"Вирішили побудувати нову сім'ю, якої світ ще не бачив"

Поет Валер'ян Поліщук жив із двома жінками одночасно

"У Харкові я на своєму життєвому шляху зустрів двох сестер Конухес – Ліду і Олену, з якими пережив найяскравіші хвилини свого життя. Моя вогнева любов знайшла тільки тінь тих співучих переживань, що втілені в поезіях книжки "Радіо в житах". З Оленою я одружився і маю сина", – писав у автобіографічному творі "Дороги моїх днів" у жовтні 1924-го Валер'ян Поліщук, перебуваючи на віллі "Буюрнус" у кримському Гурзуфі.

 

Він походив із Волині. Після Кам'янець-Подільського університету почав працювати в газетах і журналах, писав вірші. Володимир Сосюра так називав Валер'яна Поліщука: "Синьоокий красень із вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат".

Волинянин подобався жінкам. Зі свого боку, він багато віршів присвятив їм. У творах згадував про них або пережите разом із ними. Ще під час навчання в гімназії у Катеринославі – нині Дніпро – закохався в Катерину Косенко. "Це частка мойого найкращого життя, моя золота Катя", – підписав її світлину у квітні 1914 року. Згодом, під час революції, у неї на Полтавщині рятувався від голоду. Та віддалився від жінки через "класову сословну дворянську закваску".

"Був у Ронці. Балакали про все. Між іншим про одружіння. Врешті виявилось, що і вона згодна, і я рад. Але батьки її та буржуазна родина вже й зараз виють, що я до Ронці ходжу, та кляцають зубами. Уявляю, що тоді буде. Сказав їй, що котра з дівчат раніш догадається, та мене і зможе взяти", – записав у щоденнику 17 січня 1920 року Валер'ян Поліщук про візит до Вероніки Черняхівської.

Вона донька письменниці Людмили Старицької-­Черняхівської та професора медицини Олександра Черняхівського. Захоплюється творчістю Валер'яна Поліщука, приєднується до його групи "Гроно" та друкується в однойменному альманахові. Її батьки вороже ставляться до поета, бо він підтримує більшовиків.

Розмови про шлюб залишаються тільки розмовами. Та пара продовжує зустрічатися.

За рік Валер'ян Поліщук нотує в щоденнику: "Дзвоню. У дверях батько.

– Панна Рона є?

– Не знаю.

– Ну, тоді підіть подивіться.

Чи сказав я будь ласка, чи чорт його знає. Мабуть, так і не сказав по своїй безпосередності. Що там мені якийсь професор Черняхівський. Мені його дочку треба бачити – і ясно. Але що було сказати будь ласка? Батько їй про це сказав: що то твій Поліщук накази дає мені? Сміялася. Казала: "Це на тебе похоже" – й поцілувала. Яка вона була чудесна вчора. Цілував аж мучив її".

 

У тому ж дописі є згадка про Людмилу Старицьку-Черняхівську та її сестру Марію: "Марія Михайлівна забігала кілька раз до нас у кімнату. Наступала на Рону, що та мене не вгощає. Рона вгощала та я відмовився. Заходила й мати Людмила Михайлівна. Вона була відносно мене не така колюча, як завше, за те, що я більшовик. До них у гостину не заходив, як і взагалі ніколи не заходжу. У Марії Михайлівни я до деякої міри любимчик. Згодом, гадаю, мури розіб'ються взагалі, а коли ні, то плювати, аби мій Рончик. На Новий рік Ронцю я роздратував та так уїдливо допік, що вона мене ударила, коли я її почав цілувати, і думала, що хрест, що образила мене. Їй хочеться бути сильною, мати владу ну хоч би надо мною".

Навесні стосунки пари псуються.

"Рона перша зробила кроки до замирення, – пише в щоденнику Поліщук у квітні 1921-го. – Коли прийшов, навіть перша лагідно почала цілувати. Ну, я й, звичайно, знову розм'як, бо все-таки вона мені ближча, ніж хто инший, хоч і далека. Написав образ її віршем під заголовком "Вона". Цілую Таню, бо вона мені подобається. Вчора казала, що вбачає в мені "якусь особливу чистоту". Тепер можливо, бо я відчуваю себе частиною космосу, а космос чистий і радісний, тому і я зараз самий щасливий, навіть тим, що живу".

Поет зближується з Тетяною Кардиналовською – дружиною Всеволода Голубовича, колишнього голови уряду Української Народної Республіки. Знає жінку іще з часів навчання в Кам'янці-­Подільському. У мемуарах вона писала про Поліщука, що був вродливий і постійно в когось закоханий.

У травні 1921 року Валер'ян та Вероніка остаточно розходяться. Вона виходить заміж за викладача української мови Івана Євлашенка. Тоді ж Поліщук перебирається до Харкова.

"Жили в Харкові дві сестри Конухес. Ліка належала до тодішньої партійної еліти. Щодо Йолі – не знаю, здається, вона взагалі була ­позапартійна. Ліка була гарненька. За нею упадали так само елітовані хлопці. Так от Валеріан почав теж в ту дводівчачу родину ходити, – писав Іван Сенченко в "Нотатках про літературне життя 1920–1940 років". – Закохався, та не в одну котрусь, а в обох відразу, виходить, серденько мав. А вони взяли та й теж у Валеріана закохалися. Що робити! Міркували, міркували й вирішили побудувати нову сім'ю, якої світ ще не бачив, де при однім чоловіку було б аж дві жінки. Такі чудеса траплялися в ті роки".

 

Валер'ян Поліщук починає жити із сестрами Конухес. Рахіль, або Олену, вдома називали Йоля, Йольця, Ялинка, Лідію – Ліка, Лічка. Один із псевдонімів поета – Міше-Нама – походить саме з того періоду. У родини були імена персонажів з "Пісні про Гаявату" Генрі Лонгфелло: Валер'ян – цар риб, Великий Осетр Міше-Нама, Лідія – білка Аджидомо, Олена – сіра чапля Шух-шух-га.

"Як центр – рухлива Аджідомо,

У бік – Шушига снить, як мох,

А збоку тане Міше-Нама –

Весняний бард комуни трьох.

Я – Мішенамонька", –

підписав одне зі спільних фото, зроблене в Харкові у травні 1922-го.

Протягом того року Поліщук і сестри Конухес жили нестандартною сім'єю. Тоді поет написав понад два десятки віршів, присвячених Олені й Лідії, які склали цикл "Любов" у збірці "Радіо в житах".

Із часом Валер'ян залишається тільки з Оленою. Вона народжує сина Марка-Реона, а потім доньку – Люцину-Електру. Батько багато часу проводить на роботі та у відрядженнях. Мандрує Європою. Та коли повертається і має можливість, намагається весь час проводити з дітьми, яких любить.

"Моя родина нічого тримається. Трохи прихворюю та скрутно з грошами, а так все добре, – писав поет батькам у лютому 1933-го. – І книжечки нові пишу та друкую. Скоро вам одну вишлю, то знатимете, де я їздив. Ваш онук Марко-Реон уже в другій клясі школи, красивий і босяцюга. Еля теж виросла, така чорнява тіточка і балакуча вельми. Україночка там така. І все малює. Потеплішає, то поведу до фотографії, тоді вишлю. З одежею у моїй родині не так-то добре, але де тепер добре".

 

"Це людина, яка ще в дитинстві осягнула супрематизм Малевича, яка не побоялася спитати вождя, коли ж до України приєднають Кубань і Воронежчину, яка вважала лицемірство непристойним і закликала до прилюдних поцілунків, яка прагнула вперед і навіть літературне угруповання назвала "Авангардом". Зелено­окий вродливець, який любив життя, жінок, поезію, дітей, море і хризантему в петлиці. Поет, який озброївся верлібром і вважав, що нехай лають, аби говорили", –

Ярина Цимбал, 45 років, дослідниця літератури 1920-х,

написала про Валер'яна Поліщука у фейсбуку

Розстріляли, а дружині повідомили, що помер від перитоніту

"Не сотвори собі кумира ні з діла, ні з людини, ні з фрази, ні з генія, ні з народної маси й навіть з пролетаріяту не зроби собі кумира. Кумир є сила, яка пружиною розтягається до певного місця, а взагалі відтягає поступ на старе місце. Кожна революція – це є поломка такої пружини від розтягування, щоб одірватись од кумирів", – написав 1921-го Валер'ян Поліщук у збірці афоризмів "Голодна радість".

Наприкінці 1934 року цю цитату йому нагадали під час допитів працівники Державного політичного управління. Заарештували за сфабрикованими звинуваченнями разом із письменниками Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер'яном Підмогильним, Василем Вражливим, Євгеном Плужником. Звинуватили в приналежності до вигаданого Центру антирадянської боротьбистської організації.

На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного суду Радянського Союзу 27–28 березня 1935-го Поліщукові дали 10 років виправно-­трудових таборів. Відправили на Соловки.

Восени 1937-го окрема трійка Управління НКВД по Ленінградській області провела розгляд групових справ і засудила до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів. "Залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію "Все­український центральний блок", – ­йшлося в обвинуваченні.

9 жовтня таку постанову підписали щодо Валер'яна Поліщука. Його разом з іншими вивезли із Соловків. Стратили 3 листопада в урочищі Сандармох поблизу Медвеж'єгорська – нині Республіка Карелія, РФ.

Після арешту Валер'яна Поліщука його дружина Олена із сином і донькою ви­їхали з Харкова до Москви. Узяла лише валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка. Вона нічого не знала про табір і про страту.

1943 року жінка отримала підроблене свідоцтво про смерть письменника. У ньому написали, що помер у в'язниці 1942 року від перитоніту. Лише 1988 року військовий трибунал Ленінградської області повідомив рідним про розстріл без зазначення місця поховання.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×