Солдат радянської армії розстріляв вісьмох товаришів по службі

Його ґвалтували і палили сірниками

"Мамо, тату! Зі мною трапилося нещастя, яке перекреслило моє життя. Але я ні в чому не винен! Довгі пів року в мені накопичувалися біль і страждання. Остання поїздка поставила крапку. Я не пам'ятаю, як узяв зброю і відкрив вогонь по них. Тепер я ховаюся і знаю, що мене шукають. Вибачте за все. Але, може, ми ще побачимося. Прошу, не хвилюйтеся, така моя доля. Ваш син", — написав на поштовій листівці, присвяченій 8 березня Артурас Сакалаускас. Купив її наприкінці лютого 1987-го в поштовому відділенні Ленінграда — нині Санкт-Петербурга.

Його сім'я жила у Вільнюсі. Батько Адольф працював токарем у майстернях науково-дос­лідного інституту, мати Ольга — в статистичному управлінні. Мали ще молодшого сина Едварда. Після восьмого класу Артурас вступив у будівельний технікум.

 

У червні 1986-го у 18 років отримав повістку в Радянську армію. Служити довелося у внут­рішніх військах у Ленінграді. Солдат був спокійний і дружелюбний. Та міг посперечатися зі старшими вояками, коли вважав, що вони не праві. За це з нього почали знущатися.

Через постійний тиск Сакалаускас проситься перевестися в іншу частину. Натомість його відправляють на завдання разом з шістьма солдатами, які налаштовані до нього найбільш вороже. Супроводжують спецпотяг із в'язнями до Свердловська — нині Єкатеринбург у Росії.

Після того, як засуджених розвозять по місцях відбування покарання, поїзд повертається до Ленінграда. На вокзалі з вагона, в якому їхав загін Сакалаускаса, ніхто не виходить. Міліція помічає розбите вікно й оглядає вагон. Знаходить застреленого провідника, прапорщика й шестеро солдатів. З'ясовують, що відсутній ще один — Артурас Сакалаускас. Виявляють, що на складі зброї зникли п'ять пістолетів.

Солдата оголошують у розшук, інформацію про нього розвішують по місту та друкують у всіх газетах. Насамперед перевіряють Варшавський вокзал. Вважають, що він тікатиме через нього в Литву.

Повідомлення про підозрюваного в розстрілі караулу спецпотяга надходить від жительки Ленінграда. Вона бачить Сакалаускаса в міському автобусі, виходить і телефонує в міліцію. Через кілька зупинок солдата затримують. Він не опирається і здає зброю.

— В армії відбувається ланцюгова реакція. ­Досвідчені жорстоко поводяться з новачками. Ті накопичують гнів і перетворюються на тварин, — говорить під час допиту Артурас.

Слідчі з'ясовують, що над ним жорстоко знущалися під час рейсу. Відбирали їжу, принижували, засовували голову в унітаз і били. Протягом доби не змінювали на посту. Коли знесилений засинав, знімали чоботи, вставляли між пальці ніг сірники й підпалювали. Робили це солдати. Прапорщик із провідником сміялися та підтримували.

У ніч на 24 лютого 1987 року двоє солдатів хотіли зґвалтувати Сакалаускаса. Схопили і зняли штани. Потерпілий знепритомнів. Отямився від того, що йому припікали шкіру сірниками. Почали погрожувати, що в Ленін­граді його зґвалтують всією частиною.

Солдат зняв кальсони забруднені спермою і викинув у вікно. Помився і переодягнувся в іншу форму. Заглянув у кімнату прапорщика, який спав. Взяв із відчиненого ящика зі зброєю два пістолети й вистрілив в голову офіцеру. Пішов у купе, де провідник і шестеро солдатів грали в карти. Усіх розстріляв. Коли закінчилися патрони, взяв ще один пістолет і добивав поранених. Зробив 46 пострілів. Із них 33 — потрапили в людей.

