Ексклюзиви
Вівторок, 24 липня 2018 15:41

"Знову вирізали сім'ю єврея. Принесли горілку. Убивши його, гуляли і ґвалтували дружину й дочку"

Володимира Короленка хотіли обрати президентом Російської республіки

"В нас у Полтаві тихо. Губернатор забрав усі телеграми і заховався. Десь далеко шумить гроза, у столицях ллється кров. А в нас тут повний спокій. Цензура не пропускає ніяких, навіть нейтральних повідомлень", – пише 3 березня 1917 року в щоденнику письменник Володимир Короленко.

Через проблеми зі здоров'ям переїхав до Полтави з Петрограда. Там залишив роботу редактора журналу й хотів узятися за написання романів.

Після зречення російського імператора Миколи ІІ почалися масові демонстрації. Ширяться більшістю українських земель. У Полтаві люди починають збиратися 5 березня. Володимир Короленко теж виходить на 20-тисячний мітинг.

– Тепер Полтава разом з іншими містами радісно і спокійно приєднається до нового Тимчасового уряду, – виступає він. – Бачите тут усі верстви суспільства – народ, військо, робітники. Об'єднані свідомістю великої важливості цієї хвилини й бажанням служити Батьківщині.

Автор: Літературно-меморіальний музей Володимира Короленка
  Письменник Володимир Короленко з дружиною Євдокією, Київ, 1913 рік
Письменник Володимир Короленко з дружиною Євдокією, Київ, 1913 рік

Промову друкують 10-тисячним тиражем. Тимчасовий комітет Державної думи з Петрограда просить Короленка написати статтю про необхідність перемоги у світовій війні та важливість дисципліни в армії. Текст письменника публікують провідні газети. Його називають "совістю держави". Один із лідерів партії більшовиків Анатолій Луначарський пропонує, "зважаючи на повну довіру й глибоку повагу", обрати Володимира Короленка президентом Російської республіки, якщо така посада буде введена.

"Якби тут було троє-четверо рішучих представників влади, варто було б тільки сказати слово – і все скінчилося б мирно, – пише в щоденнику Володимир Короленко в листопаді 1917 року – після захоплення більшовиками влади в Петрограді. – Але все охоплено якимось паралічем. Більшовизм розповзається, як пляма на папері. Полтава пасивно віддається у владу самозваних диктаторів".

У Києві при владі Центральна Рада. Звідти до Полтави прибуває Перший український козацький полк ім. Богдана Хмельницького – один із найкращих підрозділів. У ніч на 16 грудня під час вечері в готелі "Європейський" анархісти застрелюють командира полку Юрія Ластівченка. У місті оголошують воєнний стан. Солдати відбирають у людей зброю. Частина опирається і влаштовує погроми.

Перед Різдвом 19 грудня воєнний стан скасовують. Штаб українських військ вирішує пригостити козаків із нагоди свята. До них долучаються містяни й селяни з околиць. По безкоштовну випивку до Полтави йдуть за 20–30 км. Починають громити винні склади.

– Усе наше. Буржуї попили – й досить, – кричать солдати.

"Я хворий, – нотує Володимир Короленко в щоденнику. – Мене хвилює, що не можу, як у 1905 році, увійти в цей натовп. Поговорити з ним і соромити його".

Порядок беруться наводити юнкери військового училища, студенти-добровольці та козаки. Щоб знову не допустити п'яних погромів, міська дума вирішує знищити всі запаси спирту й вина.

"П'яний люд лягав на землю й по-собачому хлебтав горілку просто з канав. Солдати-дезертири при цьому кричали: "Наше народне добро виливають!" Винні бочки розбивали, – описував далі Короленко, – вино виливали в погреби. До нього додавали воду і гній. Охочі випити руками вичавлювали з гною вино у відра – щоб "не пропадало добро". Пили цю гидоту".

Наступного дня до лікарні привезли 17 трупів. Кілька людей втопилися у вині.

"Почалася передбачена навала більшовиків. Ідуть з вокзалу, стріляють і обшукують зустрічних. Із більшовиками – Муравйов: груба фігура, обвішана зброєю", – нотує 6 січня 1918-го письменник. Із полтавчан набирають Червону гвардію.

– Вы, товарищ, знаете нашу платформу?

– Та знаю: 15 рублей в сутки, – відповідає доброволець.

У Полтаві тривають розстріли і пограбування. Трохи вщухають, коли в місті перебувають німецькі війська – з травня по листопад 1918-го. Ті приходять на українські землі за домовленістю з владою Української Народної Республіки – щоб вигнати більшовиків. За це отримують право вивозити продовольство. Залишають Україну з початком революції в Німеччині.

"Знову вирізали сім'ю єврея, – писав Володимир Короленко в січні 1919-го. – Принесли горілку. Убивши його, гуляли і ґвалтували дружину й дочку. Їх потім зарізали. Це тривало до шостої ранку. Уже завидна пішли спокійно, і ніхто їх не шукав".

У липні 1919-го в Полтаву входить Добровольча армія генерала Антона Денікіна. Воює за поновлення монархії. Складається переважно з офіцерів царської армії, донських і кубанських козаків. Багато людей покладають на них сподівання, як на рятівників від більшовицького терору та від бандитів, яких повипускали з в'язниць. Однак вони починають арештовувати інакодумців, грабують і влаштовують погроми.

Завдяки втручанню Короленка частину арештованих вдається звільнити. Та люди й далі зникають. Якось увечері до письменника приходить заплакана жінка. Дві її доньки при більшовиках служили в "чрезвичайці": одна – друкаркою, друга – реєстратором. Їх заарештували, відвели до кадетського корпусу. Уранці Короленко зв'язується з черговим корпусу й дізнається, що сестер уже немає.

Він іде до начальника контррозвідки з сестрою дружини Параскою Івановською. Вона представляє Червоний Хрест і займається порятунком політв'язнів.

"Начальник на мене справив враження людини грубої і головне – тупої. Коли я постарався викласти йому становище Червоного Хреста "при зміні влад", то він різко перебив мене. Заявив, що петлюрівці й більшовики – не влада, а розбійники. Якщо вони співпрацювали з нами, то він не збирається це робити. А того ж вечора отримую листи від людей: "чому ви не пишете", "давайте якісь відозви", "не мовчіть".

Білогвардійські офіцери зривають україномовні вивіски. Короленко в щоденнику міркує: "Тяжко думати, що знову потрібно доводити право на материнську мову багатьох мільйонів. Щоб її дозволили в школі, літературі та звичайному побуті. Це тепер, після стількох важких уроків".

Він разом із групою діячів культури йде на прийом до призначеного Денікіним начальника Полтавського гарнізону Миколи Штакельберга – генерала і барона. Просить припинити наругу. Переконує, що це мова місцевого населення. Комендант видає наказ про заборону знімати вивіски, написані українською.

Згодом Володимир Короленко в газеті "Рідне слово" друкує статтю "Про розрубування вузлів і про українство". Наводить факти наруги білогвардійців над українською мовою. З обуренням запитує денікінців: "Чому ж вона галицька, а не українська? Виходить, в Україні немає своєї рідної мови. Шевченко писав по-галицькому?"

"У роботі чекістів вражає рафінована й витончено-садистська жорстокість, – згадує про прихід більшовиків на початку 1920-го Короленко. – Виняткова безцеремонність у поводженні з людьми. В очах "майстрів" ЧК не було нічого дешевшого за людське життя. Бували випадки, коли розстрілювали для округлення загальної цифри за день".

Короленко пише доповідні записки, листи до можновладців, клопотання. Завдяки настирливості й авторитету багатьох рятує від смерті. Створює "Листи до Луначарського" – цикл статей, де описує беззаконня більшовицької влади.

"Що являє ваш фантастичний комунізм? Що з цього може вийти? – пише в них. – Серце в мене стискається передчуттям, що ми на порозі таких лих, перед якими померкне все пережите тепер".

На початку липня 1920 року Володимир Короленко отримує повідомлення від Полтавського губвиконкому про призначення допомоги продуктами. Його сім'я справді живе гірше, ніж раніше. Письменник часто продає особисті речі. Але категорично відмовляється від запропонованої допомоги. Не хоче заробляти публікаціями в радянській пресі.

– Якщо я справді зробив щось варте схвалення, то це за­вдяки повній незалежності, яку зберіг протягом усього часу своєї діяльності, – стверджує.

На початку 1921 року голова уряду Радянської Росії Володимир Ленін хоче заручитися підтримкою інтелігенції, яка не виїхала в еміграцію. Дає розпорядження наркому охорони здоров'я Миколі Семашку відправити таких людей на лікування за кордон державним коштом.

До письменника звертається Християн Раковський – голова уряду УСРР. Пропонує салон-вагон з усіма вигодами та найкращих лікарів Харкова для супроводу. Володимир Короленко йому не відповідає.

"Я звик вважати себе незалежним письменником. Мені роз'їжджати "за казенний рахунок" справа незвична й цілком чужа, – пояснював пізніше в листі до друга Михайла Сажина. – Особливо після того, як дорога мені людина (має на увазі зятя Костянтина Ляховича. У в'язниці захворів на тиф. Його принесли помирати додому. – Країна) убита комуністичною тюрмою. Я не контрреволюціонер і ніколи ним не буду, але не перейду на казенне утримання. Краще помру".

7 жителів міста Яворів на Львівщині визволив із полону 1915 року Володимир Короленко. Це були представники інтелігенції, яких узяли заручниками російські війська при відступі з Галичини. Тримали в міській поліції в Полтаві. Письменник звертався до губернатора Олександра Богговута з проханням звільнити бранців. Людей випустили без права залишати місто

"Старий Короленко перший на з'їзді одверто заговорив про те, що революцією ми здобули політичну вільність. Це дає можливість вести навчання рідною українською мовою. Що потім сталося на тому з'їзді й кудою пішли школи на Полтавщині – я не буду згадувати. Але нехай українське громадянство не забуде тієї заслуги великого письменника на початку революції", –

писав про повітовий з'їзд учителів 6–8 квітня 1917 року в Полтаві у спогадах журналіст Григорій Коваленко (1868–1937)

2 000 000 карбованців виділив губернський виконком у червні 1919-го заснованій Володимиром Короленком "Лізі порятунку дітей". Ця організація створювала притулки і забезпечувала продуктами сиріт. Об'єднувала 191 особу. Вони робили щорічні внески – 10 карбованців, Опікувалися понад 5 тисячами дітей

Відмовився присягати імператору

1853, 27 липня – в Житомирі в сім'ї повітового судді Галактіона Короленка й Евеліни Скуревич народився син Володимир. Рід походив від миргородського полковника Івана Короля. Крім Володимира, були старший Юліан, молодші Іларіон, Марія, Евеліна та Олександра. 10-річним Володимир пішов навчатися до польського приватного пансіону Рихлинського, а потім – у Першу житомирську гімназію.

1866 – батька переводять до Рівного, сім'я переїжджає. За два роки Галактіон Короленко помирає. Володимир закінчує Рівненську гімназію зі срібною медаллю і вступає до Петербурзького технологічного інституту. Залишає його через брак грошей. Працює коректором на картографічному підприємстві.

1874 – вступає в Петровсько-Розумовську землеробну та лісову академію в Москві. Долучається до революціонерів-народників. Подають директору колективну заяву-протест студентів. За це Володимира виключають. Селять у Кронштадті під наглядом поліції. Працює різноробом, чоботарем і репетитором. За три роки повертається в Петербург. Влаштовується коректором у газеті "Новости". Знайомиться з діячами революційних рухів.

1879 – арештовують і висилають у місто Глазів – тепер Удмуртська Республіка. Починає писати оповідання. Перші друкує в петербурзькому журналі "Слово". Пізніше Короленка переводять до в'язниці у Вишніх Волочках – тепер Тверська область, звідти – до Пермі. Працює діловодом на залізниці.

1881-го відмовляється присягнути новому імператору Олександру ІІІ. За це висилку продовжують у слободі Амгу, в Якутії. Там записує місцеві пісні та легенди.

1885 – повертається із заслання. Поселяється в місті Нижній Новгород. За рік одружується з Євдокією Івановською з Тульської губернії. У них народжується донька Софія. Видає першу збірку "Нариси та оповідання". Пише найвідоміший свій твір "Сліпий музикант". 1888-го народжується донька Наталя.

1893 – їде до США для участі у Всесвітній виставці в Чикаго. Після неї пише повість "Без мови" – про українського селянина-емігранта. Хоронить 12-місячну доньку Олену. 1896-го в подружжя народжується Ольга, помирає 8-місячною. Живуть у Петербурзі. Володимир Короленко працює редактором журналу "Русское богатство".

1900 – обирають почесним академіком Петербурзької академії наук. Родина переїжджає в Полтаву.

"Переїзд був щасливою подією в житті нашої сім'ї, – ділилася у спогадах донька Софія Короленко. – Батько виріс в Україні, любив її клімат і природу. Після Петербурга з його дощами й туманами місто здавалося нам новим чудовим світом".

1901 – готує "Матеріали до біографії Шевченка" для журналу "Русское богатство". Використовує документи з Уральського архіву, подає невідомі факти перебування Тараса Шевченка у засланні. ­1905-го купує біля села Малий Перевіз землю під дачу. Виступає на мітингах у Полтаві проти єврейських погромів. Засуджує в пресі розправу над селянами в селі Сорочинці.

1911 – публікує понад десяток статей, в яких викриває брехню й фальсифікації російського монархічного руху чорносотенців. Пише звернення "До російського суспільства. З приводу кривавого наклепу на євреїв".

1921, 25 грудня – Володимир Короленко помирає в Полтаві. Похований на Старому цвинтарі. Під час ліквідації кладовища 1936 року могилу перенесли на територію Полтавського міського саду.

Зараз ви читаєте новину «"Знову вирізали сім'ю єврея. Принесли горілку. Убивши його, гуляли і ґвалтували дружину й дочку"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода