Ексклюзиви
пʼятниця, 09 грудня 2016 05:30

"Він гадав, що він — сам Степан Бандера"
3

Постанова Президії Верховної Ради СРСР щодо вироку Антонові Олійнику. Як виняток дозволено не виконувати статті чинного Кримінального кодексу і застосувати покарання, що діяло в 1944–1947 роках — розстріл
Фото: фото з сайту www.bbc.com
Антон Олійник народився 1926 року на хуторі Березина — тепер Березнівський район Рівненської області. 1944-го пішов у підпілля. Через три роки арештований
Антон Олійник під час слідчого експерименту, 1966 рік

"У таборі було свято, — згадує про події 1965 року в Мордовському таборі політв'язень-єврей Анатолій Радигін (1934–1984). — Почалося воно дивною стурбованістю й метушнею серед начальства. Офіцери бігали з кабінету до кабінету, із зони в зону, бліді й заспані, незугарно затягнуті револьверними портупеями. На вишках замаячили подвоєні караули. А ще днем пізніше поширилася радісна звістка: "Втекли! Втекли з кінцями!" Тобто не залишивши сліду".

Волинянина Антона Олійника вперше арештували за участь в Українській повстанській армії 1947-го. Хлопцеві ще не виповнилося 18. Вирок — 25 років тюрми. Один із в'язнів намовив "вдатися до зеленого прокурора" — втекти. Спроба закінчилася невдало. Через п'ять днів Олійника спіймали і посадили в карцер.

1955-го — друга спроба, з табору в Інті. Робить підкоп у промерзлому ґрунті. Далі — сотні кілометрів пішки через тайгу, сотні кілометрів на човні по річці Печорі, тисячі кілометрів залізницею під чужим прі­звищем. Повертається на рідну Волинь. Має можливість ви­робити фальшиві документи і легалізуватися. Проте йде в підпілля. Через п'ять тижнів потрапляє в полон. На додачу до попереднього терміну отримує ще один — такий самий.

Три роки сидить у Володимирському централі. Далі — Мордовія. На цей час більшість "бандерівців" опиняються на волі по амністії. Двічі засудженого Олійника це не стосується. Відтак чергова втеча — неминуча. Під час урочистостей до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка виголошує промову перед ув'язненими й адміністрацією.

— Майора Олійникові! — кричить хтось.

— Майора! Майора! — підтримує юрба. Через кілька днів у таборовій газеті з'являється перелік порушників режиму, які не бажають перевиховуватися, підписаний начальником Дубровлага. Олійник — перший у списку. Разом з іншим "25-річником" Романом ­Семенюком планує чергову втечу. Цього разу під водою — через табір протікає річка Явас.

— Знаю, маєте намір утікати. Пам'ятайте, назад вас не приведуть. Розстріляють там, де схоплять, — застерігає оперативник Биранець.

— Самі знаємо, що розстріляють, — реагує на це Олійник. — Радянська влада гуманна, але гуманізм її не безмежний.

У плані задіяно три десятки "втаємничених" зеків. Одні допомагають пиляти дерев'яний частокіл і металеві ґрати. Інші майструють водолазне спорядження — маску з поліетиленового міха та шланг. Ще хтось пильнує за наглядачами і стукачами.

Напередодні втечі в бараці збираються друзі. Несподівано заходить представник адміністрації.

— В Антона сьогодні день народження, — пояснює хтось із присутніх.

— Випийте, громадянин начальник, за моє здоров'я, — Олійник пропонує чай.

— З полтавського бою розбитий Мазепа втікав, — затягує пісню Семенюк.

"Втекло двоє українців, двоє політичних в'язнів, — продовжує оповідь Радигін. — Всіх охопило почуття зловтішної радості, коли неголені, замурзані глиною мордовських трясовин, обкусані хмарами болотних комарів, поверталися розлючені чекісти зі своїх безуспішних облав. Навіть стукачі-донощики, пов'язочники й підлабузники ходили урочисті й лагідні, як на Великдень".

При собі втікачі мають компас, карту, розкладний ніж, дві банки згущеного молока, сало та 55 карбованців. Цього достатньо, щоб придбати квитки на потяг до України. Через два тижні в'язень Віктор Солодкий отримує листа з Дніпропетровська: "Привіт від затрясок". Так Семенюк називав застібки на жіночій блузці. Отже, втікачі успішно дісталися мети. Відвідують Канів і Львів, сплавляються по Дніпру, піднімаються на Карпати. По дорозі скуповують збірники віршів Тараса Шевченка і роздають їх дітям.

Найбільше в'язнів розчаровує Київ. Оголошення в місті — тільки російською мовою. Продавщиці в магазинах реагують на українську зневажливо. Олійник не витримує — на сходах Софійського собору влаштовує маніфестацію. Хоч за сто метрів звідси — будівля республіканського КДБ.

— Він гадав, що він — сам Степан Бандера, — згадує Семенюк.

Антон хоче потрапити на Захід, щоб там приєднатися до Закордонних частин ОУН. Але перед цим прагне поквитатися з КДБістом Голобородьком на Волині. На совісті того — десятки помордованих повстанців та зґвалтовані зв'язкові. По дорозі додому Олійника ловлять утретє.

Вирок суду — розстріл. Хоч таке покарання не передбачене Кримінальним кодексом СРСР, Президія Верховної Ради вирішує зробити виняток. Імовірно, у червні 1966 року Антона Олійника розстрілюють у Рівненській тюрмі.

5 років ув'язнення передбачала стаття 188 Кримінального кодексу СРСР за втечу з місць позбавлення волі. За повторну втечу, групову чи з використанням зброї, — 5–8 років.

Роман Семенюк провів за ґратами 28 років

— Тише, тише, бандёровец! Теперь ты у меня не удерёшь на тот свет.

— Що "ціше"? Ти іди собі "цішай" у свою Москву! Ти чого на Україну прийшов, шляк би тебе трафив?! Позабивали тюрми нашими людьми, гноїте їх!

Такий діалог згадує дисидент Михайло Осадчий в описі свого першого етапу в табір 1966-го. Його книга "Більмо" побачила світ через п'ять років у Парижі. Українським в'язнем, який люто лаяв конвой і радянську владу, був Роман Семенюк. Після успішної втечі, здійсненої разом з Антоном Олійником, йому присудили три роки тюрми. Могли дати більше — Семенюк мусив написати листа "розкаяння" для преси. Переконував, що втечі з місць позбавлення волі не мають сенсу.

"Минуло понад десять років, однак Романа досі поблажливо, але невблаганно засуджували за цей лист ветерани таборів, — згадує єврейський письменник Михайло Хейфец. — Кажуть, одразу після того, як відбув трирічну "критку", навіть руки не подавали! Купити життя ціною лицемірного виступу в пресі здавалося їм майже злочином. Історія ця міцненько відбилася на вдачі пана Романа. Він був неймовірно нервовий, поривчастий, вразливий до сліз і психований до миттєвої бійки. Водночас дуже обережний у стосунках із начальством".

Попри це Семенюк активно включився в акції на підтримку ув'язненого поета Василя Стуса. Організовував голодування, зберіг частину його поезій.

Вийшов на волю 1978-го. На той час із 50 років життя 28 провів за ґратами. Повернувся в рідний Сокаль. Працював на заводі хімволокна. Наприкінці 1980-х очолив районний осередок Української Гельсінської спілки, пізніше — Української республіканської партії. 27 травня 1990-го загинув під колесами автомобіля.

Зараз ви читаєте новину «"Він гадав, що він — сам Степан Бандера"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути