"Випустив сім куль, п'ять з яких влучили в жертву"

5

Суд виправдав убивцю Симона Петлюри

25 травня 1926 року з ресторану Bouillon Chartier у центрі Парижа о 14:15 вийшов чоловік у сірому костюмі з тростиною в руці. Роззирнувшись, він повернув праворуч і неспішним кроком рушив додому.

Пройшов кілька десятків метрів. Спинився біля розкладки книгарні Gibert на розі вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель. Часто так робив – після обіду зупинявся й розглядав виставлені книжки. В цю мить до нього наблизився невідомий, одягнений у робочу білу блузу майстра-годинникаря.

 

– Пан Петлюра? – запитав.

Чоловік у костюмі обернувся, але відповісти не встиг.

– Боронися, негіднику! – вигукнув незнайомець, дістав із кишені револьвер Melior і почав стріляти впритул. – Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!

Випустив сім куль, п'ять з яких влучили в жертву. Сьома гільза заклинила в барабані й не дала використати останній патрон.

Після першого пострілу чоловік втратив рівновагу й опустився на коліно. Потім упав.

– Боже мій! Досить-досить, – встиг сказати.

Убивця продовжував стріляти. На постріли прибіг поліцейський, що наглядав за порядком у районі. Кілер без опору віддав револьвер.

– Я знищив убивцю, – сказав.

 

Перехожі почали його бити. Лише після появи ще кількох поліцейських нападника вирвали з натовпу. Латинським кварталом поширилася чутка, що розстріляли якогось російського генерала. Та вже у вечірніх випусках новин деякі газети написали, що напали на голову Директорії Української Народної Республіки та Головного отамана військ УНР 47-річного Симона Петлюру. Де-факто – президента України. Він із 40-річною дружиною Ольгою та донькою Лесею, 14 років, винаймав дві кімнати на п'ятому поверсі готелю в Латинському кварталі.

Важко пораненого Петлюру доправляють у госпіталь Charitе́ – нині будівля Української греко-католицької церкви. Помирає о 14:40, не опритомнівши.

Вбивцю везуть у комісаріат поліції району Одеон. З'ясовують, що це власник магазину годинників та ювелірних виробів 39-річний Самуїл Шварцбард. Вилучають вирізку з енциклопедії з портретом Симона Петлюри та сторінку газети "Українські вісти" з його фото.

Під час обшуку у квартирі поліція виявляє обойму до револьвера і сім патронів, енциклопедію, газети й рукописну копію Варшавського договору – польсько-української угоди 1920 року про спільні дії проти більшовиків.

На допиті того ж дня вбивця розповідає про багаторічне прагнення помститися Симону Петлюрі. Коли прочитав у газеті "Последние новости" про його перебування в Парижі, купив револьвер і взявся розшукувати.

"Випадково на вулиці зустрів чоловіка, який здався подібним до Петлюри. Був із жінкою. Я простежив за ними. Прислухався до розмови, щоб пізнати його за українською мовою, – записали поліцейські у протокол допиту Самуїла Шварцбарда. – Щодня приходив до його дороги. Знав, де він живе і де їсть. Завше був у супроводі жінки, а кілька разів і дівчинки. Я не хотів стріляти в нього, щоб не поранити інших. Сьогодні був сам один. Коли гукнув, він підняв палицю, а я витяг револьвер із кишені піджака й почав стріляти".

2 червня 1926 року справу передають судді. У рапорті комісара поліції він знаходить примітку, що підсудний помилково або ж умисне змішує факти своєї біографії з братовою.

На допиті у слідчого судді у присутності адвоката Анрі Торреса Самуїл Шварцбард суттєво змінює версію вбивства. Українські правники, які допомагають адвокатам родини Петлюри, порівнюють свідчення 25 травня в поліції і 2 червня у слідчого судді. Виявляють багато суперечностей і неточностей – починаючи з дати і місця народження, закінчуючи обставинами вбивства.

Самуїл Шварцбард стверджує, що ніхто не знав про підготовку замаху. Називає його актом справедливої помсти за смерті десятків тисяч євреїв – жертв погромів в Україні під час революції 1917–1921 років.

Та більшість українських політичних і громадських діячів вважають убивство Симона Петлюри справою рук Кремля. В його особі радянські спецслужби знищили найнебезпечнішого політичного опонента, лідера української еміграції.

 

"Тільки більшовикам міг заважати цей носій єдиного популярного в Україні й незаплямованого політичного ймення, – занотував після вбивства у щоденнику віцепрезидент Всеукраїнської академії наук Сергій Єфремов. – Навіть тепер, коли в нього не було жодної реальної сили, все ж сама мара цього ймення грізно стояла перед більшовиками".

Свідчення очевидців, документи поліції та служби безпеки Франції говорили, що Шварцбард не месник-одинак. Його дружина Хінда на допиті в день убивства розповіла, що в обідню пору її чоловіку хтось телефонував. Після розмови він вибіг із дому. Очевидно, спільник повідомив Шварцбарда, що Петлюра сам пішов до ресторану і з'явилася зручна нагода для замаху.

Під час обшуку квартири Шварцбардів поліція знаходить лист від Самуїла до Хінди: "Моя дорога жінко! Я йду виконати свій обов'язок для мого бідного народу, який били, мучили та гнобили, – тисячі бідних жидів безборонних. Петлюра відповідає за це, я помщуся йому. Прошу тебе бути героїчно спокійною. Я тебе ніколи не забуду. Я не можу так жити. Твій назавше".

На допитах Самуїл каже, що писав лист удома і відправив перед замахом. Та це не так. Відісланий він пневматичною поштою з відділення №113 на площі Отель де Віль – далеко від місця злочину. На поштовій печатці вказаний час відправлення – 14:35. На той момент Шварцбарда вже арештували. Замість відпрацювати версію про спільника поліція вважає цей факт за помилку. Хоча це неможливо, адже цифри на печатці змінюють кожні 5 хв.

 

Поза увагою слідства залишаються документи французької поліції початку 1920-х, пов'язані із Самуїлом Шварцбардом. Ті доводять, що він був активним членом осередку комуністів у Парижі. Оминають увагою й матеріали французької служби безпеки про причетність до вбивства Симона Петлюри членів прорадянського Союзу українських громадян у Франції та спецслужб СРСР. Швидше за все, бояться нашкодити налагодженню радянсько-французьких відносин.

Українці Франції проводять власне розслідування. Його результати доводять зв'язки Шварцбарда з більшовиками. Організатором убивства Симона Петлюри називають Михайла Володіна – ймовірно, це агент ГПУ, який діяв під псевдонімом. Таку думку одним із перших висловив засновник "Української громади" генерал Микола Шаповал.

Військовий познайомився з Володіним на Соціалістичному конгресі в Парижі в серпні 1925-го. Той багато розпитував про Петлюру і його місце проживання. Та коли генерал запропонував влаштувати зустріч – відмовився. Із Володіним Шаповал зустрічався в день вбивства і саме від нього дізнався про смерть Петлюри. Це здивувало, адже Володін не знав французької і не міг цього випитати у місцевих правоохоронців чи городян.

Професор-емігрант Володимир Коваль напередодні вбивства зустрічався із Симоном Петлюрою та головою уряду УНР Андрієм Лівицьким у ресторані Neuilly. Голова Директорії просив говорити тихо. Коли поцікавилися, чого боїться, – відповів: "Он люде, які слідкують за мною вже кілька день. Вони слухають і стежать за нами". Вказав на чоловіка з елегантно вбраною жінкою. Ще один спостерігав за ними з авто, припаркованого біля ресторану. Шпигуни "провели" Петлюру до трамвая. Під час очної ставки із Шварцбардом Коваль упізнав у ньому одного з тих чоловіків.

Напередодні очної ставки з Ольгою Петлюрою Михайло Володін зник із Парижа. Очевидно, боявся бути впізнаним, бо вона помічала переслідувачів напередодні вбивства чоловіка.

Судовий процес над Шварцбардом триває з 18 до 27 жовтня 1927-го в Палаці правосуддя на острові Сіте в середмісті Парижа. Його захисник адвокат Анрі Торрес неодноразово надавав свої послуги більшовицькому представництву в Парижі. Інтереси родини небіжчика – дружини Ольги і брата Олександра – представляють Сезар Кампінкі та Альберт Вільм. Їм допомагає Андрій Яковлів. До справи прикута увага не лише французької, а й закордонної преси. Новини із зали суду розлітаються світом.

У суді зачитують покази Михайла Володіна. Він підтверджує знайомство з убивцею. Але розповідає лише про ділові стосунки. Та емігрант із Російської імперії Елій Добковський у заяві на 20 сторінках на ім'я прокурора переконує, що Михайло Володін – агент ГПУ, якого відправили за кордон для виконання особливих доручень. Саме він дав адресу голови Директорії Самуїлу Шварцбарду й допомагав стежити.

 

– Я знаю його. Це жид, який грає ролю Юди. Він зрадив жидівський народ, – відповідає на свідчення Добковського підсудний.

Процес відбувається за сценарієм Анрі Торреса. Більшість часу розглядають не вбивство у Парижі, а погроми в Україні у 1917–1921 роках та їхній зв'язок із Симоном Петлюрою. Адвокат грає на емоціях присяжних, звинувачує голову Директорії в антисемітизмі, германофільстві та ворожому ставленні до Франції.

Довкола Шварцбарда створює ореол зразкового громадянина і захисника Франції. На його боці виступає єврейська громада. Чинять тиск на суд через публікації у пресі та масові маніфестації. Починають кампанію зі збирання підписів по світу. На захист убивці висловлюються письменники Ромен Роллан, Максим Горький, Анрі Барбюс, фізик Альберт Ейнштейн.

Та головну роль у процесі грає "червоне закулісся". У секретній директиві Народного комісаріату закордонних справ СРСР від 18 січня 1927 року наголошувалося: "У недалекому майбутньому має бути в Парижі процес Шварцбарда, вбивці Петлюри. Петлюрівська еміграція веде широкі приготування, добирає матеріали і свідків. Хочуть надати процесові політичного значення, зобразити Петлюру національним героєм і мучеником за ідею визволення українського народу. Безсумнівно, будуть спроби представити Шварцбарда сліпим знаряддям у руках радянських агентів. Щоб відвернути такий наслідок процесу, необхідно здійснити всі заходи. Слід розбити структури еміграції, надати в розпорядження захисту відповідні документи та свідків".

Радянська розвідка стежить за підготовкою українців до процесу, перехоплює низку важливих документів, що свідчать про боротьбу Симона Петлюри з погромами. Радянські спецслужби організовують поїздку в Україну помічника адвоката Торреса – "допомагають зібрати докази". Створюють лист жителів Проскурова – тепер Хмельницький, із 1325 підписами із звинуваченням Петлюри в організації погрому в місті.

Хоч у звинувачувальному вироку йдеться про боротьбу голови Директорії з єврейськими погромами, колегія присяжних виправдовує вбивцю. Це стає шоком для українців.

"Кожна раса, кожен нарід вибирає собі національного героя, – йдеться у підсумковому слові адвоката Альберта Вільма. – Жиди схотіли вибрати собі Шварцбарда. Боюся, що цей вибір не принесе щастя Ізраїлеві. Цього героя ніхто в нього не відбиватиме".

"Від 1917–1918 років не було ще події, яка так схвилювала би все українство. Люде страшенно оплакували й оплакують Симона Васильовича, який втілював ідею української державности і боротьби за неї. На другий же день після вбивства сталося щось невидане серед еміграції: всі об'єдналися. До нас прийшли і шаповалівці, і галичани. Утворено в Чехословатчині Комітет по вшануванню пам'яті й обороні чести Петлюри. До нього приєдналися 103 організації! Мене як голову комітету делеговано було на похорон. Це було щось знов незвичайне: в Парижі ми лічили 200–300 свідомих українців, але на похорон прийшло кілька тисяч. І якби Ви бачили, з якою побожністю схилялися вони перед труною. З усіх кінців світу телеграфично замовлено було вінки з чудесних квітів жовто-блакитних, було багато французів, кавказців, поляків. На цвинтарі Mont Parnasse промов не було, заспівали тільки "Заповіт", який справив серед цих обставин колосальне вражіння. Мої приятелі, старі французи – письменники і політики – говорили, що такого похорону вони ще не бачили і що навіть похорон Віктора Гюго справляв менш зворушуюче вражіння, ніж ці щирі, величні і мовчазні проводи", –

писав дипломат Олександр Шульгин у листі доньці Михайла Драгоманова Лідії Шишмановій 2 липня 1926 року

×