У Європі й США знали про голод у радянській Україні. Однак не хотіли псувати відносин із СРСР
НЕ ЗНАЕТЕ ЛИ, КТО РАЗРЕШИЛ АМЕРИКАНСКИМ КОРРЕСПОНДЕНТАМ В МОСКВЕ ПОЕХАТЬ НА КУБАНЬ? Они состряпали гнусность о положении на Кубани. Надо положить этому конец и воспретить этим господам разъезжать по СССР. Шпионов и так много в СССР", – наказував Йосип Сталін у таємній записці В'ячеславові Молотову й Лазареві Кагановичу 19 лютого 1933-го. Його обурили повідомлення про голод у Радянському Союзі, що з'явилися в американській пресі. 23 лютого політбюро ЦК ВКП (б) видало постанову "Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів". Тепер вони могли пересуватися країною лише з дозволу міліції, а їхні дописи проходили цензуру. А та, згадувала сучасниця, "калічила без милосердя депеші закордонних кореспондентів, пропускаючи тільки такі невинні вислови, як "труднощі із прохарчуванням". Усіх, хто наважувався згадувати про голод, висилали з країни в дводенний термін "за злісну дискредитацію СРСР в очах громадської думки". Іноземні кореспонденти, акредитовані в Союзі, мали писати про успіхи індустріалізації й колективізації, а про голод замовчувати."Я вважаю, що більшовики добрі для російських мас, і я вірю в більшовизм для Росії; але щоразу більше переконуюся, що він не підходить для Сполучених Штатів і Західної Європи", – стверджував Волтер Дюранті, який із 1922-го по 1941 рік був кореспондентом The New York Times у Москві.
У статті "Росіяни голодні, але не голодують" від 31 березня 1933-го він виправдовував примусову колективізацію. Мовляв, "неможливо посмажити яєчню, не розбивши яєць". Переконував, що "немає ніякого фактичного голодування чи смертельних випадків від голоду, але є широко поширена смертність від хвороб через недоїдання". Дюранті отримав орден Леніна і гроші від радянського уряду. А в США, за "об'єктивні репортажі з СРСР" – Пулітцерівську премію – найпрестижнішу в американській журналістиці. Хоч він свідомо писав брехню. Дюранті знав про справжнє становище в СРСР, адже мав змогу подорожувати країною, а влітку 1933-го був і в Україні. У вересні того року у приватній розмові з британським дипломатом Вільямом Странґом журналіст сказав:
– Цілком можливо, що не менш як 10 мільйонів людей померли у Радянському Союзі торік.
Коли західні історики почали критикувати Дюранті, газета The New York Times найняла Марка фон Гаґена, професора російської історії у Колумбійському університеті, для оцінки його статей. Той дійшов висновку, що вони були необ'єктивні й занадто часто слугували рупором для сталінської пропаганди. "Заради честі The New York Times вони повинні повернути премію", – заявив історик. Газета передала його висновок раді Пулітцера на її розсуд. 2003 року вона визнала, що репортажі Дюранті, "оцінені за стандартами сьогодення, мають серйозні недоліки". Його також піддали критиці за виправдання сталінських показових судових процесів 1937 року. Однак фото Дюранті досі висить у портретній галереї лауреатів Пулітцерівської премії.
