Вівторок, 13 жовтня 2020 11:06

"Політика росіян має на меті деморалізувати націю. Мене хотять перетворити в новітнього яничара"

ГЕНЕРАЛА ЮРІЯ ТЮТЮННИКА ЧЕКІСТИ ВИМАНИЛИ З-ЗА КОРДОНУ

"Вони чорти справді міцно там вчепилися – матеріалу сила! Через декілька днів матиму портфель із документацією дипломатичного кур'єра з СРСР. У ньому є і таємні інструкції про порядок агітації нашої еміграції та інтернованих козаків. Цікава річ, га?" – пише генерал армії Української Народної Республіки Юрій Тютюнник до свого помічника, підполковника Йосипа Добротворського 23 квітня 1923-го.

Обоє перебувають в еміграції в Польщі. Опинилися там після поразки Другого зимового походу на українські землі проти більшовиків. Ті бачили авторитет генерала серед українських вояків за кордоном. Для знищення влітку 1922-го розпочали багатоходову агентурну розробку "Справа №39", або Операція "Тютюн".

Під виглядом членів вигаданої "Вищої військової ради", чекісти встановлюють контакт з оточенням Тютюнника, вербують або приховано використовують. Розповідають про існування потужної підпільної організації, яка буцімто охоплює всю Україну. Від ВВР, а насправді – від Державного політичного управління УСРР, воєначальник отримує звіти про повстання й кошти. Приймає їх, бо бідує – "перебивається з хліба на квас" з дружиною і двома доньками. Для прожиття розпродує речі.

Автор: Віртуальний музей УНР
  Портрет генерал-хорунжого Юрія Тютюнника написав міністр освіти і художник Петро Холодний. Опублікований у журналі ”За державність” 1932‑го. Це звання отримав після Першого зимового походу в грудні 1919-го – травні 1920 року. Тоді був заступником командувача Дієвої армії Української Народної Республіки генерала Михайла Омеляновича-Павленка та виконував обов’язки начальника Збірної Київської дивізії
Портрет генерал-хорунжого Юрія Тютюнника написав міністр освіти і художник Петро Холодний. Опублікований у журналі ”За державність” 1932‑го. Це звання отримав після Першого зимового походу в грудні 1919-го – травні 1920 року. Тоді був заступником командувача Дієвої армії Української Народної Республіки генерала Михайла Омеляновича-Павленка та виконував обов’язки начальника Збірної Київської дивізії

Йому нав'язують думку про популярність в Україні й високий авторитет у підпіллі. Розпалюють амбіції повідомленням про заочне обрання головою ВВР.

"Ви нам потрібні як керівник, щоб рішуче двинути нашу справу до конечної цілі, не тільки тут, але ж і в Європі, – йдеться в листі від "екскерівника ВВР" Михайла Дорошенка. – Дамо вам усе, що зроблено нами за ці роки безперестанної кривавої праці, і ви повинні будете примусити зійти з нашого шляху слабих і негідних, а сильних рахуватися з нами і давати нам необхідну допомогу".

"Коли на цей раз наше побачення не відбудеться, ми рахуємо, що не буде досягнуто те, до чого ми прагнули з такими труднощами. Дальнійша роз'єднаність, особливо зараз, шкідлива", – підганяють ультиматумами Юрія Тютюнника з України. Він діє обережно і не поспішає на зустріч.

Та все ж разом із другом Ігорем Дуткевичем їде в Румунію. 15 червня 1923 року дістається Дністра, навпроти села Нагоряни – тепер Могилів-Подільський район на Вінниччині. По річці пролягає кордон з Україною. Близько опівночі отримує обіцяний у листі від чекіста Петра Стахова сигнал ліхтарем. При собі мають рушниці, револьвери і гранати.

"Оперативная группа была приведена в полную боевую готовность. Петр Стахов выступал в роли командира "партизанского" отряда, – писав у спогадах один із чекістів, що брав участь у захопленні генерала. – Он переправился на румынский берег и "проинформировал" Тютюнника о положении дел на советской стороне. Под предлогом приближения рассвета попросил ускорить переправу на советский берег для встречи с ВВР. Тютюнник сказал: "Я, Петро, знаю вас. Вы знаете меня. Не будем друг друга подводить. Не фикция ли эта Рада? Мне не хотелось бы сделать мальчишескую выходку". Стахов ответил: "Этого, господин генерал, быть не может. Я их всех знаю. Вы можете положиться на меня и моих казаков".

