Ексклюзиви
Четвер, 06 червня 2013 19:30

"Мене били і змушували підписувати якісь папери"

Автор: фото з сайта www.lvivpost.net
  ”При перших зустрічах мене вражали дивні, начебто неправильні риси його обличчя. Та чим далі, тим виразніше я бачив і відчував, як з нього промінювала лагідність, шляхетність і внутрішнє сяйво. Голова була прикрашена довгим, хвилястим волоссям”, — пише про Василя Барвінського у спогадах Василь Витвицький. Він познайомився з композитором 1926-го, коли писав у Краківському університеті роботу про його творчість. Згадував також: ”Барвінський був людиною середньою на зріст. Хода в нього була досить жвава, але м’яка. У руках невідступна грубезна течка, в якій він не раз довго колупався, поки знайшов те, що було потрібне. Був завжди дбайливо одягнений”
”При перших зустрічах мене вражали дивні, начебто неправильні риси його обличчя. Та чим далі, тим виразніше я бачив і відчував, як з нього промінювала лагідність, шляхетність і внутрішнє сяйво. Голова була прикрашена довгим, хвилястим волоссям”, — пише про Василя Барвінського у спогадах Василь Витвицький. Він познайомився з композитором 1926-го, коли писав у Краківському університеті роботу про його творчість. Згадував також: ”Барвінський був людиною середньою на зріст. Хода в нього була досить жвава, але м’яка. У руках невідступна грубезна течка, в якій він не раз довго колупався, поки знайшов те, що було потрібне. Був завжди дбайливо одягнений”

— Панночко, дуже прошу перейти грати в мою кімнату. Я все одно маю піти залагодити невідкладні справи, — звернувся до студентки-скрипальки Галини Грабець директор львівського Вищого музичного інституту композитор Василь Барвінський.

Здивувалася, але професорове прохання виконала. Так повторювалося й в наступні дні грудня 1935-го. Згодом збагнула: річ у тім, що кабінет Барвінського опалювали весь день, а навчальні класи — лише ввечері, коли починалися заняття. Грати ж удома дівчина не могла — сусіди не давали, тож приходила репетирувати зранку перед уроками в холодному класі інституту. "По своїй наївності я спершу не здогадалася, що Барвінський робить це навмисне, бо не може спокійно працювати в теплі, коли недалеко від нього мерзне якась незнайома студентка", — згадує в мемуарах Галина Грабець. Зі своїм учителем через роки вона зустрінеться в мордовських таборах.

Василя Барвінського заарештували у Львові 1948-го. "В тому часі відбувалися масові арешти, люди ховалися по різних кутках, щоби уникнути переслідувань, — розповідав він художникові Василеві Конашевичу-Сагайдачному, із яким сидів у таборі в мордовській місцевості Аякс. Той 1991-го опублікував спогад про цю зустріч. — Закидали мені зв'язок з українською дивізією "Галичина". Це тому, що ніби мій брат був лікарем у дивізії. Відтак, що належав до ОУН і вів антирадянську діяльність. Що мої музичні твори є живим свідоцтвом обвинувачення, що я є класовим ворогом і належав до контрреволюції. По жахливих допитах, котрі я переніс під час слідства, мене били і змушували підписувати якісь папери, а що було в них написано — і понині не знаю. Внаслідок цього я оглух на ліве вухо. Протягом двох років слідства головним питанням було: "Скажи про всіх своїх співпрацівників з підривної антирадянської діяльності!". На другому році слідства я втратив пам'ять, яка повернулася щойно за шість років. У моїй справі не було жодного суду, а якимсь "особым советом" був засуджений на кару смерти. Пізніше замінили на 25 років таборів. Усе, що мав, мені сконфіскували". Композитора змусили підписати таке: "Дозволяю знищити мої рукописи". Твори Барвінського спалили в дворі Львівської консерваторії.

— Я — композитор без нот, — казатиме про себе згодом.

У таборі Барвінський примудряється все-таки складати твори. Галина Грабець згадує, як незнайомий передав їй згорток. У ньому були ноти "Думки" для віолончелі з фортепіано. Підписаний твір був "В. Васильченко", та колишня учениця впізнала почерк Барвінського. Цей твір вона зуміла вивезти на волю, до Львова.