Одним із перших західних кореспондентів, що оприлюднили правду про Голодомор, був Ґарет Джонс, радник із закордонних справ прем'єр-міністра Великої Британії Ллойд-Джорджа. У березні 1933 року він вирушає в Україну. Купує квиток до одного з великих міст, але виходить із потяга на півдорозі й далі подорожує пішки залізничними коліями – разом із селянами. Їхні розповіді, а також побачене, занотовує до маленьких щоденників: "Немає хліба. Ми вже не їли хліба понад п'ять місяців. Багато людей умирають. У селі вже не залишилося картоплі". Селяни бідкалися: "Худоба здихає. Нам самим нічого їсти. Як вижити, коли в нас немає коней? Як працювати, коли ми голодні та слабкі?" А одна жінка сказала: "Ми чекаємо смерті".Після України Ґарет Джонс їде до свого товариша в Гданську й пише листа батькам: "Ситуація в Росії жахлива. Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів". Невдовзі про це публікує в британських та американських газетах близько 20 статей. Зокрема, в Manchester Guardian, New York Times, New York Evening Post, Daily Express. "В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев'ятьох в одній кімнаті, – пише. – Було жахливо бачити, що у двох із трьох діток боліли животи. Усе, що можна було з'їсти, – мутний суп, у якому плавали один-два шматочки картоплі, й це все, що їла ціла родина, і я також, дерев'яними ложками. Страх смерті огорнув хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба й маслом, одна жінка сказала: "Тепер я з'їла щось таке гарне, що можу помирати спокійно". Звідусіль у селі лунали стогони: "Ми помремо!" Люди також говорили: "Тут жахливо, багато хто вмирає, але далі на півдні значно гірше. Поїдьте до Полтави, і ви побачите сотні порожніх хат. Хтось виїхав, але більшість померли від голоду".
Радянський уряд звинувачує журналіста в "шпигунстві", його заносять до "чорного списку" і довіку забороняють в'їжджати до СРСР. Восени 1933-го, коли голод в Україні йшов на спад, сюди прибув кореспондент іншої англійської газети, Manchester Guardian – Малколм Маґерідж. У репортажі від 21 листопада він напише: "Жоден чесний спостерігач не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод. Але й заперечуватиме, що він був, причому чималий, переважно в квітні й травні. Можна сказати, що жодна провінція не зазнала такого, як Україна і Північний Кавказ".
Закордонним політикам у 1932–1933 роках органи ГПУ влаштовували екскурсії "потьомкінськими" селами, заздалегідь спланованими маршрутами. Із вулиць, якими мали проїздити високопоставлені гості, виганяли голодних людей і жебраків, а на поля виводили нову техніку. Перед іноземцями "колгоспники" інсценували заможне життя, де ніщо не нагадувало про голод. Так упіймався на гачок радянської пропаганди, приміром, екс-прем'єр Франції Едуар Ерріо.Уранці 26 серпня 1933-го він із супроводом прибув пароплавом "Чичерін" до Одеси. У порту іноземців зустрічала ціла делегація – представники дипкорпусів, керівники міста й області, чекістське начальство, кореспонденти всесоюзної, республіканської й обласної преси, кінооператори і фотографи. І масовка – кількасот людей, що отримали спеціальні перепустки в Одеському обласному ГПУ. Вони мали вітати гостя оплесками. Далі – Ерріо та його супутники автомобілями вирушили до готелю. "По прибытии Эррио в гостиницу в 9 ч. утра, последний был оставлен в номере без представителя НКИД и переводчика в течение 2 часов, часто выходил, сидел на балконе, – звітував начальник Одеського особливого відділу ГПУ. – Находясь на балконе номера, затем в ресторане за завтраком, Эррио охотно позировал нашим кинооператорам и фотографам".
Після сніданку він із радянським керівництвом вирушив до колгоспу "Красний Луч" села Біляївка Одеського приміського району. Дорогою автомобілі зупинилися біля поля, де працювали молотарки. Ерріо якийсь час спостерігав за їх роботою, а потім через перекладача поспілкувався з бригадиром і начальником політвідділу МТС. Цікавився як організовані бригади, скільки в кожній працівників, скільки гектарів землі у колгоспі. У Біляївці екс-прем'єр довго говорив із людьми, оглядав переповнені хлібом комори. На запитання, скільки хліба припадає на трудодень, йому відповіли – 15 кг, а ще – овочі й фрукти. Насправді на той час в Україні на трудодень видавали близько 900?г.
"В колхозном дворе устроен был хороший завтрак, – звітували чекісти. – Эррио посадил рядом с собой колхозницу… На него все виденное произвело хорошее впечатление". Француз помив руки і витер рушником. Той сподобався екс-прем'єру, і йому подарували їх вісім. Далі делегація оглянула один із хлібозаводів. Для Ерріо влаштували екскурсію Одесою. З вулиць, якими пролягав маршрут, прибрали всіх голодних. Черги по хліб, що вишикувалися біля магазинів, позаганяли у внутрішні двори. Після вечері високого гостя швидкісним поїздом відправили до Києва. Як подарунок вручили ще 18 вишиванок – він їх теж уподобав. У Києві "театр" продовжився.
