З Італії до Швейцарії у ХVІ ст. потрапити можна було тільки вузькими стежками через Альпи. Багачі їхали на мулах, бідняки йшли пішки. Інколи збивалися зі шляху, замерзали в снігах чи гинули в проваллях. Щоб захищатися від злодіїв, подорожні збиралися у великі гурти.
Узимку 1576 року до одного з таких караванів приєднався молодий італієць-чернець. У постоялих дворах тримався осторонь, сидів у кутку і не встрявав у розмови. Про мету подорожі говорив туманно, лице закривав капюшоном. Ченця звали Джордано Бруно. Він утікав із батьківщини, бо йому загрожувала кара за "вільнодумність".
Народився він у родині солдата 1548-го в містечку Нола біля підніжжя Везувію. В 11 років його привезли до Неаполя вивчати літературу, логіку й діалектику. 15-річним вступив до монастиря наймогутнішого тоді ордену — домініканців. Із дитинства мав феноменальну пам"ять. Його возили показати Папі Римському: хлопець на слух повторив текст із Біблії староєврейською мовою, якої не знав.
Бруно вчився в університеті монастиря Сан-Домініко. Отримав сан священика, дали і ступінь доктора богослов"я. Працюючи монастирським бібліотекарем, захопився астрономією. Із Німеччини виписав велику книгу в шкіряній палітурці Миколая Коперника "Про обертання небесних сфер". Читав її потай, закриваючись у келії. Розказав про своє захоплення одному з ченців. Той доніс. А ще якось висловив сумнів про непорочне зачаття Діви Марії. І накликав на себе підозри в єресі. Не чекаючи кінця розслідування, утік спочатку до Риму, потім на північ Італії. Мандрував і заробляв викладанням. Згодом подався до Швейцарії. Чернечий одяг зберіг лише тому, що монахів поважали й остерігалися.
16 років мандрував Європою. У Швейцарії за критику кальвіністів його на два тижні поставили біля ганебного стовпа в дранті й залізному ошийнику. У Франції був у фаворі в короля Генріха ІІІ, давав уроки королеві. В Англії дружив із Вільямом Шекспіром. Писав сонети й наукові праці, читав лекції, працював друкарем, учителем і священиком. Заслужив славу пустомелі, хвалька і баламута. Усім, хто сперечався з ним, казав, що вони дурні й недоумки. Вважав себе громадянином світу, сином Сонця і Землі, академіком без академії.
Бруно стверджував, що кожна зірка така ж величезна, як Сонце, і що довкола кожної обертаються планети. Ми їх не бачимо, бо вони від нас далекі. Таких світів у просторі нескінченна кількість. Уявлення про Бога можна скласти, лише вивчаючи природу, бо Бог присутній в усьому, що нас оточує. У головному трактаті "Бенкет на попелі" писав: "Небесні світила — це великі тварини... Одні з них теплі, як Сонце, інші холодні, як Земля, Місяць, Венера".
Знатний молодий італієць Джованні Моченіго з Венеції побажав стати учнем Бруно. За це пообіцяв його щедро нагородити і захистити від ворогів. Бруно погодився. Але після декількох місяців занять Моченіго заявив, що він займається з ним погано і не хоче відкрити йому свої таємні знання. Коли Джордано зібрався покинути Венецію, Моченіго зі слугами схопив його і віддав інквізиції.
Камера, куди посадили Бруно, розміщувалася під свинцевим дахом в"язниці. Улітку тут було нестерпно душно, а взимку — сиро й холодно. Там Джордано просидів вісім років.
Формальним звинуваченням було твердження про нескінченність світів, але головну увагу на процесі інквізитори зосередили на його виступах проти монастирських прибутків.
— Він говорив, що коли його змусять іти в монастир, він його підпалить і повернеться до Німеччини, щоб завершити створення своєї секти, — свідчив сусід по камері. — Так само казав, що зірки є ангелами, а Земля — розумна тварина.
Ви з більшим страхом оголосили мені вирок, ніж я його вислухав
Бруно засудили до страти. Перед цим позбавили сану. Єпископ зірвав із засудженого одяг священика, гострим лезом зрізав шкіру з великого і вказівного пальців обох рук — символічно знищив сліди миропомазання. 17 лютого 1600 року на Площу квітів у Римі засудженого вели з особливою урочистістю. Перед ним несли червоний прапор. У всіх церквах били в дзвони. Сотні священиків співали похоронні гімни.
Бруно з кляпом у роті прив"язали до стовпа залізним ланцюгом і перетягнули мокрою мотузкою. Під дією вогню вона стягувалася і врізалася в тіло.
Оголосили вирок і запропонували покаятися. Відмовився:
— Ви, напевне, з більшим страхом оголосили мені вирок, ніж я його вислухав... Я вмираю мучеником добровільно.
Коли вогнище згасло, прах Бруно зібрали і вкинули в Тибр.
1 
1
Коментарі