Переодягнувся у форму прапорщика. З пістолетами й невеликим запасом їжі зійшов із поїзда під час зупинки на станції Бабаєво перед Ленінградом. Там побув кілька днів, просився ночувати до місцевих. Вкрав цивільний одяг і пере­одягнувся. Потім дістався до Ленінграда. Дві доби ходив містом, ночував у під'їздах.

Правоохоронці їдуть по тюрмах і таборах, шукають засуджених, яких супроводжував конвой, до якого входив Сакалаускас. В'язні розповідають про знущання над солдатом, жорстоке поводження з ним. До нього ставилися гірше, ніж до злочинця, засуджені були вражені нелюдськими вчинками бійців внутрішніх військ. Правоохоронці знаходять кальсони, які Сакалаускас викинув після зґвалтування. Всі його покази підтверджуються.

Та сім'ї загиблих не вірять у жорстокість своїх родичів. Пишуть колективний лист до прокуратури Ленінградського воєнного округу: "Цей фашист-убивця, рятуючи свою шкуру, всіляко лив бруд на наших дітей. Цей шмаркач, який прослужив всього вісім місяців в армії заслуговує лише найвищого покарання".

Натомість слідчі переконані, якби хтось із вбитих вижив, то їх теж судили б. У військовій частині Сакалаускаса відбувається переполох. Керівництво ставить "телефон довіри". Старіші припиняють знущатися над новоприбулими.

В Артураса у слідчому ізоляторі діагностують психоз. Має постійно підвищений пульс, безсоння, страждає від манії переслідування. Замикається і мало говорить. Він впевнений, що його стратять. Коли організовують побачення з матір'ю, нічого не може сказати — тільки плаче.

1990-го виявляють прогресуюче психічне захворювання. Говорять, що таким чином військові хочуть приховати дідівщину та списати трагедію на душевну хворобу обвинуваченого. Тримають у психіатричній лікарні в Москві. Адвокат заявляє, що його клієнту колють психотропні речовини.

Тоді ж Литва починає боротьбу за незалежність, висуває політичні вимоги Кремлю. Серед них — дозвіл на переїзд Сакалаускаса на батьківщину. На Кафедральній площі Вільнюса збирають сотні тисяч підписів. Його відпускають. У рідному місті лікується ще п'ять років. Налагодити життя не вдається. Як складається подальша доля Артураса Сакалаускаса — невідомо.

Дідівщину започаткувала реформа армії

Запахи, дрищі, духи безтілесні, слони, салаги, бобри, горобці, шнурки, гусаки, молоді, моржі, черепи, черпаки, котли, діди, дембелі, громадяни — так називали солдатів у Радянській армії залежно від терміну служби — від новачків до найстарших. На флоті вживали ще прізвиська карась, борзий карась, підгодок, годок і профспілка.

Ці назви були елементом дідівщини, яка почала активно розвиватися після 1967-го. Тоді відбулася реформа Радянської армії — скоротили термін служби. В сухопутних військах замість трьох років почали служити два, на флоті — три замість чотирьох. Солдати попередніх призовів мусили дослужувати свої довші терміни. Тому почали зганяти зло на новобранцях, яким належало служити на рік менше.

На цьому ґрунті зав'язувалося протистояння між сільськими й міськими. Відбувалося цькування тих, хто не знав російської мови. Бувало переслідували окремі національності. Шкодило й те, що служити відправляли далеко від рідних домівок.

На розвиток дідівщини вплинуло залучення в армію засуджених. Говорили, що це один з інструментів перевиховання. Та насправді злочинці більше впливали на армійське середовище, ніж змінювалися під його впливом. Вони принесли у стосунки прийнятне ставлення до принижень і побоїв, знущання сексуального характеру.

У Радянському Союзі солдатів використовували як дешеву силу. Змушували будувати, робити ремонт чи облаштовувати присадибну ділянку. Винагороду за це отримували офіцери. "Діди" були в ролі наглядачів і вільно розпоряджалися "духами". Крім роботи, вони мусили ще й виконувати забаганки — красти запчастини, пальне, будматеріали та продукти. Тому найбільша дідівщина лютувала в будівельних і автомобільних батальйонах, залізничних військах.

 

×