"Українську сюїту" Миколи Колесси хвалила москвофільська преса
"За рік-два перед школою батько купив мені фортеп'ян, – згадує композитор і диригент Микола Колесса. – Просив його про це. Коли чудовий інструмент марки "Фріц" з'явився у його кабінеті, це стало для мене подією. На фортеп'яні я давав волю своїй фантазії. Уявляв козаків на конях, Запорозьку Січ, і пов'язував свої уявлення зі звуками. Пробував музично виразити те, чим захоплювався. Ми жили неподалік Пекарської вулиці. Нею на Личаківський цвинтар ішли похорони. Я вибігав і слухав оркестр, біг за ним аж на кладовище. Капельмейстер мав палицю і вимахував нею в такт".
Миколин батько Філарет Колесса – фольклорист. Жили у Львові. 1908 року Філарет Михайлович їде на Наддніпрянську Україну. Коштом Лесі Українки записує на фонограф співи кобзарів і лірників. Потім кілька місяців розшифровує їх у своєму кабінеті. Малий Микола постійно сидить поруч. У супроводі кобзарських дум гортає "Історію України" Миколи Аркаса.
Колесси щоліта бувають у Карпатах. Філарет Михайлович будує хату – у 1940-х тут облаштують шпиталь вояки Української повстанської армії, будівлю спалять чекісти.
15-річний Микола гостює в піаністки Ольги Окуневської. Перечитує книжки з її бібліотеки. Бачить гуцульський похорон:
"Три трембітарі трембітали. Потрембітали, постояли і дальше пішли. Гуцули порозумівалися через трембіти. У якогось гуцула народилося телятко. Він вийшов на поріг, затрембітав, і вже всі знали, що в Юри – телятко. Вийшов з хати трембітар – погода гарна, аж серце розпирало від такої краси, і затрембітував. У гуцулів дуже розвинені естетичні почуття".
Гуцульський різьбяр Корпанюк робить для Колесси-молодшого люльку. Підписує: "Українському композитору".
Сім років навчається музиці у Празькій консерваторії. За чемність його прозивають "ангелічек".
– Таке ж нудне, як і ваша Галичина, – відгукується на один з його перших творів тамтешній композитор Ярослав Кжічка.
"Дехто закидав, що мій батько брав гроші з радянської України як академіки УАН, коли інші відмовлялися. Але чи зміг би я закінчити студії у Празі, якби батько не взяв? Мої сестри одночасно вчилися у Відні та Бельгії", – говорить Микола.
Щомісяця Філарет Колесса присилає синові 500–600 чеських крон. 200 витрачає на житло, 40 – на трамвайну картку, 30 – на обіди у Студентському домі. А викладачі вимагають ще й відвідувати оперні вистави й оркестрові концерти: "Хоч комином, а мусите туди дістатися".
27 червня 1928 року оркестр Празької філармонії виконує "Українську сюїту" – дипломний твір Миколи Колесси.
"Поміж іншими творами робила вона свіжістю своєю враження оази в пустелі, – пише в рецензії чеський москвофільський часопис Narodni Listy. – Своїй рідній землі дає автор промовити в чотирьох частинах сюїти, так гарно відрізнених чуттєвим і настроєвим виразом, так ритмічно оригінальних і різноманітних, а до того делікатною рукою кольорованих. Оплески, які своєю тривалістю й інтенсивністю перевищили визнання, віддані попереднім композиціям, були доказом – твір молодого українця справді зацікавив численно зібрану аудиторію. Нехай же ж він сам у подальшому мистецькому розвитку буде окрасою та гордістю свого народу".
У грудні сюїту грають у Львові. Газета "Діло" коментує дебют автора: "Той молодечий розмах навіть зі слабших місць твору робить його симпатичним. Чуються тут львині кігті майбутнього визначного композитора".
Тоді ж Колесса отримує повістку в польську армію. На комісії просять станцювати навприсядки. І пишуть діагноз – органічна вада серця. Микола пояснює: "До війська брали простих людей, вони послушні. А інтелігенція може агітувати проти держави".
Колесса мусить заново складати основи музики перед місцевою комісією, щоб отримати право викладати у Львові. В місті є два музичні вищі навчальні заклади – консерваторія Польського музичного товариства й український Вищий музичний інститут ім. Лисенка. Останнім керує Станіслав Людкевич. 1931-го тут відкривається відділ диригування. Колесса стає першим його викладачем.
"Людкевич був дуже розсіяний, – описує директора. – Якось стоїть довго у Стрию на тротуарі. Його питають, чого стоїть. А він каже: "Та трамвай чекаю". А Стрию і не снилося, щоб трамвай ходив. Раз узяв дамського капелюшка замість свого. Ходив понад двором на вулиці Міцкевича, де був злий пес. Якось кинув йому пакунок із бутербродами. А насправді взяв не той із портфеля, бутерброди лишилися, кинув пакунок зі шлейками (підтяжками для штанів. – Країна). Потім дивувався, чого той пес далі гавкає".
Паралельно підробляє в польській консерваторії. Її професор Адам Солтис платить йому з власної кишені. "Почував себе напружено. Боявся розмовляти, щоб не прослизнуло українське слово, щоб не разило, що я не є поляк. Поляки називали нас на своєму жаргоні "капаїнці", – згадує Колесса.
Людкевич закладає філії інституту в найбільших містах Галичини: Станіславові – теперішній Івано-Франківськ, Дрогобичі, Самборі, Тернополі, Золочеві. Розуміє, що не всі випускники стануть музикантами. Але звідти виросте публіка для майбутніх концертів. Колесса їздить туди викладати. Раз на тиждень має заняття у Стрию, в будинку "Просвіти". Учні сходяться з міста і найближчих сіл. Один хлопець іде 60 км цілу ніч – бо не має змоги оплатити проїзд.
"Час між 1934 і 1939 роками був найкращий для мене, – говорить Колесса. – Я працював між українців і для українців, діставав за це можливість жити. Навіть доїжджання до Стрия було мені приємне".
У вересні 1939-го Львів займають радянські війська. Із двох навчальних закладів створюють один – Державну консерваторію ім. Лисенка. Микола Філаретович стає її доцентом. Також працює помічником диригента Ісаака Паїна в оркестрі при Львівському радіо. Його твори видають багатотисячними тиражами в Києві.
"Я ще з Праги виніс, що є вороже марксизму-ленінізму, а що – ні. Що говорити, а що – ні. Це мене рятувало, – зізнається. – Пригадую, призначили пополудневий концерт у залі нинішньої філармонії. На той самий час у тій самій залі хотіло НКВД провести свій захід, і мені запропонували відмовитися диригувати того вечора. Що робити? Я подумав, що зачіпати НКВД небезпечно, й відступив. І справді – добре зробив. Прийшли большевики. І треба було внутрішньо переорганізуватися, щоб утриматися. Попри переконання, мусів".
Колессу відправляють до Києва диригувати оркестром філармонії. З музикантами спілкується російською. На зароблені гроші купує "Тройной одеколон" і статуетку Тараса Шевченка в солдатському мундирі.
Улітку 1940-го диригує в Москві. Тоді ж стає депутатом Львівської міськради. Їздить районами області. Завжди – у супроводі міліціонера, аби вберегти агітатора від українських націоналістів. Розповідає про відвідини Києва. Хвалить радянську владу і критикує життя "за Польщі".
"Я вирішив бути реалістом. Переконався, що треба годитися з твердою дійсністю, – каже. – А дійсність така, що прийшли зі Сходу озброєні люди на танках і голосять, що тепер тут УРСР. Я мусів хвалити ото всьо. Говорив, що в опері в нас ніколи не було чути українського слова, а тепер співають цілі опери по-українському. Але то була правда. Старався говорити осторожно, щоб не накликати на себе біди. До консерваторії був прикріплений енкаведист на прізвище Брескін. Ходив на усі зібрання. Казав мені: "Та ви не бійтеся. Говоріть усе, що думаєте". Гадав, що я такий дурний".
На 22 червня 1941 року запланований черговий концерт. Але Німеччина починає напад на Радянський Союз. За кілька днів Львів займають нацисти. Колесса влаштовується викладачем у новий навчальний заклад – Інститут народної творчості. Також керує хором і оркестром "Думка" у Станіславові. Людкевич пише про концерт 3 травня 1942 року на сторінках газети "Львівські вісті": "Цей хоровий гурт був вправді відомий уже кілька літ до війни. В останньому півроці хор скористав із перенесення Миколи Колесси до Станіславова та опинився кілька місяців під його проводом. Хоч і короткий був це час, наслідки праці знаменитого диригента й музичного педагога виявилися зразу. Хор піднявся бистро на справжню мистецьку висоту".
Після звільнення Львова радянськими солдатами Микола Колесса отримує звання учасника Великої вітчизняної війни. 1953-го очолює консерваторію. Наступного року стає членом Комуністичної партії і депутатом Львівської облради:
"Думав собі: замість того, що мають мені безперервно погрожувати, поступлю в партію, буду робити свою роботу. Людкевич був страшно вражений. Довго не міг змиритися. Та ми про це не дискутували. У раді я висиджував ті години, дрімав. А змінити насправді нічого не міг. Скільки часу було потрачено".
Залишає консерваторію 1965 року.
"Я весь час чула про його учнів – хто куди має їхати з концертом, хто який твір виконує. Іноді складалося враження, що він живе лише своїми студентами. Вони постійно приходили до нашої хати.
У нас не було так, що треба просто вчитися. Ставилися високі горизонти. Усі мали досягти великих успіхів у професійній діяльності. Адже дідо – відомий фольклорист, двоюрідна сестра батька Любка Колесса – відома у світі піаністка. Тому ми змалечку вчилися в музичних школах. Грошей не завжди вистачало. Пам'ятаю, на концерт у філармонії я одягла звичайну чорну спідницю і червоний светр.
Я завжди хвилювалася перед концертом. А батько ніколи не переживав. Лиш перед концертом у хаті мала бути тиша. Бо тато відпочиває. Потім виходив із кімнати уже у фраку".
Ксенія Колесса, 76 років, піаністка, донька Миколи Колесси
3 
1
Коментарі