"Усім табором дивимося "Сімнадцять миттєвостей весни". Зараз тільки й розмов, що про цей фільм. Завдяки тому, що ти в ньому зіграв найближчого соратника Гітлера — Бормана, я тут стала дуже популярна, — писала 18 серпня 1973 року із дитячого табору "Світлячок" у Рязанській області 11-річна Тетяна Візбор своєму батькові — акторові Юрієві Візбору. — Одні ходять вітають, сама не зрозумію з чим, другі захоплюються, а треті погрожують. Наприклад, шостий загін обіцяв відлупцювати мене, якщо ти там щось не те зробиш. То ти не дуже лютуй. Для мене це питання життя і смерті".
На початку 1970-х режисерці Тетяні Ліозновій до рук потрапив журнал "Знамя", де був опублікований роман "Сімнадцять миттєвостей весни" Юліана Семенова.
— Що далі я читала, то більше мороз ходив поза шкірою, — згадувала. — Це було моє кіно. Зрозуміла, що хочу знімати. Але Юліан Семенов на цю мою заяву тільки глянув здивовано: "Тань, та ти що, я продав сценарій на "Ленфільм". Уже й гроші отримав". Я не розгубилася і вигукнула: "Мені начхати, проданий сценарій чи ні, але цей фільм зніматиму я! І крапка". І тоді Юліан здійснив справжній вчинок: надіслав телеграму голові комітету із телебачення, де повідомив, що відкликає сценарій із "Ленфільму" і передає його мені на студію імені Горького. Причому гроші відразу повернув.
Коли ж Ліознова розгорнула надісланий сценарій, злякалася: там все було не так, як у книжці. На кожній сторінці — по п'ять трупів. Семенов у цей час спокійно поїхав на полювання, і режисерка сама сіла переписувати текст. Є сцени, які належать їй. Наприклад, зустріч Штірліца із дружиною в кав'ярні "Елефант". Один із розвідників, який консультував її при створенні фільму, розповів, що іноді йому влаштовували побачення з дружиною в готелях: подвійні номери, ключі заготовлені заздалегідь, щоб не брати у портьє. Одна ніч, і все. А якось побачив дружину у вікні потяга. Вона промчала повз нього, а він не встиг навіть махнути рукою з перону.
На роль Штірліца пробували кількох акторів. Серед них був Інокентій Смоктуновський. Він тоді жив у Ленінграді. Зйомки ж мали тривати понад два роки — його це не влаштувало. Ліознова хотіла знімати Арчіла Гоміашвілі, з яким у неї був роман, — він 1971-го зіграв Остапа Бендера у фільмі Леоніда Гайдая. Але "нагорі" брати грузина на роль радянського розвідника заборонили. І тоді запросили В'ячеслава Тихонова. На Мюллера спочатку висунули кандидатуру Всеволода Санаєва — він втілював у кіно образи радянських полковників, генералів, голів колгоспів.
— Я секретар партійної організації "Мосфільму", тому фашиста не гратиму, — категорично відмовився той. Зголосився Леонід Бронєвой. У перший знімальний день він прийшов на майданчик від весільного столу — одружився. Пізніше розповідав, що ночами молода дружина допомагала йому вчити слова.
Першим стрічку переглянув тодішній голова КДБ Юрій Андропов. Попросив прибрати з титрів прізвища консультантів із Луб'янки, оскільки то були чинні офіцери розвідки. Вигадали їм псевдоніми.
Прем'єра на телебаченні 12-серійного фільму "Сімнадцять миттєвостей весни" відбулася з 11 по 24 серпня 1973 року. Після першої ж серії новина про фільм про радянського розвідника облетіла всю країну. На час показу вулиці безлюдніли, а в магазинах можна було купити без черг усе — покупців не було.
— Така популярність була неочікуваною. Стрічку ж ніяк не рекламували, — згадувала Тетяна Ліознова. — В один із прем'єрних днів зателефонувала якась москвичка: дякувала за фільм, бо вже кілька днів її чоловік сидить удома і не п'є, як і всі його друзі-алкаші. Леонід Брежнєв щовечора сидів біля телевізора, не пропускав жодної серії. Навіть плакав. Одного разу розчулився, побіг до домашньої аптечки, але замість серцевих крапель помилково схопив проносне. А якось Леонід Ілліч зателефонував актрисі Катерині Градовій, що грала радистку Кет. Розпитував про здоров'я, про дітей — так розхвилювався. Наказав своїм помічникам негайно розшукати справжнього Штірліца й гідно нагородити його. Андропов пояснив, що Штірліц — особа вигадана. "Шкода", — похитав головою генсек.
Після показу серіалу деякі актори миттю стали знаменитостями. Наприклад, Катерина Градова в дні прем'єри фільму вискочила з дому, аби погуляти з собакою Марфушею й купити продуктів у гастрономі. Акторку оточив натовп захоплених шанувальників, люди кинулися цілувати її, обіймати, просити автографи. У багато кого не було під рукою ані клаптика паперу, тому актриса розписувалася на сорочках, піджаках, блузках. Майже 2 год. Градова простояла, притиснута до прилавка, доки продавці не викликали міліцію. За цей час її чоловік Андрій Миронов мало не збожеволів, адже дружина вийшла з дому на хвилину.
Через кілька місяців після показу режисерці принесли 12 мішків листів від глядачів.
— Кожен у Штірліці бачив себе, — пояснювала Ліознова секрет успіху стрічки "Сімнадцять миттєвостей весни". — Адже кожному в цій країні доводилося перебувати в колі добродушних, небезпечних Мюллерів. Кожен був Штірліцом із начальством і Мюллером — із підлеглими. Персонажі були симпатичні, тож стали "своїми". Усі вони нам знані. Й мюллери, і штірліци, і люди Гіммлера — всі були в кожного глядача серед його знайомих.
14 творів Юліана Семенова містять згадку про Штірліца. "Справжнє" ім'я цього книжкового героя — Всеволод Володимирович Владимиров. Народився 8 жовтня 1900 року в Забайкаллі, де його батьки були в політичному засланні. Там вони познайомилися й одружилися. Батько — Володимир Владимиров, професор права Петербурзького університету, професійний революціонер, який колись сперечався із Леніним. Мати — українка Олеся Прокопчук. На заслання потрапляє з батьком Остапом Микитовичем Прокопчуком, українським революційним демократом, та братом Тарасом. Померла від сухот, коли синові було п'ять років. Батько майбутнього Штірліца загинув від рук білогвардійців 1921-го. Всеволод Владимиров як розвідник розпочинав у прес-службі колчаківського уряду — як ротмістр Максим Ісаєв. Легенду про аристократа Макса Отто фон Штірліца йому вигадують, коли перекидають у Німеччину після приходу там до влади Гітлера 1933-го.
Улюблений напій Штірліца — вірменський коньяк, улюблені сигарети — "Каро". На пропозиції повій він зазвичай відповідає: "Ні, краще кави". Фрази часто закінчує запитанням "ні?" або "чи не так?".
У соціоніці Штірліцом називається один із психотипів — логіко-сенсорний екстраверт. Його ще називають Адміністратор. Його риси: діяльний, наполегливий, тверезо мислить, мудрий, надійний, працелюб, цінує свій час, уміє заробляти і витрачати, пунктуальний, консервативний, не терпить критики, буває різкий без причини, запальний.
2 
1
Коментарі
1