Одесою тим часом ходили різні чутки про приїзд Ерріо. Їх ретельно фіксували агенти ГПУ. Приміром, чекісти підслухали слова робітника залізничного технікуму Соколовського: "Он приехал посмотреть, сколько народу осталось после голодовки, и составить договор на вывозку хлеба, чтобы оставшиеся в живых посдыхали". А літограф заводу ім. Калініна Андреєв говорив: "Я видел, как в овощную лавку вбежал милицейский работник и дал распоряжение немедленно ликвидировать очередь, которая стояла возле лавки. Как видно, Эррио не знает, что у нас творится".Той справді цього не уявляв, бо після відвідин України стверджував: "Я довідався, що колгоспники можуть мати худобу для свого користування, а також город і сад. Людність скрізь мене привітно зустрічала, надто діти". Про голод Ерріо не згадував. Можливо, повірив радянській владі. Або вдав, що повірив. Так само, як і британський драматург Бернард Шоу, який 1933-го став адвокатом сталінського режиму в західному світі. Два роки перед тим він відвідав СРСР, зустрівся зі Сталіним. Йому також показали "потьомкінське село". "Я там не бачив людей, які недоїдали б, а діти були навдивовижу кругленькі, – писав Бернард Шоу в передмові до своєї п'єси On the Rocks, "На мілині", 1933-го, в розпал Голодомору в Україні. – І я не можу вірити повідомленням, як-от лист від пана Керенського у The Times, де він запевняє, що голодні люди в Україні їдять одне одного". Серед тодішніх західноєвропейських інтелектуалів досить поширеними були ліві ідеї. Сталінські репресії виправдовували "відсталістю" народів СРСР. Мовляв, щоб навести порядок у цій "східній країні", сильна рука необхідна.
Уряди західних країн були добре поінформовані про голод в Україні через дипломатичні установи. Ті стежили за ситуацією й пересилали звіти керівництву своїх країн. "Етнографічний матеріал" слід замінити, цинічно сказав один великий начальник у місцевому ГПУ, – доповідав із радянської столиці України – Харкова італійський консул Серджіо Ґраденіґо 31 травня 1933-го. – Хоч би яким потворним і неймовірним видавався подібний намір, усе ж його варто розглядати як реальний і такий, що триває на повен хід. Адже шляхом безжальних конфіскацій московський уряд улаштував не те що голод, а повний брак будь-яких засобів до існування на українському селі… З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу". Італійський консул дивувався: "Голод продовжує загрожувати винищенням величезної кількості населення, і незрозуміло, чому світ залишається байдужий до такої катастрофи, а міжнародна преса, яка так наполегливо вимагає міжнародного осуду Німеччини за її так звані жорстокі переслідування євреїв, сором'язливо мовчить про це масове вбивство, організоване радянським урядом, де євреї грають широку, якщо не керівну роль".
Інформації про голод сповнені й донесення німецьких консульств у Харкові, Києві й Одесі. "Голод набуває дедалі більших масштабів, – приміром, доповідали в Берлін із Харкова 18 травня 1933-го. – У їжу вживають шкідливі для здоров'я сурогати, здохлу худобу. Постійно надходять повідомлення про те, що їдять м'ясо людей. У деяких селах уже немає худоби, птиці, котів і собак. Багато будинків спорожніли, вимирають цілі родини. Небіжчиків майже не ховають… Восени в багатьох районах навряд чи буде достатньо працездатних людей, щоб зібрати врожай… У місті також з'являється дедалі більше ознак голоду, хоча влада намагається стримувати приплив сільського населення. Всюди можна побачити хворих від голоду, багато хто помирає на вулицях".
