютою. У Рейхскомісаріаті "Україна" офіційною грошовою одиницею була не підкріплена золотом рейсхмарка, а окупаційний карбованець. Його друкував "Емісійний банк України", розташований у Рівному - адміністративному центрі цієї окупаційної зони. Обіг рейхсмарок тут був заборонений - щоб уникнути їх відтоку із Рейху, бо тоді довелося б удаватися до емісії, а це призвело би до інфляції.
Офіційний курс рейсхмарки до карбованця - 1:10 - і ціни на товари встановили адміністративно, без жодного економічного регулювання. Тож ринковий курс карбованця дуже відрізнявся від офіційного й постійно коливався. Передусім - залежно від ситуації на фронті. У великих містах виникли стихійні "чорні валютні біржі", де хисткий карбованець обмінювали на твердішу рейсхмарку або золото, ліки тощо.
Німці купували карбованці за рейхсмарки за курсом "чорного ринку" - 20:1- і пересилали поштою до Німеччини. Там рідні обмінювали їх знову на марки, але за офіційним курсом - 10:1. Чистий прибуток - 200%.
ВИНОС: Німці купували карбованці за рейхсмарки за курсом "чорного ринку" - 20 до 1- і пересилали поштою до Німеччини. Там рідні обмінювали їх знову на марки, але за офіційним курсом - 10 до 1
Із корупцією серед гестапівців Михайло Селешко зіткнувся в окупованій Вінниці. Він, український емігрант, прибув туди з Німеччини 1943 року як перекладач комісії з розслідування злочинів НКВС. Нацисти виявили в місті масові могили розстріляних у 1937-1938 роках і взялися надати справі розголосу. "Характерними для гестапівців були хабарництво й заздрість, - писав Селешко у виданій по війні книжці споминів. - Знаю кілька випадків, що вони на власну руку, без наказу згори, робили обшуки в приватних помешканнях на прохання того, хто дав пляшку горілки, або якщо про те просила гарна жінка".
За 20 тисяч карбованців слідчий організував усе так, що замість розстрілу Петренко отримав півроку в'язниці
За гроші можна було навіть викупити когось із арешту. Приміром, житомирські підпільники влітку 1943 року так визволили свою соратницю Людмилу Вирвич - дали 10 тис. крб німцеві-слідчому й він закрив справу. У вересні 1943-го у Троянові на Житомирщині при перевірці документів жандарми затримали Миколу Петренка, пов'язаного з місцевим партизанським загоном. Петренкові світила смертна кара. Та за 20 тис. крб слідчий організував усе так, що замість розстрілу Петренко отримав півроку в'язниці.
Відкупитися можна було виїзду на примусові роботи до Рейху. У Харкові, приміром, щоб не стати остарбайтером, треба було викласти працівникові біржі праці від 5 до 10 тис. крб. А той видавав посвідку, що ця особа за станом здоров'я не може їхати на роботи до Німеччини. Для більшості внесених до списків остарбайтерів сума хабара була непідйомною. Бо заробити такі гроші можна було лише на "чорному ринку".
"Раєм для спекулянтів" називали німці між собою окуповану Україну. Особливо із зими 1942 року, коли в Німеччині стало сутужно з харчами: запланований бліцкриг на Сході провалився, тож продукти йшли передусім на утримання там величезної армії.
Німецька окупаційна влада запровадила в Україні карткову систему на харчі, заборонила торгувати ними на базарах. Селян обклали високими податками. Брак продуктів породив спекуляцію ними. "Велось офіційне і неофіційне ограблювання України, - писав Селешко. - Між вояками, і взагалі німецькими службовцями, таке грабування мало невинну назву "організовувати". Хто більше придбав таких продуктів і вислав додому, про того казалось, що він - добрий "організатор". Все прикривалося патріотизмом, мовляв - батьківщині в біді треба допомогти. За таку "організацію" понад міру сиділи й у Вінниці за ґратами багато німецьких вояків, а ще більше цивільних урядовців".
"Серед усіх загроз в Україні на першому місці стоїть мінова торгівля на чорному ринку, - зазначено в одному з німецьких звітів 1942 року. - Міняється все можливе і неможливе на українські продукти - яйця, олію, м'ясо. Україна стала "блошиним ринком Рейху".
На чорному ринку німці міняли на харчі те, що отримувати з "фатерлянду": сіль, сірники, кремінь, сахарин, дріжджі, білизну, одяг, взуття, сумки, підв'язки для панчіх, креми, лак для нігтів, губну помаду та інший дріб'язок. Один німецький військовий, приміром, умовив свого діда прислати в Україну його нові черевики. Тут обміняв їх у селян на 8 л олії й відправив до Німеччині. Там дід її виміняв на нове пальто і прислав онукові для нової оборудки.
"Всякий, хто мав щось продати, виносив це на базар, - згадував Селешко. - Бензин ніде не можна було дістати, а на базарах можна було купити цілі бочки - це німецькі вояки давали його цивільним і ті вивозили на продаж".
Німецькі чиновники навіть організували власну "пошту": пакунки з харчами відправляли на батьківщину через відпускників, військових і цивільних. Доставивши товар на місце, ті отримували відсоток. Для прикладу: перевізши до Рейху посилку із 500 яєць і вручивши адресатові, перевізник за надану послугу отримував від нього 100 яєць винагороди. Великі посилки чи цілі партії продуктів таємно перевезти з України до Німеччини можна було, заплативши залізничним службовцям.
Із хабарництва серед німецьких залізничників скористався киянин Василь Яблонський. Коли 1942 року в місті почалися постійні облави - полювали на людей для вивозу до Німеччини, - він урятував себе й родину, підкупивши німця-машиніста. "Вирішив із сім'єю втікати з міста, - розповідав Яблонський у лютому 1944-го представникові тієї ж "комісії з історії Вітчизняної війни на Україні". - Поїхали в Мотовилівку. Сідаємо на прямий потяг. Виявляється, цей потяг в Мотовилівці не зупиняється. Було в мене три пачки цигарок. Я до машиніста:
- Пан! - даю йому цигарки. - Мотовилівка стоп!
Він узяв цигарки.
- Мотовилівка стоп нікс, а мал по малу буде їхати.
Даю йому тисячу рублів. Кажу:
- Мал по малу нікс: кіндер, жінка.
Він побачив гроші:
- Ґут, пан. Мотовилівка стоп".
ВИНОС:
Сідаємо на прямий потяг. Виявляється, в Мотовилівці він не зупиняється. Було в мене три пачки цигарок. Я до машиніста
Зловлених на хабарництві чи махінаціях на чорному ринку арештовували. У Погребищі, нині райцентр на Вінниччині, у жовтні 1943 року затримали керівника фабрики Ґустава Хьопеля. Той надіслав дружині до Німеччини 15 пакунків із м'ясом, маслом і мукою. В один із них вклав записку, що коли повернеться додому, то привезе тисячу яєць. Після арешту Хьопель виправдовувався: він просто займався тим, що й усі в Україні.
Арештовані за спекуляцію німецькі чиновники часто-густо відкуповувалися від в'язниці. "Був у Вінниці якийсь підстаршина, що звався Крац, із Західної Німеччини, - писав Селешко. - Місцевим властям впало в око, що той Крац надто багато продуктів висилав додому. Сам він був власником якоїсь консервної фабрики. Прийшло письмо до гестапо в цій справі, щоб зробити слідство. Переслухували його в моїй присутності: я тоді мусів щось писати в тому ж кабінеті, де його допитували. Коли ж дійшло до серйозніших справ, то допит перервано і продовжувано на квартирі самого Краца - при вині й коньяку. Краца понесли кудись на іншу посаду. В мене було враження, що в тому ділі було щось нечисте. В протоколі написали, що справу перевірено й що Крац усі продукти закуповував легальним шляхом".
120-200 окупаційних карбованців на місяць отримував у середньому робітник у Рейхскомісаріаті "Україна". Мав також триразове харчування в їдальні за місцем роботи. Плюс невеликий продуктовий пайок, зокрема 700 г хліба на тиждень. Для порівняння: у Києві на Житньому ринку у квітні 1942 року склянка пшона коштувала 18 крб, склянка гороху - 13 крб, десять картоплин - 30 крб, кілограм хліба - 75 крб. Українцям, які працювали в окупаційних інституціях, платили від 280 до 1200 крб, залежно від посади.
"Обміном займаються на всіх рівнях і з великим розмахом. Одні просять присилати їм фунтами сіль (1 фунт становить 450 г. - "Країна), а за це кожні 14 днів надсилають своїм сім'ям по 5-10 яєць. Інші за раз або з невеликими перервами - по 10, 20, 30, 40 посилок на батьківщину. Треті умудряються отримати до 10 центнерів солі. Центнер солі в Україні можна обміняти на 1000 рейхсмарок, а за фунт солі можна отримати курку, за 10 фунтів солі - барана. Посилки з двома-трьома тисячами яєць одній родині до Рейху не рідкість. Обмін стає "справою" і здійснюється, в кінцевому підсумку, на комерційній основі. Метою є спекуляція і заробіток грошей. Листи стверджують, що в Україні гроші валяються на дорозі і що за якнайкоротший термін тут можна збити собі статок. Мінова торгівля та спекуляція у повному розквіті. І те, що раніше робили євреї, у значно вдосконаленій формі роблять сьогодні арійці".
Зі звіту німецької пошти за 1942 рік - про розмах мінової торгівлі та спекуляції в окупованій Україні
Коментарі
2