На радянському боці генерала під виглядом повстанського відділу очікують чекісти. Віддаляються від річки на кількасот метрів, щоб румунські прикордонники не помітили метушні. Юрія Тютюнника та його спільника роззброюють, зав'язують рота та скручують руки. Генерал непритомніє і приходить до тями за 2 години.

"Я побачив коренастого повного чоловіка років 45. З крупними рисами обличчя, без бороди та вусів. Волосся на голові світле, підстрижене їжаком, – залишив свідчення чекіст, який охороняв Юрія Тютюнника у харківській в'язниці. – Він безперервно ходив по кімнаті з кутка в куток і напружено думав. Час від часу підходив до столу, на якому були папери, чорнила й ручка, і писав. Хоча він був у штатському костюмі, але по стрижці волосся я визначив, що це військовий чоловік, але не радянського часу. Йому було відведено кімнату, ізольовану від інших коридорчиком. Майже всю ніч мій підопічний не спав. Ходив, писав і знову ходив".

Особу в'язня тримають у таємниці. Між Харковом і Моск­вою розгорається гостра суперечка за долю отамана. Голова ОГПУ (абревіатура з російської – Объединённое государственное политическое управление. – Країна) Фелікс Дзержинський вимагає розстріляти. Керівництво ГПУ УСРР наполягає на "присвоєнні та використанні".

Центр поступається. Органи отримують змогу просувати міфічну ВВР як єдину впливову антибільшовицьку організацію в Україні.

"Наші плани відносно Тютюнника такі: спробувати використати його в Галичині, – йдеться в документі, що затверджує голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький. – Через нього і за його допомогою маємо скомпрометувати в очах усіх українську еміграцію, довівши, що навіть найвідоміші діячі – шпіони. Через нього перетягнути до нас видних українців. Щоб у кінець розкласти еміграцію, необхідно дістати його архіви й документи величезної ваги, залишені в Польщі".

Влітку-восени 1923 року емігранти отримують листи за підписом Тютюнника про діяльність у ВВР та з дискредитацією Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри.

"Черговим завданням є ліквідація впливу Петлюри на інтерноване військо і поляків", – йдеться в повідомленні до Йосипа Добротворського в Польщу. В листі до генерала Олександра Удовиченка туди ж зазначено: "Я приймаю найдіяльнішу участь у ВВР. Пісня Симона Васильовича доспівана. Протекції поляків допоможуть йому стільки ж, як мертвому кадило. Раджу Вам приняти пропозицію ВВР і спасати все, що залишилося в таборах і на еміграції порядного й чесного. Головне – рішуче раз і назавжди порвати з Петлюрочоботарівщиною".

Пише близько 500 листів до військових і політичних діячів із закликом повертатися в Україну. Робить це під диктовку або ж під наглядом ГПУ. Під тиском погоджується вивезти з Польщі до УСРР дружину і доньок. Підписує листи-розкаяння, стверджуючи, що політична еміграція в країнах Західної Європи не здатна боротися за визволення українського народу. Заявляє про обов'язок повернення в Україну, легалізацію й отримання громадянства УСРР.

Сотні українських вояків відгукуються на заклик і повертаються в радянську Україну. 28 грудня 1923 року Президія ВУЦВК амністує генерала.

"Листи Тютюнника за кордон внесли дезорганізацію в лави контрреволюції за кордоном і підірвали авторитет ватажків націоналістичних закордонних центрів, – зазначається в оперативних документах. – Під впливом цих листів припинили боротьбу проти радянської влади і повернулися з еміграції деякі відомі українські буржуазні націоналісти. Також склали зброю банди на території України, отамани яких дізналися про перехід Тютюнника на бік більшовиків".

Окремою книжкою-памфлетом у Держвидаві в Харкові виходять мемуари за підписом Юрія Тютюнника "З поляками проти Вкраїни". У них автори представляють Симона Петлюру як зрадника українського народу, поляків – ворогами. Зміст і стиль брошури відрізняється від усього раніше написаного Юрієм Тютюнником.

Автор: Галузевий державний архів СБУ
  На засіданні Колегії Об’єднаного державного політичного управління у Москві 3 грудня 1929-го вирішили розстріляти Юрія Тютюнника. Перед тим дев’ять місяців утримували в тюрмі у Харкові й Москві
На засіданні Колегії Об’єднаного державного політичного управління у Москві 3 грудня 1929-го вирішили розстріляти Юрія Тютюнника. Перед тим дев’ять місяців утримували в тюрмі у Харкові й Москві

"Оператор Веріга-Боровський крутив коробочку кіно­апарата, а я демонстрував себе. Лундін не дуже наполягав на репетиції. Я демонстрував, як хотів, звичайно, не порушуючи змісту того кадру, що знімався. Декілька "загальних", декілька перших, декілька великих планів – ото й уся знімка за робочий день", – записав улітку 1925-го Юрій Тютюнник у нотатках про зйомки у фільмі "П.К.П" ("Пілсудський купив Петлюру"). Грає самого себе.

Згодом стає редактором Всеукраїнського фотокіноуправління. Працює зі сценаріями. Товаришує з письменниками Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою, Майком Йогансеном та Юрієм Смоличем. У співавторстві з Йогансеном готує сценарій до кінофільму Олександра Довженка "Звенигора". На замовлення Одеської кінофабрики беруться за фільм "Перекоп".

"Один раз зустрічав у Тютюнника письменника Костя Полоника, який приносив йому на редакцію свій сценарій, – свідчив пізніше у ГПУ Йосип Добротворський. – Він із великою повагою ставився до Тютюнника і вважав його за свого вчителя в справах сценарного мистецтва".

За показовою лояльністю до радянської влади Юрія Тютюнника криється категоричне несприйняття, вважає її окупацій­ною. У нотатниках пише: "Завойовники завжди спираються на меншість проти більшості тубільного населення. Вони – росіяни – самі живуть у палацах і їдуть у м'яких вагонах. Вони посадовили поруч себе євреїв і поляків й інших, аби разом панувати над нами. Поміж себе пустили декого й з українців – це тих, що вже купили їх ласощами або гадають купити. Й коли я маю змогу їхати в м'якому – це лише доказ, що я є об'єктом їхньої політики, що має на меті деморалізацію нації: мене хотять перетворити в новітнього яничара".

Усе частіше висловлює невдоволення політикою радянської влади. Коли пропонують виступити з публічною промовою на підтримку Комітету з відбудови театру в Одесі, генерал відмовляється: "Не хочу говорити перед мовчазною юрбою міщан, що не посміє нічого сказати, не одержавши заздалегідь дозволу від ГПУ. Це для мене рівнозначно, якби мені запропонували читати доповідь перед болотами Полісся або пісками пустелі".

12 лютого 1929-го Юрія Тютюнника арештовують. Звинувачують у "контрреволюційній діяльності".

Інкримінують зв'язки з колишніми товаришами в антирадянській боротьбі. Не заперечує, але каже, що говорив із ними про неможливість збройного опору радянській владі в цей період. Щодо звинувачень у тому, що він не повідомив про контакти, відповів: "Повідомлення ГПУ про будь-­кого – це проти моєї моралі".

Через дев'ять місяців Колегія ОГПУ виносить вирок про розстріл Юрія Тютюнника з припискою: "Не виконувати до особливого розпорядження". Cподіваються використати генерала для фабрикування політичних справ. Він відмовляється від співпраці.

У в'язниці в Харкові пише автобіографічні спогади – про свій рід, батьків, дитинство та юність, складає вірші.

"Дорога Олю! Насамперед вітаю тебе, "хазяйку" Галю і нашу любу мамусю з днем твого народження, бо хоч до 14 лютого ще цілих три тижні, та лист цей бодай успів дійти за той час до вас, коли тобі буде вже аж 12 років, – написав у січні 1930‑го доньці. – Бажаю тобі і всім вам цей рік прожити в добрім здоров'ї, тобі вчитися – йти в науці напереді своїх товаришок, як то було завжди. Галі добре "хазяйнувати" і також учитися – чом вона свого підпису на листі не поставила? Ну а любій мамі не дуже турбуватися, бо все на світі минає. Роботи їй навряд чи дадуть, але втрачати надії не треба. Як не треба дуже надіятися, щоб потім не розчаруватися".

20 жовтня 1930-го в Москві працівники ОГПУ розстрілюють Юрія Тютюнника.

Підняв повстання у в'язниці

1891, 2 травня – в селі Будище, нині Звенигородський район на Черкащині, у селян Йосипа та Марини Тютюнників народився син Юрій. За материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. У сім'ї ростили ще тринадцять дітей.

1902 – після сільської школи йде навчатися до агрошколи в Умані. З 1908-го "Киевская земская газета" публікує його статті з сільського господарства, кооперації та садівництва.

1913 – призивають в армію, потрапляє у 6-й сибірський полк у Владивостоці. Стає унтер­офіцером. Із початком Першої світової війни відправляють до Польщі. Біля Лодзі отримує поранення в голову. 1915-го закінчує військову школу прапор­щиків у грузинському місті Горі. Біля озера Нароч у Білорусі його ранять у руку. Після лікування переводять до Сімферополя в 32-й піхотний запасний полк. Стає поручником.

1917 – бере участь в українізації військових частин. Обирають заступником голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів. У своєму полку засновує Український військовий клуб. Організовує Український запасний полк Сімферополя із 5811 солдатів та 36 офіцерів. Їде на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд до Києва. Там обирають членом Центральної Ради. Залишається і стає комендантом військової в'язниці.

1918 – одружується з учителькою Вірою Левицькою, яку знає з часів служби у Сімферополі. Народжується донька Ольга. Обирають кошовим отаманом Вільного козацтва. Влітку бере участь у Звенигородському повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського й німецько-­австрійських військ. Вояки гетьмана арештовують і садять до Лук'янівської в'язниці. Головнокомандувач військ Гетьманату князь Олександр Долгоруков наказує розстріляти. У ніч проти 14 грудня 1918-го бере участь в організації повстання. Арештанти захоплюють частину Києва й допомагають військам Директорії ввійти до міста.

1919 – помилково потрапляє до штабу повстанської Правобережної дивізії Української червоної армії. Там його збираються розстріляти. Після агітаційної промови вояки, які мають виконати кару, переходять до Чорноморської дивізії військ УНР. Юрій Тютюнник очолює штаб партизанського формування Никифора Григор'єва. Звільняє Херсон, Миколаїв, Вознесенськ та Одесу від білогвардійців і військ Антанти. У липні вливається разом зі своїм партизанським загоном до армії УНР, очолює Київську групу.

1920 – отримує генеральське звання. Стає заступником командарма Михайла Омеляновича-Павленка в Першому Зимовому поході – рейді українських військ тилами білих і червоних російських військ. Протягом п'яти місяців армія УНР із боями проходить близько 2,5 тис. км, знищуючи ворожу адміністрацію. Отримує орден "Залізного Хреста". Із лютого 1921-го Юрій Тютюнник очолює партизансько-повстанський штаб у Львові, який готує всеукраїнське повстання проти більшовиків. Веде армію в Другий Зимовий похід. Після поразки емігрує до Польщі.

1922 – народжується донька Галя. Живуть у селі Саджавка на Прикарпатті. 1923-го після переправи з території Румунії в Україну через Дністер арештовують бійці Державного політичного управління. Радянські спецслужби використовують для дискредитації українського визвольного руху.

1925 – працює редактором у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Грає у художньо-документальному фільмі "П. К. П." ("Пілсудський купив Петлюру"). Харківський адвокат Олександр Семененко писав про стрічку: "Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Його вони мають самі спаплюжити і спотворити".

1929 – арештовують і засуджують до розстрілу. Вирок виконують 20 жовтня 1930-го. Дружина з доньками їде жити до Північно-Кавказького краю. Їхня подальша доля невідома.

1997 – Генеральна прокуратура України реабілітує Юрія Тютюнника.

Зараз ви читаєте новину «"Політика росіян має на меті деморалізувати націю. Мене хотять перетворити в новітнього яничара"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 536
Голосування 31 жовтня, Усик - Чисора. Як закінчиться бій?
  • 1) перемогою Усика за очками
  • 2) перемогою Усика нокаутом
  • 3) перемогою Чисори за очками
  • 4) перемогою Чисори нокаутом
  • 5) нічиєю
Переглянути