"Не почуваю вже ніякого прив'язання до життя й відчуваю, як руйнується інтелект, а сам я стою на межі божевілля"

Валентина Отамановського за "контрреволюційну діяльність" засудили до п'яти років виправно-трудових таборів

"Прибувши у червні до Києва, застав свою родину в розпачливому стані. Батька спаралізувало під час ув'язнення в денікінській контррозвідці. Єдиним засобом до життя був обмін речей у селах, куди треба було пішки ходити за 20–30 км. Я дуже б хотів залишитись тут, але вижити в голодному місті було неможливо і населення розбігалося", – згадував юрист 27-річний Валентин Отамановський про повернення 1920 року з Відня до Києва. Там закінчив юридичний факультет в університеті і працював у видавництві "Вернигора".

У Києві жили його батьки, яким було за 65 років, та юна сестра Ганна. Валентин мусить шукати засоби для утримання сім'ї. Вирішують переїжджати у Вінницю. Влаштовується у філію Всенародної бібліотеки України.

 

Оселяються у службовій квартирі в монастирському комплексі "Мури", поряд із місцем роботи. До них підселяється брат Михайло зі своєю сім'єю. Він працює лектором у кількох навчальних закладах і стає відповідальним секретарем окружної комісії з українізації.

"Зібрати якнайповнішу літературу по всіх науках і галузях знання всіх народів і всіх віків, всіма мовами друковану й писану, – йдеться у статуті бібліотеки, в якій працює Валентин Отамановський, – літературу українською мовою та з галузі українознавства; всю літературу, видану на території Подільського регіону, а також літературу, присвячену вивченню Поділля, де б і якою мовою не було її видано".

Фонди установи формуються з націоналізованих радянською владою приватних бібліотек із поміщицьких палаців Поділля і ліквідованих організацій. Валентин Отамановський очолює її.

"Праця філії бібліотеки, приймаючи на увагу тяжкі фінансові обставини, цілком задовольняюча", – пише в серпні 1923-го Степан Пастернак, директор Всенародної бібліотеки України.

Завідувач не обмежується упорядкуванням книгозбірні. Започатковує громадський Кабінет виучування Поділля. Залучає близько 30 місцевих дослідників та науковців із Києва, Кам'янця-Подільського, Львова, Ленінграда. Організовує вивчення стародруків і рукописів, відкриває астрономічну обсерваторію. Береться за створення музею Михайла Коцюбинського у Вінниці.

"Радянська Україна, окрім пам'ятника Котляревському в Полтаві, не одержала від дореволюційних часів ніякої спадщини, – йдеться у зверненні Валентина Отамановського до уряду УСРР. – Щоб зрівнятися з іншими культурними державами, потрібно порушувати традиційні ювілейні дати".

Родинний будинок Коцюбинського беруть під охорону і створюють у ньому музей, збирають гроші на пам'ятник. Отамановського підтримує заступник голови Академії наук Сергій Єфремов. Багато листуються.

 

"Много внимания украинской общественностью, главным образом в Виннице, в отчетном периоде было уделено вопросу о юбилее академика Грушевского, – писав у доповідній записці 1926-го начальник окружного відділу Головного політичного управління. – Известный вам Отамановский и учитель Кондрачук Юлиан за неделю до юбилея распространили слухи в кругах украинской интеллигенции, что в Робосе (профспілка працівників освіти. – Країна) имеется директива правительства отпраздновать этот юбилей с большим торжеством".

За Отамановським встановлюють нагляд. Він продовжує збирати матеріали з історії Вінниці, медицини й аптекарської справи.

"Я цілком з головою поринув у свою наукову працю. Встаючи за півгодини перед світанням, працював аж до смер­кання, – пояснював пізніше чекістам свій спосіб життя Валентин Отамановський. – Цілком виснажений надвечір я, узявши собаку, найменш людними вулицями, виходив на поле біля стадіону й там годину-півтори гуляв, щоб відпочив мозок. Лягав спати о десятій – пів на одинадцяту, бо інакше не витримав би такого сильного напруження".

У серпні 1929 року вченого арештовують у справі вигаданого "Союзу визволення України", яким нібито керував академік Сергій Єфремов. Звинувачують у націоналістичних настроях, організації та керуванні вінницькою філією цього товариства. З квартири Валентина Отамановського вилучають все листування і два примірники журналу "Нові шляхи", що видавали у Львові. Вони фігурували як речові докази зв'язків із закордоном.

"Під час арешту, – згадувала племінниця і похресниця Валентина Савицька, – його мати зняла із себе золотий медальйон на тоненькому ланцюжку і, надівши синові, поблагословила в чорну дорогу".

Отамановський заперечує свою причетність до організації. Слідчі намагаються вибити потрібні їм зізнання.

Через три місяці після арешту Валентин Дмитрович пише лист у ГПУ: "Безневинно ув'язнений, я не почуваю вже ніякого прив'язання до життя й відчуваю, як руйнується мій інтелект, а сам я стою на межі божевілля. Щоб припинити ці моральні муки, готовий підписати вам carte blanche (порожній бланк. – Країна) або навіть написати свідчення по вашій вподобі, щоб таким чином уможливити скоріше моє засудження, бо далі терпіти не можу й волію смерть. Не припиню повторювати до своєї загибелі, що всі пред'явлені мені звинувачення є неправильними, а я невинно й несправедливо замучений".

За "контрреволюційну діяльність" та участь у "Союзі визволення України" Валентина Отамановського засуджують до п'яти років виправно-трудових таборів і по­збавлення прав на два роки. Покарання відбуває в Казані, столиці Татарстану. Після завершення терміну – забороняють повертатися в Україну.

"Лише в 1940 році, коли померла його мати, дякуючи незвичайному розумові й тонкощам дипломатії, дядько добився дозволу приїхати на похорон, – згадувала племінниця Валентина. – Пам'ятаю, як він, зайшовши в хату і не заставши матері живої, всю ніч простояв на колінах, прихилившись до труни біля її ніг".

Валентин Отамановський доживає віку в Харкові, де викладає в університеті іноземні мови.

 

110 000 книжок зібрали і систематизували у Вінницькій філії Всенародної бібліотеки України у 1920–1921 роках. Найбільше – з родових книгозбірень Грохольських, Руссановських, Гейденів і вінницького товариства "Просвіта"

"Отамановський був дуже відважний. Що було в нім найбільш цінне – це завжди прекрасний гумор. У вирішальну хвилину він почав порівнювати наш бій із боями під Полтавою шведів і наших з москалями. Та не було часу. Я відрядив його до Студентської сотні з наказом про відступ на вказане місце", –

згадував командир Першої української юнацької військової школи ім. Богдана Хмельницького Аверкій Гонча­ренко (1890–1980) про студента Валентина Отамановського. Разом брали участь у бою під залізничною станцією Крути 29 січня 1918 року

"Валентин Отамановський – душа "Братства самостійників". Всюди й завжди пропагував ідею цілковитої суверенності Української Держави, а тому й природно, що він фігурував у списку членів Української Центральної Ради як "представник самостійників", –

писав у 1960-х у "Нарисах з історії українських визвольних змагань 1917–1918" історик Роман Бжеський (1894–1982)

Відмовився від членства в Центральній Раді

1893, 14 лютого – Валентин Отамановський народився у селі Мала Яблунівка – тепер у межах райцентру Сміла на Черкащині. Батько – дрібний канцелярський службовець. Крім Валентина, у сім'ї було ще шестеро дітей. Переїжджають у Київ. Дід Отамановських – учасник Кримської війни 1853–1856 років. Онук має право на пільгове навчання – стає учнем 5-ї ки­ївської Печерської гімназії. Після її закінчення із золотою медаллю вступає на юридичний факультет університету. Через рік переводиться в політехнічний інститут, але 1917-го повертається до університету. Самостійно вивчає латину і шість європейських мов. Цікавиться історією та філософією.

1917, березень – ініціює створення в Києві української міліції та першої кінної сотні. Пізніше разом із Миколою Міхновським організовує "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка". Український національний конгрес обирає Валентина Отамановського до складу Центральної Ради. Менш ніж за місяць він розчаровується нерішучою політикою керівників парламенту і залишає його.

1918 – береться за видання підручників для українських шкіл. Під псевдонімом Вал. Златописець пише повість для молоді "Син України", перекладає "Пригоди Робінзона Крузо", редагує брошури про українських гетьманів, твори української та європейської літератури. Їде до Відня і працює у видавництві "Вернигора". Створює україномовні підручники з латини, геометрії, фізики, географії, співів. Закінчує юридичний факультет Віденського університету.

1920 – через хворобу батька повертається в Україну. Оселяється у Вінниці. Працює бібліотекарем, а потім – директором філії Всенародної бібліотеки України при Академії наук. Засновує Кабінет виучування Поділля та музей Михайла Коцюбинського. Опікується могилами композитора Петра Ніщинського у Ворошилівці – тепер Тиврівський район на Вінниччині, письменника Степана Руданського у Ялті, склепом лікаря Миколи Пирогова, похованнями вояків Української галицької армії у Вінниці.

1929 – засуджений як учасник сфабрикованої "Спілки визволення України" до п'яти років таборів. Відбуває покарання в Казані.

1934 – засуджений повторно. Звільнений через два роки. Повертатися в Україну заборонено. Працює в науковій бібліотеці Казанського університету, викладає у вузах. Одружується з на п'ять років молодшою медсестрою Марією Григор'євою. Своїх дітей не мав. Говорив, що їх потрібно ростити й виховувати у спокої, а він "гонимий, як вовк-сіроманець".

1946 – у Московському університеті захищає кандидатську дисертацію "Винница как тип украинского города Южного Правобережья XIV–XVII вв. Историко-юридическое исследование". Переїжджає з Казані до Краснодара і викладає іноземні мови. Пізніше – у Сімферополі та Саратові. У Ленінграді захищає докторську дисертацію про міста Правобережжя XVII–XVIII ст.

1961 – бере участь у написанні "Історії Вінниці". Професор Володимир Воловик згадував про першу робочу зустріч: "Переді мною був літній чоловік невисокого зросту, кремезний, з ясними очима, що одразу видавали розум і доброзичливість господаря. Його швидкі рухи свідчили про природний сангвіністичний нахил, а чіткі й лаконічні формулювання думок – про те, що вчений звик цінувати час".

1964, 10 березня – помирає від серцевого нападу. Похований у Харкові. 1989 року реабілітований.

×