"У розгарі дискусії представник ОУН СД схопився за тяженьку попільницю і намірився  нею на представника ОУН"

3

УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА МАЛА СТАТИ ПІДПІЛЬНИМ ПАРЛАМЕНТОМ УКРАЇНИ. ЇЇ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ ВІДБУЛИСЯ 70 РОКІВ ТОМУ В ЗАКИНУТІЙ ХАТИНІ ЛІСНИЧОГО В КАРПАТАХ. ПРЕЗИДЕНТОМ ОБРАЛИ КИРИЛА ОСЬМАКА З МИРГОРОДЩИНИ, А ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРОМ – ЛЬВІВ'ЯНИНА РОМАНА ШУХЕВИЧА

"УПАДОК УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ВНАСЛІДОК ЧУЖОГО ЗАВОЮВАННЯ, ЗУМОВЛЕНОГО НЕДОСТАТНІМ ВНУТРІШНІМ ОБ'ЄДНАННЯМ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ СИЛ, ПОЛЕГШИВ ЧУЖИНЦЯМ ЗАПАНУВАТИ НА УКРАЇНІ, – йшлося у Платформі Української головної визвольної ради, ухваленій на таємному зборі в карпатських лісах 11–15 липня 1944 року. – Це панування позначилося небувалим гнітом, масовим пограбуванням українського народу, поверненням його селянства й робітництва у справжнє кріпацтво, з нещадною експлуатацією і винищуванням мільйонових мас голодом і терором. Це страшне і криваве лихоліття упродовж 25 років навчило українські народні маси, що ніякий чужий політичний і соціальний устрій не піде їм на користь і що тільки власна національна суверенна держава є єдиною передумовою та запорукою нормального життя і розвитку нації. Тому за ініціативою Української повстанської армії, що утворилася в процесі збройної боротьби українського народу проти грабунків і насильств окупантів над мирним українським населенням, зорганізувався з представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр".

До 1939-го Західна Україна була розділена між Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Решта території належала Радянському Союзу. З 1920-х у підпольській частині діяла підпільна Організація українських націоналістів, якою з Західної Європи керував колишній полковник Армії УНР Євген Коновалець. Після його вбивства перед початком Другої світової війни ОУН розпалася на дві ­течії – помірковану, під керівництвом іншого ­полковника УНР Андрія Мельника та радикальну ОУН СД – самостійників-державників, яку очолив Степан Бандера. Після нацистської окупації 1941-го Бандера потрапив до концтабору, тож фактично організацією керував Микола Лебідь, а згодом – Роман Шухевич. Наприкінці 1943-го під проводом останнього почала діяти Українська повстанська армія, що вела боротьбу як проти німецьких, так і проти радянських нападників.

За основу своєї діяльності "бандерівці" взяли ідеологію "інтегрального націоналізму", розроблену публіцистом Дмитром Донцовим. Та коли з початком війни ОУН перекинула свою діяльність на Наддніпрянщину, виявилося, що його твердження для тамтешніх інтелі­ген­тів – неприйнятні.

– Я ПРИЇХАВ У ГОРЛІВКУ З ДОНЦОВСЬКИМИ КНИЖКАМИ, А МІСЦЕВІ НАУКОВЦІ ПЕРЕЧИТАЛИ ЇХ І КАЖУТЬ: "МИ ТАКОЇ УКРАЇНИ НЕ ХОЧЕМО", – розповідав Євген Стахів, який 1942–1943-го організовував націоналістичне підпілля на Донбасі. – Викладач Донецького педінституту, в якого я жив на конспіративній квартирі, геть усе в наших агітках критикував. Я навіть запідозрив, що мешкаю в комуніста, і втік. Той викладач мені так і казав: "Викиньте гасло "Україна для українців!", хай буде "Україна для всіх громадян, які в ній живуть!" З Дніпропетровська тим часом нам і далі надсилали брошури Донцова.

Офіційно рішення "демократизувати" організацію ухвалив Третій надзвичайний великий збір ОУН, що відбувся у серпні 1943-го неподалік села Слобода Золота – тепер Козівський район Тернопільської області. Тоталітарне твердження Донцова про "українську расу" замінили на гасло "Свобода народам! Свобода людині!" Виникла ідея створити надпартійний орган, що зможе об'єднати всі сили спротиву. Непримиримі вороги – керівники ОУН-Бандери і ОУН-Мельника – сіли за стіл переговорів.

"У другій половині 1943 року умандатовані представники обох сторін відбули ряд зустрічей, – пише в спогадах "мельниківець" Ярослав Гайвас. – Розмови мали дуже різний перебіг. Раз виглядали безнадійно, то знов подавали надії на позитивне закінчення. І все нагло закінчилося… попільницею. Так, попільницею. В розгарі дискусії "умандатований представник ОУН СД" схопився за тяженьку попільницю, що була на столі для вигоди курців, і намірився нею на "умандатованого представника ОУН", яким був колишній вояк Українських військ, активний учасник визвольних змагань інженер Осип Бойдуник".

ГОЛОВНИМИ ВИНУВАТЦЯМИ СУПЕРЕЧОК КОЖНА СТОРОНА НАЗИВАЛА ОПОНЕНТІВ. Роман Шухевич писав: "Ця ­політична група ("мельниківська" ОУН. – "Країна") змагала до розв'язки українського питання в рамках німецької системи. Підтвердженням цього є позитивне становище цієї групи до СС дивізії "Галичина", відмова від усякої активної протинімецької боротьби, крайнє негативне ставлення до УПА тощо. Разом з цим ОУН під проводом Андрія Мельника дуже песимістично оцінювала можливості боротьби в умовах більшовицької окупації, й тому її організовані кадри втікали від більшовиків на Захід".

Перемовини закінчилися провалом. Розчарований Роман Шухевич у вересні 1943-го запросив на розмову ветерана Армії УНР Льва Шанковського, позапартійного. Запропонував йому долучитися до створення політичної структури, яка очолить український визвольний рух. "Її завданням буде зорганізувати верховну політичну структуру для (а радше над) ОУН і УПА. Це буде щось в роді тимчасового парламенту України, очевидно, в підпіллі", – писав Шанковський.

У березні наступного року під його керівництвом розпочав роботу "Ініціативний комітет зі створення Української головної визвольної ради" у складі п'яти осіб. Основна вимога – дотримання суворої конспірації. Поза акцією опинялися всі, хто співпрацював із німцями чи виявляв негативне ставлення до УПА. Наради комітету відбувалися у всіяному закутками й ходами будинку товариства "Просвіта" у Львові, на площі Ринок, 10. Їх охороняла Служба безпеки ОУН. За кілька місяців склали список учасників першого Великого Збору УГВР, підготували тексти основних програмних документів.

"ТРЕБА БУЛО ЗОРГАНІЗУВАТИ МІСЦЕ ДЛЯ НАРАДИ І ТРИ-­ЧОТИРИДЕННИЙ ПОБУТ ДЛЯ ПРИБЛИЗНО 30 ОСІБ, подбавши про приміщення, нічліг, про харчування, санітарні умови, зв'язок і, найважливіше, безпеку учасників", – згадував один із членів комітету Роман Галібей. ­Місцем збору обрали околиці села Сприня – тепер це ­Самбірський район Львівської області. Німецькі війська ці терени вже залишили, а "червоні" – поки що не прийшли. Утворилася "буферна зона", контрольована УПА.

"За селом простягалося розлоге узбіччя, а в долині починався лісовий масив, – пише Галібей. – На самому початку лісу, мов би в просторому парку, стояла гарна велика лісничівка з господарськими приміщеннями". У них розставили ліжка, підготували чисту постільну білизну. Заготували харчі, десь роздобули німецьке вино.

Охорону забезпечували три сотні УПА. Перша – із 80 ­чоловік – була добре обмундирована й озброєна, мала досвід бойових дій. Розмістилася в господарських приміщеннях біля лісничівки. Друга та третя – по 60 осіб – нещодавно сформовані, виставили заслони з усіх сторін будівлі, утворивши подвійне кільце. У стан підвищеної готовності привели також кущ самооборони – 20 чоловік, що ніс сторожу з боку села. Між сотнями, заслонами та охороною лісничівки провели телефонний зв'язок. Мали кілька запряжених у вози коней – на випадок екстреної евакуації учасників збору. Станиці ОУН у довколишніх селах отримали наказ повідомляти про будь-який рух чужих військових частин.

Підбором делегатів займалися Роман Шухевич і Лев Шанковський. Були чотири основні вимоги: "Беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави. Визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної боротьби. Здеклярувати своє вороже наставлення супроти московських більшовиків та німців як окупантів України. Визнати демократію як устроєвий принцип представництва".

– УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НЕ ЗМОЖУТЬ БЕЗ ЗОВНІШНЬОЇ ДОПОМОГИ ДОБИТИСЯ СВОЄЇ МЕТИ Й ПЕРЕМОГТИ ЧЕРВОНУ АРМІЮ, – наголошував у 4-годинній промові доктор права Мирослав Прокоп. – Оскільки німці зазнають поразок, українським націоналістам треба орієнтуватися у своїй подальшій боротьбі на інші держави – Англію й Америку, щоби при їх військовій допомозі організувати військо й перемогти Червону армію, ослаблену у війні з Німеччиною.

Наступні три дні учасники обговорювали його позицію. Також вислухали доповіді Романа Шухевича та Миколи Лебедя.

На четвертий-п'ятий день засідання ухвалили основні законодавчі документи УГВР: устрій, платформу й універсал, текст присяги вояка УПА. Обрали керівні органи. Колишній член Центральної Ради Кирило Осьмак, родом із Миргородщини, став президентом. У нього було троє заступників: Василь Мудрий – у міжвоєнні роки очолював українську фракцію в польському Сеймі, уродженець Тернопільщини, Іван Вовчук – педагог й економіст із Полтавщини, отець Іван Гриньох – доктор богослов'я зі Львівщини. Роман Шухевич став головою Генерального секретаріату, тобто прем'єр-міністром. Зазначалося: усі вони зобов'язані перебувати в Україні, не зважаючи на обставини.

"ФАКТИЧНО УГВР ПЕРЕТВОРЮВАЛАСЯ НА СВОЄРІДНИЙ "РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПАРЛАМЕНТ". Легітимність якого, до речі, була не меншою, ніж легітимність Центральної Ради в березні 1917 року, коли її утворили представники лише декількох українських партій, – вважає сучасний історик Іван Патриляк. – З моменту створення УГВР український визвольний рух набув нової якості – він змінив статус поневоленої України в роки Другої світової війни з об'єкта в суб'єкта східноєвропейської геополітики. Створення УГВР автоматично ставило під питання легітимність київського "уряду" УРСР, створило альтернативу маріонетковій владі Радянської України, ускладнило сталінському керівництву ведення переговорів із західними союзниками, змушувало Кремль сформувати при "уряді" УРСР фіктивні наркомати оборони й закордонних справ, щоб переконати Захід у "реальній суверенності" Радянської України".

Ще раніше, у квітні 1944-го, "мельниківці" створили у Львові свій відповідник УГВР – Всеукраїнську національну раду. Очолив її професор Микола Величківський, а одним із заступників став греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Навесні 1945-го обидві частини ОУН спробували об'єднати свої "парламенти". Знову невдало.

Попри остаточну окупацію західноукраїнських земель радянськими військами УГВР проіснувала майже 10 років. Видавала підпільні часописи, а її закордонне представництво інформувало західний світ про перебіг визвольної боротьби в Україні. З ініціативи УГВР провели бойкот виборів до Верховних Рад СРСР і УРСР у 1946–1947 роках. 24 травня 1954-го в результаті чекістської операції арештували Василя Кука – на той час Генерального секретаря УГВР і головного командира УПА. Розрізнені групи підпільників не могли налагодити контактів і були поступово винищені

Слідчий Гузєєв 134 рази викликав Осьмака на допити

12 вересня 1944 року працівники МДБ провели "чекистско-войсковую операцию" – облаву – на групу вояків УПА в селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області – тепер це Львівщина. Повстанців знищили, їхнього керівника схопили. Він назвався Іваном Ковалем, жителем Тернополя. Стверджував, що, втікаючи від фронту, із дружиною та донькою виїхали з міста. В селі Пісочному його силою мобілізували німці на перевезення військових вантажів. Утік, випадково опинився в Дорожеві, всі особисті документи залишилися в Пісочному.

"У вересні 1944 року годині о восьмій ранку я вийшов з хати, в якій мешкав, почув, що в селі йде облава, – свідчив затриманий Коваль під час допиту 5 листопада 1946-го. – Про це з хати до хати передавали жінки. І мені про це сповістила якась жінка. Дійсно, я побачив червоноармійців, які йшли вулицею. Тоді я взяв граблі й почав прибирати сміття навколо хати, роблячи вигляд, що я є господарем цієї хати, щоб червоноармійці мене не затримали. Побачивши мене, вони підійшли, забрали мене і допровадили до приміщення сільської ради".

Тільки через три роки із затриманого вибили, що вся ця історія – легенда. Насправді він – президент Української головної визвольної ради Кирило Осьмак (на фото, зробленому 1937-го). Народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки Миргородського повіту на Полтавщині – нині райцентр. Закінчив Московський сільськогосподарський інститут, був членом Центральної Ради, згодом – начальником відділу в Міністерстві земельних справ УНР. У міжвоєнні роки двічі арештований радянськими службами: за участь в "контрреволюційній організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації" та у сфабрикованій справі "Спілки визволення України". Під час нацистської окупації Києва співпрацював з українським підпіллям. Згодом перебрався у Львів, де долучився до ОУН Бандери.

Слідство тривало до 6 трав­ня 1948-го. Осьмака утримували спершу в дрогобицькій в'язниці "Бригідки", згодом – у Лук'янівській тюрмі Києва. За словами доньки Наталії Осьмак, яка вивчала матеріали батькової кримінальної справи, тільки в Києві слідчий Гузєєв 134 рази викликав його на допити. Часто ті починалися опівночі й тривали до ранку. Чекісти застосовували "активные допросы" – тортури.

"Придя утром с допроса и будучи совершенно физически разбитым от бессонных ночей, Коваль обратился ко мне с жалобой, что дальше он не в силах выдержать такое "катування", что голова трещит и мозги переворачиваются", – оповідав його співкамерник. Врешті-решт винесли вирок – 25 років ув'язнення за "участие в контрреволюционной банде украинских националистов" і "активную руководящую контрреволюционную националистическую деятельность". Покарання відбував у Володимирській тюрмі Росії.

Через 10 років після арешту зміг надіслати першого листа до дружини й доньки. Наталія цитує слова батька: "Люба моя донечко! Невимовна радість опанувала мною, коли я дістав першого маминого листа і першого твого листа. Майже 10 років минуло з часу нашого розстання. Багато страждань поховали ті роки. Багато надій горіло в моїй душі. І завжди в очах моїх зорів образ мами і образ твій. У найстрашніші хвилини я все бачив маму і на руках у неї – тебе. Ти все була для мене такою, якою ти була, коли я востаннє тримав тебе на руках".

Помер Кирило Осьмак 16 травня 1960-го. Його поховали на цвинтарі російського міста Володимир безіменним, під №?5753. 10 років тому президента УГВР перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.

×