26 січня 1934-го Генеральне консульство Німеччини в Харкові звітувало своєму посольству в Москві: "Населення залякане, а радянська влада добре знає, що після того як село пережило голод минулого року, їй не варто боятися масового розчарування. Влада зважилася на такий удар, який убезпечив її від подальшого можливого спротиву в Україні… Постишев здобув визнання української партійної організації й досяг значних успіхів у своїй роботі. Менше ніж за рік він, незважаючи на величезні людські втрати та мільйони голодних смертей, зміцнив панування радянської системи, примусив селян працювати з останніх сил, ліквідував масове невдоволення владою і знищив націоналістичний рух, що загрожував цілісності Радянського Союзу. Національне питання в Україні – в тому значенні, якого тут йому надають, – було вирішене".
Західні країни із середини 1920-х шукали нових ринків збуту своєї продукції й дешевої сировини. І те, й те їм міг дати Радянський Союз: величезна територія, багата на корисні копалини, Україна – "житниця Європи". Тож якщо після Першої світової в західних державах складали плани воєнної інтервенції проти радянської Росії та її міжнародної блокади, то вже за кілька років відбувається "парад визнань" – Велика Британія, Франція, Італія, а далі й інші встановлюють дипломатичні відносини з СРСР. Звідти на Захід попливли мільйони тонн хліба. Його радянська влада продає за цінами значно нижчими, ніж у тамтешніх виробників.
У листопаді 1933-го дипломатичні відносини з СРСР установили й США, що зазнавали Великої депресії. Тож коли перед тим і опісля українські емігрантські організації били на сполох про масовий голод в Україні, Держдепартамент США інструктував свого генконсула у Вінніпегу: "Оскільки описані в ньому (зверненні американських і канадських українців – "Країна") події не стосуються безпосередньо американських громадян, департамент не вважає за можливе вдатися до будь-яких заходів".
На початку 1930-х з'явився ще один фактор, що змушував західних політиків загравати із радянським керівництвом, – страх перед нацистською Німеччиною. Вимальовувалася перспектива нової світової війни. Тому західні уряди всіляко намагалися не допустити коаліції Москва–Берлін. Натомість пробували зорганізувати "нову Антанту" у складі Великої Британії, Франції та СРСР.
Організації Західної України та еміграції добилися, щоб 29 вересня 1933-го в Женеві відбулася зустріч представників країн Ліги Націй у справі голоду в УСРР. Із 14 держав – членів Ради Ліги Націй лише представники Іспанії, Ірландії й Німеччини підтримали проведення акції допомоги голодуючим в Україні. Решта наполягли, аби це передали на розгляд Міжнародного комітету Червоного Хреста. Той у жовтні запропонував продовольчу допомогу СРСР. У відповідь Кремль запевнив: ніякого голоду в радянській Україні й на Північному Кавказі немає, тому будь-яка допомога зайва
Александр Вінерберґер зробив близько 30 фотознімків у голодному Харкові
Улітку 1933 року, у розпал Голодомору, в Харкові жив і працював австрійський інженер Александр Вінерберґер. І багато фотографував. На вулицях тодішньої столиці Української СРР помирали з голоду селяни, що втікали сюди в пошуках їжі. Збиралися гуртами осиротілі схудлі діти. Під крамницями – черги за хлібом. Найбільше ж на знімках – померлі від голоду: просто на узбіччях, попід парканами. Повз ходять люди. Отже, картина була звичною.Не відомо, як Александр Вінерберґер потрапив в Україну, чим тут займався. Скоріш за все, він був одним з іноземних "спеців", найнятих для будівництва великих індустріальних і промислових об'єктів в УСРР, як-от Дніпрогес. Станом на грудень 1931 року таких в Україні було 1056: німці, американці, чехи, словаки, австрійці.Фотокартки з Харкова голодного 1933 року, зроблені Вінерберґером, уперше опублікували у Відні 1935-го у книжці доктора Евальда Амменде "Чи повинна голодувати Росія?" Їх оригінали зберігаються в архіві Віденської дієцезії в колекції кардинала Теодора Інницира. Він 1933 року створив і очолив міжконфесійний комітет допомоги голодуючим Радянського Союзу, а його секретарем був Евальд Амменде. Комітет поширював в Австрії інформацію про голод в Україні.Завдяки інженерові Вінерберґеру маємо близько 30 знімків, зроблених під час Голодомору. Це майже третина з усіх уцілілих документальних фотосвідчень про цю трагедію.
3 
1
Коментарі
2