Цього тижня відзначаємо знаменну дату: 1863 року, на початку липня (за новим стилем) з"явився циркуляр Валуєва, міністра внутрішніх справ Російської імперії.
Посилаючись на "большинство (!) малороссіянъ", Валуєв писав: "Они весьма основательно доказывают, что никакого особеннаго малороссійскаго языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародіем, єсть тот же русскій язык, только испорченный вліяніем на него Польши; что общерусскій язык так же понятен для малороссов, как и великороссіян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, в особенности поляками, так называемый украинскій язык".
Поступово українську літературу перестали видавати вдома
Цей указ з"явився після того, як київська цензура поскаржилася на "систематическій наплыв изданій на малороссійском наречіи" й на український переклад Євангелії. Тобто, самі ж ліниві малороси й поскаржилися. Отож, Валуєв звелів цензурним комітетам, "чтобы к печати дозволялись только такія произведенія на этом языке, которыя принадлежат к области изящной литературы". А книги церковні, підручники та все інше "для первоначальнаго чтенія народа" цензурою навіть не повинно прийматися на розгляд.
Як бачимо, указ було прийнято для полегшення роботи цензорів, які не справлялися із систематичним напливом книг на неіснуючому "малороссійском наречии".
Утім були й противники цього указу. Тодішній міністр народної освіти Російської імперії Головнін зауважив, що можна було б просто збільшити штат цензорів, а не забороняти книжки, а разом з ними — цілу мову та літературу.
Але його ніхто не послухав.
Звісно, після цього цензура, про всяк випадок, навіть "изящную литературу" трактувала як "литературу для первоначальнаго чтения народа". І поступово українську літературу перестали видавати вдома й потроху почали видавати в Австро-Угорщині.
2 
1
Коментарі