"Коли закінчилася велична демонстрація за участі чисельних делегацій від українських таборів з усієї Баварії та представників інших національностей, чуже місто Мюнхен довго ще стояло під враженням баченого! Від його вулиць і кварталів рознесеться вістка про цей день по всьому світу. Всі дізнаються те, чого досі не знали", — пише в березні 1948‑го український журнал "Авангард", який видають у Німеччині.
Описує першу в історії масштабну акцію вшанування пам'яті жертв Голодомору, яку провели 14 березня 1948 року в німецькому місті Мюнхен. До того про масову гибель українців від голоду в 1932–1933-х майже ніде не згадували. Наприкінці Другої світової війни понад 200 тис. українців опиняються в Європі. Селяться в таборах переміщених осіб. Радянські комісії по репатріації намагаються їх повернути.
"Я не хочу повертатися на ту "родіну". Нас сотні тисяч тих, які не хочуть повертати. Беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір. Воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатися на ту "родіну", — пише в брошурі "Чому я не хочу повертатися до СССР" письменник й публіцист Іван Багряний. — Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають й повернуть, в мене сивіє волосся і вожу з собою дозу ціаністого калію. Це останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою "родіною".
У таборах українці створюють свої організації. Серед них Спілка української молоді, яка висуває пропозицію про вшанування жертв Голодомору. Її підтримують більшість вихідців із Наддніпрянщини. Вони активно обговорюють ідею масштабно відзначити жертв трагедії. Але їх підтримують не всі.
— Крути — панахида, Базар — панахида, Листопад — панахида, Коновалець — панахида і так без кінця-краю самі панахиди! А ви пропонуєте ще одну панахиду. Ми, українці, нічого більше не робимо, лише справляємо панахиди, і до того привчаємо молодь, чим деморалізуємо її. Ми — панахидна нація: скіглимо й справляємо свої поразки, — каже поселенець Микола Кравчук.
— Українські жертви голоду 1932–1933 років умопотрясаючі — вісім мільйонів, — говорить на те голова Спілки української молоді Михайло Сердюк. — Вісім мільйонів не паразитів, не злочинців, а чесних і благородних трудівників із діда-прадіда, разом зі своїми дітьми, жінками й немовлятами. Вільний світ не знає про це. Знають лише одиниці. Наше завдання якнайголосніше розповісти правду про незнане в історії людства варварство Москви. Тому за всяку ціну, пробиваючи мур перешкод, мусимо розповісти світові всіма доступними нам засобами. Мусимо всю еміграцію підняти до цього.
Українці беруться за організацію масової ходи в Мюнхені. Мають необхідний дозвіл від влади. Єдина умова — заборонено публічні виступи на політичні теми. Погоджуються, але між собою домовляються, що це зробить духовенство під час богослужіння в церкві. Обирають Собор Святого Луки — один із найбільших уцілілих храмів Мюнхена. Місто є центром американської зони окупації. Менші маніфестації планують по таборах і в британській зоні.
Друкують листівки німецькою, англійською та українською.
"Всі численні потяги, що прибували й від'їздили з Мюнхена, засипалися цими летючками", — писав у спогадах Сердюк.
"Правда встала й заговорила, — пише "Авангард". — Вона заговорила перед багатотисячною юрбою українців, білорусів, мадяр, словаків, американців і росіян. Вони в тихий соняшний день з усіх усюд зібралися на величезну врочисту панахиду, відправлену мюнхенською парафією Української автокефальної церкви по мільйонах жертв страшного голоду 1933 року на Україні".
Із храму шеститисячна колона учасників акції йде вулицями Мюнхена. По таборах британської зони Гановер, Фаллінгбостель і Зеєдорф участь у пам'ятних акціях беруть понад 3 тис. осіб. Крім українців, до скорботної ходи долучаються естонці, латвійці, литовці, поляки та білоруси.
Організатори звертаються до Української вільної академії наук із пропозицією затвердити єдиний день, у який щорічно відзначали б пам'ять про трагічні події 1932–1933 років.
Тоді ж багато біженців залишають табори переміщених осіб. Масово виїжджають у США, Канаду, Велику Британію та інші країни. З тих пір традиція вшанування жертв Голодомору поширилася світом.
158 вінків від різних українських емігрантських організацій та установ принесли 14 березня 1948 року у Мюнхені під час маніфестації на честь жертв Голодомору. В акції взяли участь понад 6 тис. осіб.
"Начепили на шию кишки і водили селом"
— Селян, які застали роки Голодомору у свідомому віці, вже майже не залишилося. Тому намагаюся поговорити і записати якомога більшу кількість очевидців, — каже краєзнавець 43-річна Оксана Єршова із села Зелений Ріг Жашківського району на Черкащині. Виконує обов'язки старости села.
Про трагедію вперше почула в дитинстві від баби Полінарії Лук'янчук.
— Їй на час трагедії було 25 років, — продовжує. — У селі з місцевих жителів сформували бригаду комсомольців. Вони ходили хатами й забирали в людей усе. Спочатку — зерно, овочі, скотину, птицю. Потім — майно, яке можна було обміняти на харчі. Вижили ті, хто був хитріший і зміг зберегти припаси. Зерно ховали в очереті, закопували в землю. Бабуся під час Голодомору взяла у колгоспі жменю зерна. Хотіла зварити дітям суп. Її посадили в тюрму на рік за це.
Наголошує, що почуті спогади вражають — такого за нормального життя ніхто і не придумав би.
— Записувала односельчанина Василя Дишлевого, який помер 2014‑го. Під час Голодомору він був малий, але дещо запам'ятав. Він вилазив на грушу, яка росла над ямою з мертвими селянами. Туди скидали й тих, хто був при смерті. Були впевнені, що вони на днях помруть. Зайвий раз ніхто не хотів їздити збирати тіла. Хлопчик годинами сидів на дереві, дивився, як ворушаться живі люди серед трупів і там засинав. Так забував про свій голод.
Ярина Брунь із села Зелений Ріг померла минулого року. Вона розповідала, що якось троє хлопців украли вночі у колгоспі коня і хотіли з'їсти. Коли розбирали, то надійшли активісти. Начепили на шиї кишки тварини тим хлопцям, змусили ходити по селу і бити в затулку від печі. Був випадок, що жінки назбирали на полі соломи, щоб розтопити піч. Сторож так клято її охороняв, наче зерно. Коли спіймав, кинув сірник на жмут у руках однієї жінки і він загорівся. Від пережитого стресу селянка померла. Виходило: солома, яка мала згнити на полі, була дорожча за її життя.
Скільки часу пройшло, а людям важко згадувати. Постійно плачуть. Під час розмови знову все те переживають і хвилюються.
— Їхні родичі кажуть, що після мого візиту старенькі сидять і продовжують згадувати. Буває, за кілька днів телефонують і розповідають ще. Сама, як приходила додому, пила заспокійливі, — говорить Оксана Єршова. — Після розмов зі старожилами розумію, звідки в наших людей узялися схильність до накопичення запасів і страх перед голодом. Вони завжди залишають про запас продукти, ховають на чорний день якісь речі. Невпевнені у завтрашньому дні, готуються до найгіршого. Зараз усього повно в магазинах, але коли воно є в хаті — почуваються захищеними.
Анна ОРЕЛ
3 
35413
Коментарі