"Усі студентські друзі були впевнені, що я загинув на війні чи в концтаборі"

2

Фото: ФОТО З САЙТА WWW. shevchenko1.lj.rossia.org

Скульптор Леонід Молодожанин дізнався про смерть батька через 45 років

— Мене приймав офіцер, який добре розумівся на мистецтві. Казав, зробить усе, щоб я не потрапив на виробництво чи шахту. Завдяки зв'язкам влаштував мене у студію Арно Брекера, одного з улюблених митців Гітлера, — згадував роки Другої світової війни скульптор Леонід Молодожанин в інтерв'ю для фільму "Лео Мол у світлі й тіні".

Батько-гончар відправив його на навчання спершу до Відня, а потім — у Ленінградську академію мистецтв. Диплом отримав 1941-го — саме коли почалася німецько-радянська війна. Молодого митця вивезли на примусові роботи до Німеччини. По закінченні війни повертатися додому не схотів — розумів, що звинуватять у "зраді батьківщини". Із дружиною Маргаритою — побралися 1943 року — подав документи для еміграції до Канади. За декілька тижнів отримав відповідь:

— Канада зараз не потребує митців. Але ви в гарній фізичній формі. Якщо погодитеся працювати на фермі, можете виїжджати.

Інших варіантів не було. Припливли до Канади взимку 1949 року. Мали $70 — трохи більш як $600 на теперішні гроші. Від порту до ферми у Принс-Альберті дісталися потягом за три дні.

— До весни ніякої роботи немає, — сказали подружжю по прибутті.

Леонід поїхав до Вінніпега, найближчого великого міста. На головній вулиці зайшов до крамниці церковних товарів "Провіденс". Хотів запитати, чи не потрібна там допомога у ліпленні гіпсових фігур. Власник виявився українцем. Саме шукав художника, який розмалював би стіни в місцевій церкві святого Едварда. Леонід Молодожанин узявся за роботу. Підписувався псевдонімом — Лео Мол. Розповідав, що народився в Нальчику, замовчував навчання в Ленінграді.

— Я так боявся нашкодити близьким в Україні, що намагався ніде не виявити свого справжнього імені. Навіть коли мене раз упізнали, заперечував, — пояснював.

З часом Леонідові дають замовлення з інших церков. Старається, отримує невисоку зар­платню. У свята підробляє на мистецьких виставках — продає кераміку, показує, як працюють гончарі. На початку 1950-х має перше велике замовлення — створити 16 вітражів для собору святих Володимира та Ольги, найбільшого українського храму в Канаді. Замість біблійних сюжетів вирішує зобразити епізоди з історії України та її церкви. Та ескізи не подобаються громаді. Відтоді Молодожанин щодня відвідує цей собор. Малює ескізи. За 10 років показує їх архітекторові. Той погоджує всі 16.

Тим часом українці в США готуються до відзначення 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Вирішують відкрити у Вашингтоні пам'ятник поетові. Графік Святослав Гординський переконує Лео Мола надіслати проект. За декілька тижнів отримали відповідь — Молодожанин переміг у конкурсі. Для роботи над фігурою переїхав до Нью-Йорка на два роки.

Після відкриття монументу американські газети надрукували його справжнє ім'я. Тоді Лео Мол уперше спробував розшукати родичів, які залишилися в Радянському Союзі. Познайомився з чоловіком, який бачив його брата Віктора у сталінському таборі. Молодша сестра Ніна знайшла його 1990-го. Прочитала прізвище скульптора пам'ятника святому Володимирові в Лондоні. Написала спонсорам до Лондона. Ті передали листа в Берлін, де Мол мав майстерню для роботи із бронзою.

Ніна розповіла, що їхній батько загинув у таборах одразу по війні. Старший брат став художником. Його розстріляли після 11 років таборів. Пізніше обох реабілітували. Мати померла на поселенні неподалік Іркутська.

— Родина не знає, чому їх забрали, — казав митець. — Можливо, через мене. Можливо, через донос. Можливо, вони були пов'язані з політикою. Мати до останніх днів чекала, що я приїду. Відчувала, що живий. А я не міг дати найменшої звістки. Коли в 1990-х побував у Санкт-Петербурзі й зустрівся зі студентськими друзями, вони казали, що були впевнені в моїй загибелі на війні чи в концтаборі.

4  000  000 доларів — приблизно у стільки мистецтвознавці оцінюють колекцію з трьох сотень скульптур роботи Леоніда Молодожанина. 1990-го подарував її Вінніпегу. За три роки в парку Ассінібойн відкрили парк скульптур Лео Мола. Щороку його відвідують понад 250 тис. осіб. До смерті автор приходив туди, відпочивав на лавці. Тішився, коли його впізнавали.

— Розумію, що не модний, а моя техніка застаріла, — вважав. — Та я хочу передавати життя. Через скульптуру виражати не себе, а те, що довкола.

Найкращими роботами Молодожанина вважають бюсти та скульп­тури на канадську тематику — ведмедів, ескімосів, індіанців. 2002-го його "Лісорубів" надрукували на канадських поштових марках.

Пам'ятник Шевченкові у Вашингтоні відкривав президент США

— Я не хотів зображувати Тараса Шевченка хрестоматійно, — розповідав скульптор Леонід Молодожанин про пам'ятник поетові у Вашингтоні. — Це молодий чоловік. Намагався відкинути усі патріотичні почуття. Зображував людину, а не пророка. На барельєфі там "Прометей у путах". Це Україна під тиском і владою Росії. Те, що боліло мені все життя.

Фігуру заввишки 7 м відкрили 27 чер­вня 1964 року на площі Дюпон Сиркл в історичному центрі американської столиці. Серед ініціаторів спорудження були мовознавець Юрій Шевельов та економіст Лев Добрянський. Кошти — $250 тис., більш як $2 млн на теперішні гроші — збирали через пожертви. Посольство СРСР декілька разів надсилало листи-протести до Конгресу США.

На відкритті зібралися понад 100 тис. осіб — переважно українці з США, Канади, Австралії та Латинської Америки. Провели урочистий марш від пам'ятника Джорджу Вашингтону біля Білого дому до нового монумента. Після урочистих привітань виконали гімн США. Слово взяв голова Комітету зі спорудження пам'ятника мово­знавець Роман Смаль-Стоцький. Говорив українською й англійською. За ним виступив президент США у 1953–1961 роках Дуайт Ейзенхауер.

— Хоча світ сьогодні поділений між тиранією і волею, ми маємо надію й віру, що так не буде завжди, — казав. — У кожній поневоленій країні тільки жменька творить лиху конспірацію, опановуючи співгромадян силою або ошуканством. Тому що людина інстинктивно бунтується проти уніформованості, вона прагне до волі, добробуту й миру. Тим часом воля кількох осіб заперечує волю мільйонів. Але не забуваймо вікової правди, що "це також минеться".

Також виступили президент УНР в екзилі Степан Витвицький, владики греко-католицької та православної церков. Урочистості тривали майже 2 год. Завершили їх молитвою й гімном "Ще не вмерла Україна".

×