Вівторок, 12 грудня 2017 12:17

"Рідні сиділи в сусідній кімнаті зі зв'язаними руками й чули, як Грищенко кричав на напівпритомного Леонтовича"

Композитора Миколу Леонтовича застрелив чекіст

"Батько жодної хвилини не бував удень вдома. Приходив лише пізніми вечорами. Ми з мамою до тих пір не спали, прислухаючись до знайомих кроків по темній порожній вулиці. Лише зачувши його швидку ходу, мама примушувала нас лягати спати. Сама намагалася не видати тривоги. Батько, захоплений своїми творами, не боявся нічних вулиць у ті неспокійні часи", – згадує про життя в Києві навесні 1919 року Галина, донька композитора Миколи Леонтовича.

Автор: Фото: Вінницький обласний краєзнавчий музей
  Композитор Микола Леонтович під час роботи в Тульчинському єпархіальному училищі, 1908–1918 роки. ”Леонтович зовні виділявся своєю витонченістю. Не любив носити службової форми і всього казенного, – пише диригент Микола Покровський у нарисі ”Зі сторінок минулого”. – Під час виступів усім своїм виглядом уже настроював і виконавців, і зал. Одягнутий у темну візитку, сорочку з твердим стоячим коміром і гарним галстуком, він, худорлявий і стрункий, з великим чолом і чорною борідкою-еспаньйолкою та коротко підстриженими вусами, ніби підносився над стихією ніжних звуків. Микола Дмитрович стійко боровся з нелегким життям учителя співів того часу. Його сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Але він рідко бував сумний і похмурий, завжди жартував і сподівався на кращі часи”
Композитор Микола Леонтович під час роботи в Тульчинському єпархіальному училищі, 1908–1918 роки. ”Леонтович зовні виділявся своєю витонченістю. Не любив носити службової форми і всього казенного, – пише диригент Микола Покровський у нарисі ”Зі сторінок минулого”. – Під час виступів усім своїм виглядом уже настроював і виконавців, і зал. Одягнутий у темну візитку, сорочку з твердим стоячим коміром і гарним галстуком, він, худорлявий і стрункий, з великим чолом і чорною борідкою-еспаньйолкою та коротко підстриженими вусами, ніби підносився над стихією ніжних звуків. Микола Дмитрович стійко боровся з нелегким життям учителя співів того часу. Його сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Але він рідко бував сумний і похмурий, завжди жартував і сподівався на кращі часи”

Живуть на Багговутівській вулиці у двокімнатній квартирі. Її залишила материна сестра, яка з сім'єю виїхала в село. Помешкання розташоване майже на краю міста. Тому часто гуляють зарослими ярами неподалік, слухають співи пташок.

"Щоб не зривати навчання, репетиції хору ­Микола Дмит­рович проводив у позаурочний час. Заняття починалися о 9-й годині. Леонтович приходив о 6–7-й, коли ми ще спали, – пише у статті "Ми всі його любили" випускник Київської вчительської семінарії Іван Барчук. – Він заходив до спальні, стягував із нас ковдри і закликав на репетицію. О 8-й пили чай. Він із нами теж сідав. Лунала пісня. Не було випадків, щоб його хтось не слухав чи висловлював невдоволення".

Крім семінарії, викладає хорове диригування в музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка та в народній консерваторії. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти опікується державним українським оркестром і національною хоровою капелою. Читає лекції у школах і гімназіях.

"Нестатки виснажували нашу сім'ю, – писала в нарисі про батька Галина Леонтович. – Ясно було, що треба повертатися до Тульчина (містечко на Вінниччині. – Країна). Та всі ми відчували, як тяжко йому буде поривати з Києвом. Тепер, коли його талант входив у розквіт, коли він працював із близькими йому музикантами, мав із ними спільні інтереси, відчував їхню підтримку у своїй творчій роботі. Повернення до Тульчина було б найдраматичнішою подією в його житті".

Автор: фото надане Анатолієм Завальнюком
  Микола Леонтович – сидить у третьому ряду четвертий праворуч – серед учасників Першого українського хору в Києві, 1919 рік
Микола Леонтович – сидить у третьому ряду четвертий праворуч – серед учасників Першого українського хору в Києві, 1919 рік

Дружина Клавдія з доньками 17-річною Галиною та 5-річною Надією залишають Київ улітку 1919-го. Чоловік домовляється про місця в товарному потязі. Садить їх і йде на роботу.

"Осінню 1919 року Микола Дмитрович у благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній ­шапочці. Геть змарнілий, застуджений, пішки прийшов з Києва до Тульчина і знову оселився тут", – пише його друг Гнат Яструбецький.

Автор: Фото: Вінницький обласний краєзнавчий музей
  Микола Леонтович із дружиною Клавдією та донькою Галиною, 1905 рік
Микола Леонтович із дружиною Клавдією та донькою Галиною, 1905 рік

Композитор береться за вчителювання у створеній на базі єпархіального училища трудовій школі. Керує самодіяльними хорами й виступає з концертами у військових частинах. Він підтримує зв'язки з київськими колегами і сподівається на повернення до міста. З радістю відгукується на запрошення композитора Кирила Стеценка приїхати до Кам'янця-Подільського для організації українських хорів.

"Ніч. Сильний вітер з холодним дощем. Військові події. Місто набито втікачами, які прибувають і прибувають. Наш дім стоїть при широкій дорозі до міста. Ми не можемо відмовити голодним, змученим людям, які лишилися без притулку. І ось тоді хтось сказав, що тут є Леонтович, – писала у нарисі "Хвилини з життя" Ольга Приходько, сестра хорового диригента Олександра Приходька. – Моя сестра Олена, що кілька років працювала з ним у дівочій тульчинській школі, відразу впізнала його, хоч він був такий збідований, що ледве стояв".

Господарі запрошують композитора до кімнати відпочити.

– Я такий брудний, з болотом. Не піду. Вдячний, що маю дах над головою й теплу хату, де не дме злий вітер і не січе в очі холодний дощ, – відмовляється.

Про появу композитора чують інші гості. Всі разом переконують його зайти, хочуть поспілкуватися. Він здається.

"Нам було цікаво з ним поговорити. Та бачили, що йому слід негайно лягти й відпочити, – далі згадує Ольга Приходько. – Я зробила йому постіль на канапі в їдальні. Ми всі розійшлися по своїх кутках. А ранком його вже не було. Коли й куди він пішов, не сказав".

Наприкінці жовтня 1920 року Леонтовича в Тульчині відвідують композитор Кирило Стеценко й поет Павло Тичина. Обидва працювали у мандрівній капелі Дніпровського союзу кооперативних товариств. Після виступу в Одесі колектив залізницею прибув на станцію Вапнярка – тепер Томашпільський район на Вінниччині. Члени капели дізналися, що за 18 км живе автор "Щед­рика" та інших творів з їхнього репертуару. Вирішили завернути до нього.

"Микола Дмитрович притулився головою до стіни, слухає. Перший плеще в долоні", – записав у щоденнику про концерт у Тульчині Павло Тичина.

Леонтович показує і виконує фрагменти своєї опери "На русалчин Великдень". Кирило Стеценко хвалить і радить якомога швидше її закінчити, щоб поставити у Києві.

Леонтович хоче написати народно-фантастичну оперу в трьох діях. Для створення лібрето звертається до своєї учениці Надії Танашевич, яка живе у селі Стражгород – тепер Теплицький район на Вінниччині. Дівчина спочатку відмовляється. Погоджується, коли композитор каже, що головне – писати правдиво, й обіцяє підтримку.

– Вона наспівала мені багато пісень, – каже про Надію колишньому колезі Якиму Греху. – Може, полюбила старого-лисого. Нехай любить, буде краще писати текст. Любов – поезія, це найкращі переживання кожної людини.

Восени 1920-го сім'ї Леонтовича постійно не вистачає їжі та одягу. На релігійні свята відправляють доньку Галину погостювати до діда в Марківку. Розраховують, що вона принесе якихось харчів.

– Треба мені, Клаво, якось добратися до батька самому, – каже Микола Леонтович дружині на початку 1921-го.

– Та як же ти будеш добиратися таким холодом?

