"Нині ми всі — сироти. Вся Україна — сирота"

 

—?Приснилося, ніби нас вінчають у церкві. Батюшка співає: "Вінчається раб Божий Василь Ємельянович з рабою Божою Лідією Івановною". Я в чорному платті, він у чорному костюмі. Священик вивів мене і браму закрив. Я почала кулаками стучати й плакати: "Чому, ви ж нас повінчали? Дайте мені його". Батюшка відповів: "Він звідси більше ніколи не вийде. Ідіть додому, ідіть до дітей, — згадувала 2011-го, за рік до смерті, дружина колишнього упівця Василя Макуха, 87-річна Лідія Іванівна.

7 листопада 1968-го вона прокинулася від стуку у вікно. Під її хатою у Дніпропетровську стояли двоє незнайомих.

—?З вашим чоловіком біда, відчиніть, — сказали. Коли відчинила, додали: — Ваш чоловік спалив себе на Хрещатику.

Про обставини Лідія Іванівна довідалася згодом:

—?Він був увесь у вогні, біг і кричав: "Я за самостійну Україну!", "Я веду боротьбу давно!". Жінка якась накинула на нього шубку свою. Та шубка зайнялася. З другої сторони підбігли воєнні, збили, накинули шинель, загасили. Але він уже весь згорів.

Василь Макух родом був із села Карів Сокальського району на Львівщині. 17-річним пішов до УПА. Мав псевдо "Микола", воював у розвідці. 14 лютого 1946-го відділ "Завірюхи", до якого належав, отримав наказ перейти радянсько-польський кордон — до повстанців Закерзоння — українських земель, які Сталін віддав комуністичній Польщі. Зупинилися на хуторі неподалік. Микола з повстанцем Білим розвідували навколишню обстановку, щоб виявити місце розташування загону МВД. Наштовхнулися на радянських прикордонників. У перестрілці Василя Макуха поранили — куля пробила праву ногу вище коліна. Непритомного доправили до відділу МВД. Ногу залікували так, що відтоді накульгував. Далі — слідство, а потім вирок — 10 років таборів і ще п'ять — заслання. Термін відбував у Дубровлазі в Мордовії та концтаборах Сибіру.

На спецпоселенні Василь Макух працював механіком на елеваторі. Там заприятелював з Лідією Запарою, на два роки старшою. Свій термін — ті самі 10 плюс п'ять років — отримала 17-річною. Із мачухою її забрали до Німеччини. Після війни повернулася у Радянський Союз і потрапила до конц­табору. Звільнилася на два роки раніше за Василя. Листувалися. Коли завершився термін, Макух поїхав до неї в Дніпропетровськ. Додому в Західну Україну повертатися заборонили. 6 квітня 1956-го Лідія зустріла його на вокзалі.

—?Ти мене пробач, але не маю права женитися, — сказав одразу Василь.

—?Чому? В тебе є сім'я? Говори правду, — похолола жінка.

—?Нема нікого. Ти, Лідочко, одна-єдина в мене. Але є такі справи, про які не маю права нікому говорити.

Почали жити разом, він відбудував хату, що лишилася їй від бабусі. А там вона Василя й умовила одружитися. 1960-го у них народилася Ольга, 1964?го — Володимир. Про загадкові "справи" чоловіка Лідія лише здогадувалася. У нього збиралися приятелі — побратими з ув'язнення, приїздили давні друзі із Західної України. Часом він їздив на кілька днів на Львівщину або до Києва. Працював у шкідливому цеху вогнетривких матеріалів заводу "Промцинк". Здоров'я після таборів мав слабке, а тут підвищився тиск. Влаштувався слюсарем складних механізмів та приладів у механічному цеху. Пішов у вечірню школу, закінчив десятирічку. Поступив на педагогічний факультет університету. Його відрахували, коли дізналися про приховану судимість.

Удома говорив із дітьми українською, та коли з дитсадка прибігали — розмовляли російською. Як треба було віддавати доньку до школи, Василь наполягав на україномовній. Дружина відмовляла:

—?Поруч є російська школа. Коли наші діти починають говорити українською, з них сміються, називають бакланами.

—?Це все мине, Лідочко. Настане час, коли Україна буде самостійною, — відповів.

У жовтні 1968-го Макух узяв відпустку й зібрався до рідного Карова. Сказав, що сестрі Парасці робитимуть операцію. Лідія з дітьми поїхала проводжати його.

—?Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас усіх дуже люблю, — сказав.

У родичів пробув недовго. В дорогу взяв кілька яблук. Ще запакував 3-літрову банку.

—?Що там? — перепитала племінниця.

—?Та це сусідка дала соку на гостинець.

Згодом батько Василя недорахувався у коморі банки з бензином. Макух через Львів поїхав не додому, а до Києва. Напередодні річниці Жовтневої революції нібито готували акцію протесту проти окупації Чехословаччини. Однак хтось видав організаторів і їх заарештували. Тоді Макух вирішив протестувати самостійно. Чи існувала насправді організація, до якої він належав, невідомо.

Опівдні 5 листопада 1968 року на Хрещатику, біля будинку №27, неподалік Бессарабського ринку, Василь Макух облив себе бензином і підпалив. Біг у напрямку пл. Жовтневої революції — нинішнього майдану Незалежності. Коли його непритомного привезли до лікарні, був живий.

—?Нащо ви це зробили? — почали розпитувати.

—?Ви не наші. Я з вами говорить не буду. А мої люди знають, чому я це зробив. Повинен був зробити.

Мав 70% обгорілої шкіри. За годину до смерті отямився.

—?Вы же осиротили детей, — сказав йому лікар.

—?Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі — сироти. Нині вся Україна — сирота, — відказав Василь Макух.

Наступного дня о 23.00 він помер. Живим Лідія Іванівна чоловіка не застала.

—?Привезли мене в морг. Він такий, як негр. Увесь чорний, обгорілий, — згадувала.

Поховали його на кладовищі в Дніпропетровську в забитій труні. Вдові наказали говорити, ніби не знає, що сталося з чоловіком. Людей, які прийшли на похорон, кадебісти фотографували й ретельно переписували.

На другий день після самоспалення Василя Макуха в хату до його сестри Параски ввірвалися працівники КДБ. Почали допит. Намагалися викрити в Карові підпільну націоналістичну організацію, до якої належав Василь. Адже приїздив туди напередодні. Жінку катували в сільській раді, потім — у райцентрі Сокаль.

—?Їй відбили нутрощі, кілька років плювала кров'ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою, — згадував чоловік Параски Юрій.

Три місяці поспіль Лідію Макух викликали на допити в КДБ. З'ясовували, з ким спілкувався її чоловік. Та вона не знала. Чоловік ретельно оберігав свої "справи".

По його смерті її звільнили — доти працювала кухарем. Кілька років не могла ніде влаштуватися. Щоб прогодувати дітей, продавала речі з хати.

Дружині заборонили відкривати труну

1968, 12 вересня, Варшава — бухгалтер Ришард Сівець, 59 років, облився бензином на "Стадіоні Десятиліття" після матчу. Вчинив самоспалення на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Вогонь загасили, проте Сівець помер від опіків на четвертий день.

1969, 19 січня, Прага — студент Ян Палах, 20 років, облив себе бензином і підпалив поблизу Національного музею на Вацлавській площі. Наклав на себе руки за п'ять місяців після початку окупації Чехословаччини радянськими військами. Помер за три дні після самоспалення. Похорон Палаха перетворився на політичну демонстрацію.

1972, 14 травня, Каунас — студент Ромас Каланта, 19 років, спалив себе біля Музичного театру на центральній вулиці — біля фонтана, де збиралася молодь. Вигукував: "Свободу Литві!". Вчинив самогубство на знак протесту проти русифікації та радянської окупації Литви. У демонстраціях 18 та 19 травня взяли участь понад 3 тис. осіб. Став символом литовського руху опору 1970-х.

1978, 22 січня, Канів — Олекса Гірник, 66 років, інженер, вчинив самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України. Чотири роки писав від руки листівки. Розкидав їх на північному схилі Чернечої гори. Близько третьої ночі облився бензином і підпалив себе. Тіло знайшли вранці. Дружині сказали, що загинув в автомобільній аварії, заборонили відкривати труну. 2007- го Гірнику посмертно присвоїли звання Героя України.

×