"Хто на липу лізе босий, а злізає взутий?" - "Поліщук". Таку загадку-кпин про жителів Полісся й досі можна почути на сусідній Волині. Бо там постолів не носили - були багатші: ходили або в чоботях, або босі. Натомість поліщуки дерли лико - кору молодих дерев - і плели собі з нього взуття мало не до 1950-х. Називали його також личаками.
- Я в пастолях усю моладасть праходіла, - розповідала років 10 тому тоді 75-річна Ніна Лученко, переселенка із чорнобильського села Іллінці. - Така бєдность була в нас у войну і апасля, шо на усю сєм'ю булі адні чоботи. Дак і на сєно, і в клуб на кіно хаділі в постолях. Я і на вєчурки ходіла в пастолях. Бувало, шо за адін вєчур станцуєш тиє пастолі так, шо гєть чисто поразлазятьса.
Лико на постоли заготовляли зазвичай у травні - "як громи загримлять і воно дереться, як бумага". Але не пізніше весняного Миколи - 22 травня. Бо тоді лико буде тверде й натиратиме ногу. Щоб смужки кори були м'якіші, спочатку мочили їх у воді й сушили протягом літа в затінку. Плели постоли взимку - коли роботи в господарстві менше. Зазвичай це робили чоловіки.
- Батька мой тольки адін із в'яза вмів пастолі рабіть, - говорила Ніна Лученко. - Ходіть в них легенько, навіть не чутно, шо на нозє. Пльов постолі на усю сєм'ю. Каждому прімєряв да нагі, шоб подходіло. За вечур мог сплєсті пар п'ять.
Ногу спочатку обмотували онучею, а тоді взували постола. Через петлі в ньому пропускали мотузку - волоку, обидва її кінці давали навхрест поверх онучі й зав'язували.
- Жонкі тягнули онучі аж по коліна, а мужики намотували токи по косточки, - згадувала Ніна Лученко.
Коли починали цвісти огірки, кидали на грядку старого постола - вірили, що має магічний вплив на врожай. Примовляли:
- Як густо сей личак плівся, щоб так і мої огурки густо в'язались.
А під час посухи постолом намагалися викликати дощ. Навіть іще за пам'яті Ніни Лученко:
- Колісь дєті-недороски, Богу приподобниє, отак-о на палку прив'яжуть постола і туди жабу прив'язують. Обойдуть село два рази й третій, і дощ пуйде.
1 
1
Коментарі