– Під час ходу не замерзну. Не можу ж я спокійно дивитися, як діти недоїдають, а купити шматок сала, масла чи ще чого грошей не вистачає. Від батька свинини, борошна і якихось круп можна привезти. Та й бараболі, і дров. Розраховує зайти до Надії Танашевич, яка живе неподалік батька. Хоче обговорити подальшу роботу над спільним твором. По дорозі завертає до Якима Греха.

"Це було після Різдва 1921 року. Я дуже здивувався, коли побачив на подвір'ї прямуючого до мене Леонтовича, – пише Грех у спогадах. – Він був убраний у старе пальто. На голові – оригінальна шапка, яку пошила його дружина зі старого одіяла. На руках рукавиці на один палець – теж робота дружини. А штани – сіро-чорного кольору з великими фіолетовими латками. Він ще ніс на паличці зав'язаний у великий платок гостинець для мене – калачі".

– Ох, мамо! Та лінія життя зовсім скінчилася, нащо ж ти неправдиво кажеш, – обурюється Надія Танашевич, побачивши, як її мати гадає по руці композитору Миколі Леонтовичу й каже, що його лінія життя "немов скоро кінчається".

– Значить, коли буду від вас іти і з лісу вийде бандит мене вбивати, то скажу йому: "Е, ні! Стій. Матушка Танашевич мені ще вгадувала довго жити", – розсміявся гість.

Надія веде його в іншу кімнату і просить більше так не жартувати.

– На днях давав концерт у казармах, – говорить Леонтович. – На піаніно забув свій портфель із документами. Мене зараз же "запросили на чашку чаю", забрали документи, перевірили. Потім – повернули. Чекаю результатів, а може, і вб'ють.

Через чотири дні в нього стріляє з обріза мисливської рушниці агент Гайсинського повітового ЧК (з рос. – надзвичайна комісія. – Країна) Афанасій Грищенко. Сталося це в батьківському домі в селі Марківка. Чекіст попросився переночувати. З ним – їздовий Федір Грабчик, селянин із Кіблича – тепер Гайсинський район на Вінниччині. Господарі погодилися.

У розмові з'ясовується, що гість приїхав боротися з "бандитизмом". Вихваляється мережею інформаторів по селах, від яких знає про все, що тут відбувається. Опівночі чоловіки лягають спати в одній кімнаті. В другій – мати композитора Марія, сестра Вікторія й донька Галина.

Вранці, о 7-й годині лунає постріл.

– Тату, тату! Що це? Вибух? – першим озивається Микола Дмитрович.

Батько кидається до сина. Той хоче піднятися з ліжка, але не може. На правому боці має рану. Кров заливає простирадло. Навпроти стоїть босий, роздягнутий до білизни чекіст. Тримає обріз. Дістає з нього гільзу і закладає новий набій.

– Ступай отсюда! – гукає до господаря і виштовхує за двері. Наказує Грабчаку пов'язати всім руки. Для цього знімає рушник зі стіни і шматує знайдену спідницю.

"Рідні сиділи в сусідній кімнаті зі зв'язаними руками і чули, як Грищенко кричав на напівпритомного Леонтовича. Вони не могли нічого зробити. Тим часом убивця вимагав золото й гроші. Забрав столові ложки, годинник і знайдені в гаманці та шафах гроші. Накинув кожух господаря, прихопив чоботи його сина і вибіг з хати", – пише Яструбецький.

На лемент батька збігаються люди. Одні кидаються за вбивцею, інші – за лікарем у Теплик, треті – до постраждалого.

– Води, – просить Микола Дмитрович. Коли подають, напитися не може. – Світла. Дайте світла. Тату, вмираю.

Через кілька хвилин його серце перестає битися.

Селяни наздоганяють підводу Грабчака, але Грищенка в ній немає. Його переслідує міліція. Той відстрілюється, ранить міліціонера й тікає.

"Убывшему в служебную командировку районному информатору Грищенко полагать в таковой и исключить с провиантского и чайного довольствия с 12 сего декабря, – підтверджує його посаду знайдена в архіві у Він­ниці довідка. – Выданные ему 5000 аванса на секретные расходы выписать в расход по приходно-расходному журналу".

На похорон із Тульчина приїжджають дружина Клавдія й донька Надія. Мете, тому дорога дається їм важко. Біля хати Леонтовичів гуртуються люди. Тіло покійного кладуть у труну з осокора. Хоронять босим, бо немає у що взути – чоботи забрав убивця. 25 січня близько 17:00 труну опускають у могилу.

Наступного дня зі Старжгорода привезли на могилу вінок від Надії Танашкевич. На ньому був надпис: "Вічна пам'ять. Спи спокійно".

"Леонтовича убито. Жаль сухий у мене. Дико, – записав у щоденнику 27 січня 1921-го поет Павло Тичина. Пізніше він ще згадує про трагедію: "Виписую ноти для хору. "Музика Леонтовича". Чудно. Уся Україна заспівала Леонтовича. А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить у труні, нікому не потрібний. Тихим будеш – тебе уб'ють. Сильним станеш – повинен убивать. От в чім логіка життя".

"Куля чекістського насланця свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі", – писала в одній із публікацій мистецтвознавець Валентина Кузик.

160 обробок народних пісень створив Микола Леонтович. Найвідоміші – "Щедрик", "Дударик", "Пряля", "Козака несуть", "Зашуміла ліщинонька", "Ой, з-за гори кам'яної". З них 50 творів для дитячого хору видав у навчальних посібниках "Нотна грамота" і "Сольфеджіо"

Працював на Донбасі

1877, 13 грудня – Микола Леонтович народився в сім'ї священика у селі Монастирок Брацлавського повіту – тепер Немирівський район Вінницької області.

Дід і прадід також були священиками. Батько Дмитро Феофанович грав на цитрі, балалайці, гітарі, скрипці. Мати Марія Йосипівна – гарно співала. Брат Олександр і сестра Марія стали професійними співаками, Олена вчилася у класі фортепіано Київської консерваторії, Вікторія грала на кількох інструментах.

1892 – вступає до Подільської духовної семінарії у Кам'янці-Подільському, яку закінчує 1898 року.

1901 – видає перший збірник пісень із Поділля. За два роки виходить другий – із посвятою Миколі Лисенку.

Працює вчителем двокласної школи у селі Чуків. Грає на скрипці та флейті. Організовує шкільний оркестр. За власні кошти купує п'ять скрипок, віолончель, флейту, корнет і тромбон. При місячній зарплаті вчителя 27 крб за кожен інструмент віддає від 25 до 40 крб.

1902 – працює вчителем музики у Тиврові – тепер райцентр на Вінниччині. Тут знайомиться і одружується із Клавдією Жовткевич. Вона на 2 роки старша і приїхала з Волині. Удвох працювали у Тиврові, згодом – у Вінниці. Там 1903 року народжується донька Галина.

1904 – виїжджає працювати на Донбас викладачем співу та музики в залізничній школі. Живе із сім'єю на станції Гришино (нині місто Покровськ Донецької області. – Країна) в бараку для залізничників.

Під час революції 1905 року організовує хор робітників, який виступає на мітингах. Діяльність Леонтовича привертає увагу поліції. Він змушений повернутися у Тульчин. Викладає музику і спів у єпархіальному училищі для доньок сільських священиків.

З 1909-го – бере уроки композиції, поліфонії у професора теорії музики Болеслава Яворського, якого періодично відвідує у Москві та Києві.

1916 – разом із хором Київського університету виконує свою обробку "Щедрика".

1919 – під час захоплення Києва денікінцями змушений тікати до Тульчина. Там засновує першу в місті музичну школу.

1919–1920 – працює над народно-фантастичною оперою "На русалчин Великдень" за однойменною казкою Бориса Грінченка.

1921, 23 січня – вбитий агентом ВЧК (рос. – Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контр­революцией и саботажем. – Країна) Афанасієм Грищенком у селі Марківка – тепер Теплицького району на Вінниччині. Текст рапорту, що розкриває ім'я вбивці композитора, було оприлюднено у 1997-му.

Зараз ви читаєте новину «"Рідні сиділи в сусідній кімнаті зі зв'язаними руками й чули, як Грищенко кричав на напівпритомного Леонтовича"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 282
Голосування Яке місце посяде збірна України з футболу у відборі до Кубку світу-2022?
  • 1) перше
  • 2) друге
  • 3) третє
  • 4) четверте
  • 5) п'яте
Переглянути