1953 року, по смерті Сталіна, у Норильському та Воркутинському таборах спалахують повстання в'язнів. Умови їх утримання трохи пом'якшують. 1956-го Василь Барвінський організовує концерт у жіночій зоні — там сидить піаністка Наталія Барвінська — його дружина. Її ув'язнили разом із чоловіком нібито за співучасть. Марія Яцишин, що була в одному бараку з нею, згадує, як побачила перед концертом Барвінського: "Якось прийшли в їдальню обідати. Увагу привернули чоловіки, що стояли біля сцени. І особливо один: лице худе, подовгасте. Одягнений був гарно: чоботи, домашні райтки, а кітель був подібний до тих, які носили австрійські офіцери... Тож подумала про незнайомця: напевно, українець і вчений. Питаю дівчат, чи не помиляюсь? Ні, кажуть, то український композитор Василь Барвінський". А далі пояснює: "Якби добивався дозволу на побачення відкрито — табірне начальство не дозволило б. А так відбувся концерт, і Наталія Барвінська побачила свого мужа, а композитор — любиму дружину".

Попри послаблення режиму, живеться літньому й хворому Барвінському сутужно. "Ви не уявляєте собі, як важко тут взятися за творчу працю, — звіряється в листі своїй учениці Олені Процишин у жовтні 1956-го. — Я написав дві частини Концерту для віолончелі, тепер трохи працював над фортепіанним квінтетом — та я майже забув, як інструменти звучать...". 1958-го Наталію й Василя Барвінських звільняють із табору, але їх чекає удар: подружжя до Львова не пускають, їх залишають у Сибіру в будинку для літніх.

— Добровільно ми паперів не підпишемо, бо це незаконно, — затялася жінка.

І начальство здається. Барвінські повертаються додому. У їхньому будинку знову починають збиратися вцілілі приятелі й молоді музиканти. Василь Олександрович дає уроки музики й композиції. Хоча офіційно йому викладати заборонено, виконувати його творів теж не можна. Наталія Іванівна опікується численними гостями. Одного разу під час прибирання в підвалі із жінкою стається інсульт, її паралізує. А Василь Барвінський дістає мікроінсульт і зовсім перестає чути на ліве вухо. Та все ж і далі найбільше часу присвячує відтворенню з пам'яті знищених творів. Галина Грабець, буваючи в гостях, часто спостерігала, як професор іде нагору до свого кабінету, а повертається сумний і похмурий.

— Не можу відтворити те, що колись створив, — казав.

Лікарі кажуть, що найбільша небезпека його здоров'ю — з боку печінки. 6 червня 1963-го починається її розпад. Галина Грабець переповідає: "Прибіг Степан, лікар, і тихо прошептав: "Цьоцю, це ще три дні життя". Болю професор не відчував, лише слабнув щораз більше. Дивувався, чому так багато людей його відвідують. Його немічна дружина зуміла все приховати від нього і керувала відвідинами так, щоб він зміг ще побачити тих людей, які були йому любі". 9 червня 1963-го Василь Барвінський помер. Реабілітували його за рік. З Наталією Іванівною, коли дізналася про це, від хвилювання трапився другий інсульт. Невдовзі її теж не стало.

1888, 20 лютого — Василь Барвінський народився в Тернополі. Сім'я належала до одного з найдавніших в Україні родів. Прадід Мартин був ректором Львівського університету в 1830-х, дядько Володимир 1880-го заснував першу в Галичині українську газету "Діло". Батько Олександр був діячем освіти, впроваджував українську мову в середніх та початкових школах Галичини, видавав підручники з історії та літератури. Мати — співачка й піаністка Євгенія, навчала сина музики. Потім брав уроки в Львівській консерваторії.

 

1906 — вступив на юридичний факультет Львівського університету. За рік виїхав до Праги, де став слухачем філософського факультету в тамтешньому університеті. Там викладали, зокрема, музикознавство й композицію. У Чехії познайомився з майбутньою дружиною Наталею, донькою фізика Івана Пулюя. Дітей не мали.

 

1915 — повернувся до Львова. Директор і професор у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка, очолював його упродовж 34 років. Керує хором товариства "Боян", виступає з концертами, пише музичні статті.

 

1935 — уклав збірку з 38 народних пісень для фортепіано. Того ж року видав ноти "Наше сонечко грає" — 20 дитячих фортепіанних п'єс на народні мелодії. Загалом створив 14 фортепіанних творів, три симфонічні, п'ять вокально-симфонічних, композиції для скрипки, віолончелі. Автор пісень на слова Шевченка, Франка, Лесі Українки. Знищені після арешту композитора 1948-го, нині практично всі твори відновлено — частково автором з пам'яті, деякі — за віднайденими копіями.

 

1963, 9 червня — помер у своїй квартирі у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі в сімейній гробниці.

Зараз ви читаєте новину «"Мене били і змушували підписувати якісь папери"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2591
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода