Четвер, 29 листопада 2007 17:25

Андрій Головко застрелив тих, кого любив

  Андрій Головко із дружиною Надією Львівною у Києві, 1960 роки
Андрій Головко із дружиною Надією Львівною у Києві, 1960 роки

В українській літературі серед багатьох печальних письменницьких біографій — життєпис Андрія Головка є одним із найдраматичніших.

Він не був репресованим. Помер своєю смертю, будучи живим класиком. Процес "повернення забутих імен" його оминув. Тепер цього письменника вилучили зі шкільних програм, і в Інтернеті Головко — то частіше згадка про футболіста з таким прізвищем. А про Головка-письменника відомо менше, ніж колись. Хоч і раніше він належав до найтаємничіших постатей серед наших літераторів. Усі щось чули про те, що письменник колись застрелив свою доньку та дружину, але — без подробиць.

Він був відомий кожному школяреві передусім як автор оповідання "Пилипко" — отого, що починається: "У нього очі, наче волошки в житі". Хрестоматійний і роман "Бур"ян", в якому, вважалося, виведено один з найяскравіших образів комуністів — Давида Мотузки. Тільки не наголошували, що той Давид — з "неправильних" українських комуністів, яких "правильні" більшовики перестріляли в 1930-х. Ще у Головка був великий роман "Артем Гармаш", якого, здається, ніхто не читав. Хоч саме за нього класик одержав Шевченківську премію.

Тепер уже нема в кого спитати, як було насправді з його сімейною трагедією. А Головко сам писав про це в передмові до книги прози "Можу", що вийшла в Харкові 1926 року й більше не передруковувалася. Та передмова закінчується фразою: "Душогуб я…"

Він народився на Полтавщині, в селі Юрки Козельщинського району. Родина небідна: батько з дідом мали 150 десятин землі й пропадали там з ранку до ночі разом зі своїми наймитами. Звідти Андрій виніс любов до сільської цивілізації — його пізніші описи села неповторні.

Вразливий хлопчик ще в школі почав писати вірші російською мовою. Потім, під враженням "Кобзаря", перейшов на українську. Був виключений з останнього курсу кременчуцького реального училища — бо створив з хлопцями романтичну українофільську "Юнацьку спілку". У ній присвоїв собі ім"я Андрій Бульбенко.

Він вилетів з училища. Тим часом почалася Перша світова війна. Закінчивши Чугуївську школу прапорщиків, пішов на фронт, брав участь у боях під Рава-Руською, був поранений. Коли російська армія відступала, за наказом — палив села, щоб не дісталися ворогові. Тут важливо: селянський син палить села, щоб не дісталися нікому. Ця травма відгукнеться згодом у його житті дуже страшно.

Після поранення він побував удома, познайомився з дівчиною з сусідньої Троянівки. Її, молоду вчительку, звали Тетяною. Дослідник Микола Шудря вважає, що вона була циганського роду.

1917 рік, розвал імперії й розвал фронту. Головко опинився в Тверській губернії, в Торжку. Там його несподівано навідала Тетяна. "Де ти, Тетянко, взялась?!" — "Ти кликав, любий!". У цій любові було щось неймовірне, майже містичне. Андрій і Тетяна відчували одне одного на відстані й не могли одне без одного.

Головко повернувся на Україну, пішов до соціал-демократів-самостійників. Вони виступали проти гетьмана й більшовиків. Головко навіть брав участь у боях із червоними під Харковом. Однак згодом приєднався до більшовиків, як робили тоді чимало наших ідеалістів. Воював із Врангелем, Махном. Командував кінною розвідкою, служив у харківській Школі червоних старшин.

"Людина може все, навіть порвати себе на шматки"

У біографії письменника того періоду здається дивним ось що: він то воює, то господарює на хуторі, то знов воює. Як це могло бути? А ось як: він так любив свою Тетяну й так боявся її втратити, що за найменшої нагоди кидав війну й летів у Троянівку. А його повертали, іноді — зв"язаним, інакше не пішов би. Про це він сам пише в передмові до "Можу".

Це стало кошмаром й переросло в душевну хворобу. Ознаки її він уперше відчув 1919 року, коли червоні відступали під натиском денікінців. Він раптом зрозумів, що йому несила покинути Тетяну. Нестерпно було пережити думку, що його вб"ють і він не побачить більше дитини й жінки. А їй здавалося, що Андрій її не любить і що на його місці міг бути інший. Саме тоді в його свідомості, травмованій роками війни, відгукнулися оті села — спалені, щоб не дісталися нікому.

Зрештою, після чергової відпустки Головко просто не повернувся з Троянівки до харківської Школи червоних старшин. Це було дезертирство. Він жив під постійним страхом, що його знайдуть, заберуть від сім"ї, розстріляють. У божевільному нападі розпачу Андрій застрелив їх обох — дружину й доньку — і намагався застрелитися сам. Доньці Галинці було п"ять літ. Це сталося 1923-го.

За рік до того, в повісті "Можу", письменник описав схожу ситуацію. Якийсь Гордій повернувся з війни додому й відчув не радість, а лише смерть і втрату. Так само починався роман "Бур"ян" — Давид повертається з війни і, ще не доїхавши додому, чує про вкрадені коні.

З автобіографії, написаної в Полтавській психлікарні, зрозуміло, що спершу автор потрапив у тюрму. Згодом, в романі "Бур"ян", він її описав. Той опис зазвичай вилучали зі шкільних текстів — бо про радянську тюрму так не годилося писати.

А повість "Можу" й досі читається як страшне й неймовірне прозріння всього, що станеться в Україні через 10–15 років.

Герой каже: "Виживуть тільки сильні. А де нам, кволим, діватися? Не журіться, вимремо, і це — в наших інтересах!

Лише сильні, а не праведні, ввійдуть у рай…".

І далі: "Людина може все, навіть порвати себе на шматки…".

Ідучи дорогою, Гордій дивиться на сліди коров"ячих ратиць і питає сам себе: "Чому в мене не ратиці?". Уся повість — диявольські видіння війни, смерті, голоду, насилля й крові. Хтозна, чия проза страшніша й катастрофічніша у своїх передбаченнях — Андрія Головка чи Миколи Хвильового.

Прикметно, що Головко повертався до повісті "Можу" в кінці 1950-х, редагував її. Власне, усе своє найкраще він написав іще до початку 1930-х років. Після роману "Бур"ян" (1927) не створив нічого, що дорівнювало б цій літературі.

Починаючи з 1940 років, довго й важко писав "Артема Гармаша". Це звалося зрілою прозою, що в радянській термінології означало мертву прозу.

1941 року Головко пішов служити фронтовим кореспондентом. Хоч міг би, згідно з віком і заслугами, знайти собі тилову роботу, як зробили багато інших. Очевидно, йому важливо було саме це: подолати страх повернення на війну. Можливо, це певним чином повертало його в той час, коли ще не сталося гріхопадіння.

У 1970-х роках молодші сучасники вже дивилися на нього з острахом і повагою. Усі щось чули про його давню драму, але тепер зовсім неймовірним здавалося, що це — чоловік із розстріляної когорти. За давністю літ уже не було важливо, кому з тої когорти вдалося застрелитися самому (як Хвильовому), а кому — ні.

Його письменницький авторитет залишається непохитним, і премія за кращий прозовий твір названа саме його іменем. А щодо гріхів — то навіть такий мораліст, як Олесь Гончар, вважав Головка взірцем совісної й порядної людини.

1897, 3 грудня — Андрій Головко народився в селі Юрки Козельщинського району на Полтавщині
1905–1908 — навчається в сільській школі
1908–1914 — навчання у Кременчуцькому реальному училищі
1915–1921 — служить у царській, згодом у Червоній арміях, учасник Першої світової та Громадянської воєн
1917 — одружується із сільською вчителькою Тетяною, через рік у них народжується донька Галинка
1923 — спроба самогубства, убивство дружини й доньки
1926 — переїжджає до Харкова, де тоді ж вийшла перша прозова книга
1927 — виходить друком роман "Бур"ян"
1928 — вдруге одружується. Дружину звали Надія Львівна. Як і Тетяна, вона була вчителькою, їхня донька згодом також учителювала в Полтаві
1941–1944 — перебуває на фронті, працює кореспондентом
1969 — отримує Шевченківську премію за перші дві частини роману "Артем Гармаш", над яким працював із кінця 1940 років
1972, 5 грудня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі

Зараз ви читаєте новину «Андрій Головко застрелив тих, кого любив». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2120
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода