Патріах Мстислав не міг жити в Києві
– Зустрічати блаженнішого Мстислава приїхали сотні людей – єпископи, політики й небайдужі українці. Приймали, як годиться, до трапа літака доріжку поклали. І от виводять попід руки немічного старого. А він командним голосом: "Приберіть! Я стільки років не ступав на землю батьківщини. Дайте її поцілувати!" Став на коліна і поцілував. Цю його надзвичайну силу духу відчули всі, – розповідає владика Андрій, у миру Степан Абрамчук, – нинішній митрополит Галицький Православної церкви України, про приліт із Нью-Йорка до Києва 92-літнього Патріарха Київського і всієї України Мстислава 20 жовтня 1990 року.
Він був родом із Полтави. Мирське ім'я – Степан Скрипник. Після Другої світової війни виїхав до США. Там ініціював Об'єднавчий собор двох українських православних церков США в єдину Українську православну церкву.
– Йому вдалося зробити те, що не виходило й не виходить ні в кого – об'єднати українців, – каже єпископ Фастівський Української православної церкви, вікарій Київської єпархії і настоятель Покровської Подільської церкви владика Володимир Черпак. – Після війни він об'їжджав табори інтернованих і боровся за долю кожного православного українця, яких відправляли в СРСР, а значить – на вірну смерть. Церква опікувалася емігрантами. Авторитет владики був величезний. Зміг переконати емігрантів першої та другої хвилі, різних політичних поглядів і течій у необхідності об'єднання.
З 1971-го очолював Українську православну церкву у США. Завдяки владиці Мстиславу вона придбала землю поблизу Нью-Йорка у Саут-Баунд-Бруку. За декілька років там почали споруджувати автомагістраль. Частину ділянки вигідно продали та збудували Центр Української православної церкви США, музей, бібліотеку, видавництво з друкарнею. Звели церкву Апостола Андрія Первозваного. Біля неї – цвинтар, де поховані визначні українці зі США, Канади та інших країн.
Зусиллями блаженнішого Мстислава постала Українська православна духовна семінарія Святої Софії та почав виходити щомісячник "Українське православне слово". Для перекладу церковної літератури українською залучали найкращих філологів.
– У роду мав сім священнослужителів. Мої діди-прадіди молилися на перших оселях. Прабаба померла ігуменею, це найвищий щабель чернечого життя, – ділиться спогадами на першій пресконференції в Києві.
Патріархом Київським і всієї України Мстислава обрали на Всеукраїнському православному соборі в Києві 6 червня 1990-го. Зібралося понад 700 делегатів з усієї країни. Тоді ж відновили Українську автокефальну православну церкву.
У жовтні того року владика Мстислав відвідує святині Львова, ІваноФранківська, Тернополя та Полтави. Веде служби й проповіді. Спілкується з вірянами.
– В одному місці машини зупинилися – і патріарх вийшов до людей, – згадував фотограф Любомир Криса про візит Мстислава до Львова 27 жовтня 1990 року. – Я далеко стояв і все вперед нахилявся з фотоапаратом, хотів зняти портрет. Патріарх це зауважив і прикликав мене пальцем. Я закам'янів, підійшов. Він розповів історію про свій чорний дерев'яний хрест. На Дніпрі люди знайшли козацьку чайку. Він попросив надіслати шматок дерева і віддав майстрам, щоб виготовили хрест.
У Києві його селять у готелі "Україна". До номера шикується черга охочих висловити шану або щось обговорити. Там же проводить наради з єпископами.
– Я тільки-но закінчив Ленінградську духовну академію. Там постійно налаштовували проти відродження нашої церкви. Кричали, що вона неканонічна, її ніхто не визнає. Що Мстислав – німецький посіпака, співпрацював із гітлерівцями. Все це породжувало сумніви, – згадує настоятель Покровської Подільської церкви владика Володимир про візит до готельного номера патріарха.
Служив секретарем патріархії УАПЦ і прийшов познайомитися з настоятелем. Понад 3 години простояв у черзі.
– В одній із двох кімнат номера сидить немічний старий. Патріарший кукіль (головний убір. – Країна) стоїть на телевізорі, – продовжує настоятель Покровської Подільської церкви владика Володимир. – І тут він так голосно й щиро каже: "Сину, я давно тебе чекав!" Усі мої сумніви зникли. Я впав на коліна й поцілував руку. Він погладив мою голову. Розказував про справи в Америці, про розбудову Українського духовного центру й майбутнє Української православної самостійної церкви.
У відродженні Української автокефальної православної церкви, яку заборонили в Україні 1944-го, блаженніший Мстислав вбачав духовне об'єднання всіх українців.
– Людей у Софії та навколо неї було море, тисячі. Панувала атмосфера піднесення, розуміння історичного значення цього моменту, – розповідає владика Андрій Абрамчук про інтронізацію Мстислава 18 листопада 1990-го. – Патріарх був спокійний, зосереджений. Простий у поводженні, без пихи. У скромному облаченні. Його спорядили монашки 1942 року, коли висвячували в Андріївській церкві на єпископа Переяславського. Було в нього й пишне архієрейське. Але в такий день він одягнув полотняне, з вишитою калиною. Стільки років його беріг.
Мстислав стає першим українцем, який отримує патріарший кукіль у Софії Київській. Після інтронізації каже: "Визнаймо спочатку себе самі, а потім нас визнає весь світ!"
– Проповіді його були неперевершені. Люди падали на коліна й плакали, – говорить настоятель Покровської Подільської церкви владика Володимир. – Був прекрасний проповідник. Мав щиру любов до України, церкви. Світлий розум, досвід, блискучу освіту й виховання. Це на всіх справляло неповторне за своєю силою враження.
Любить спілкуватися з людьми. Розпитує про їхні біди, тривоги. До найближчого оточення вимогливий, навіть суворий. У розмовах із політиками – дипломатичний, стриманий і врівноважений.
– Часто згадував про догану від свого дядька Симона Петлюри, який був головним отаманом військ Української Народної Республіки. Служив у нього ад'ютантом, – розповідає настоятель Покровської Подільської церкви владика Володимир. – Після одного невдалого завдання Симон Васильович викликав до себе і попередив: ще раз буде провал, накаже розстріляти. Така принциповість була в їхньому роду.
– Церква повинна бути з народом. Стояти близько й до уряду, який служить народові. Уряд має виходити з крові і кості, з серця і думи свого народу. Серцевиною того народу є церква. Коло неї наростає, ширшає і буяє життя. Нам необхідно переконати владу, що найцінніший елемент той, що на лоба хреста ложить. Найпевніший елемент за всіх обставин у житті народу й держави, – виступає патріарх Мстислав після молебню на місці зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. У травні 1991-го там освячує хрест.
Засновує в столиці патріаршу канцелярію та призначає патріаршу раду. Запроваджує посаду керуючого УАПЦ. Вимушений повертатися до резиденції в США, бо в Києві не має постійного житла. Та й влада не надто прихильна до нього. Жити в готелі йому важко. Із Нью-Йорка керує справами. Протягом 1990–1993 років сім разів приїжджає в Україну.
Патріарх Мстислав розуміє, що швидкого вирішення питання помісної церкви не буде. Він обізнаний з історією здобуття автокефалії іншими церквами світу. У травні 1992-го їде до резиденції Вселенського патріарха Варфоломія на Фанарі біля Стамбула. Перед візитом на пресконференції в готелі "Київська Русь" каже: "Автокефалію церкви не випрошують, за неї борються і здобувають. Коли це вдасться зробити, залежить від кожного з вас. Є багато людей, які того прагнуть. Але до цього йдуть століттями".
Приділяє увагу релігійним джерелам і перекладам українською.
– Тексти, які я зараз читаю, неперевершені. Це все заслуга патріарха Мстислава, – каже владика Володимир. – Він знав українську мову тонко. Вставляв приказки та влучні слівця, зберігаючи полтавські особливості вимови й наголоси. Підкреслював, що він – із Полтави.
Патріарх у промові наголошує:
– Церква допомогла українцям на еміграції не розчинитися в чужому середовищі. Вона повинна стати своєрідним інститутом чистоти української мови.
За кілька днів до смерті пише "Заповіт і моє благословення". Закликає до об'єднання українських церков у єдину.
"Наша православна церква-страдниця через лиху долю мусить наново виборювати собі авторитет. Новий дух має прийти до церкви від народних глибин, не зверху. В чеканні того ми повинні тримати церкву нашу в чистоті. Не забуваймо, виросте те, що посіємо і як доглянемо. І нехай кожний пожне те, що посіяв. Так воно є у цьому світі. І не закриваймо очей на свої недосконалості, – йдеться в "Заповіті". – Говорім відкрито про них, але говорім культурно й чесно. Наявність кількох православних церков – це нездоровий стан. Ще гірше, що деякі підлягають тій церкві, яка глумиться століттями над нашим народом. Воліє бачити нас рабами, якими можна буде відбудувати втрачену імперію. Мусимо усунути такий ганебний і небезпечний для нашої нації стан. Главам церков треба зійтися й побути разом так довго, аж доки не знайдуть усього потрібного для об'єднуючого акту. Потім на соборі національному, при таємному голосуванні обрати одного предстоятеля, патріярха Київського і всієї України".
Дружину вбили енкаведисти
1898, 10 квітня – в Полтаві народився Степан Скрипник. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії та офіцерській школі в Оренбурзі. З початком Першої світової війни 1914-го попросився на фронт.
1918 – стає хорунжим Гайдамацького кінного полку ім. Костя Гордієнка армії Української Народної Республіки. Під проводом полковника Петра Болбочана воює проти більшовиків у Криму. Німецька адміністрація в Україні арештовує й на чотири місяці садить до Лук'янівській в'язниці в Києві.
1920 – починає служити у Третій Залізній дивізії армії Української Народної Республіки. Під містечком Ходорів на Львівщині поранений у ногу. Лікується у Празі. Стає ад'ютантом Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри, материного брата. Доставляє дипломатичну пошту керівнику Польської держави Юзефу Пілсудському.
1921 – у Станіславові, тепер Івано-Франківськ, одружується з 23-річною Іванною Вітковицькою. Народжуються син Ярослав, доньки Маріанна й Тамара.
1930 – у Варшаві закінчує Вищу школу політичних наук. Стає послом до Польського сейму. Відстоює права українців, бере участь у роботі церковних і просвітницьких організацій. Входить до президії Товариства ім. Петра Могили в Луцьку, засновує товариство "Українська школа" в Рівному. 1933-го організовує "Почаївську маніфестацію", що збирає майже 20 тис. прочан. Розгортають синьо-жовті прапори й гасла з вимогами українізації церкви.
1940 – дізнається про смерть дружини, яка жила з дітьми у Львові. Її могилу ексгумують і бачать, що в жінки прострелена ззаду голова. Припускають, що це справа рук НКВД.
1941 – входить до складу Тимчасової адміністрації Української православної церкви на Волині і стає зв'язковим із Всеукраїнською Церковною радою в Києві. Виступає за дружні стосунки з греко-католицькою церквою.
1942 – приймає чернечий постриг з ім'ям Мстислав. В Андріївській церкві у Києві висвячують на єпископа Переяславського. Береться за відродження самостійної української церкви. Німецька окупаційна влада забороняє служити. Кілька місяців тримають у гестапо. Відпускають із забороною виїжджати за межі Києва.
1944 – перебирається до Варшави. Супроводжує через Австрію й Німеччину евакуйоване духовенство з родинами. 1947-го стає митрополитом Української православної церкви Канади, із 1949 року – митрополит УПЦ у США.
1950 – проводить Об'єднавчий собор двох українських православних церков США в єдину Українську православну церкву. Будує церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку поблизу Нью-Йорка. 1963-го зустрічається з Патріархом Константинопольським і домагається повернення Українській православній церкві прав, які вона мала до 1686 року.
1971 – після смерті митрополита Івана очолює УПЦ у США. На початку 1976-го виступає на захист українського священника Василя Романюка, який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви й оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.
1989 – проголошують патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. Наступного року на соборі в Києві обирають патріархом Київським і всієї України УАПЦ.
1992 – передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії армії Української Народної Республіки.
1993, 11 червня – помер у місті Грімсбі в Канаді. Поховали в крипті собору Святого Андрія поблизу Нью-Йорка. Після його смерті процес створення єдиної Православної церкви в Україні призупинився. 1995 року УПЦ у США перейшла в підпорядкування Константинополя, її ієрархія втратила автокефалію.
3 
35413
Коментарі