"Ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади"

2

Фото: фото: сайт нащадків митрополита Василя Липківського / lypkivskyivasyl.in.ua

Митрополит Василь Липківський добивався богослужінь українською мовою

"Щоб відродити нашу церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади", – заявив настоятель київського Софійського собору протоієрей Василь Липківський на засіданні Всеукраїнської православної церковної ради 5 травня 1920 року. Того дня вона проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

На час лютневої революції 1917-го Липківський був настоятель Покровського храму на Солом'янці. Цей священик і за Російської імперії, яка щойно зникла з карти світу, мав славу українофіла. "Українські свої переконання виявляв служінням панахид під час Шевченкових роковин – се не було тоді безпечною річчю", – пише у спогадах Олександр Лотоцький, який за Директорії УНР був міністром сповідань. У квітні 1917-го Липківський головує на Київському єпархіальному з'їзді духовенства і мирян. Розглядають питання про відродження українських церковних традицій, демократизацію церковного життя, виборність священиків. А 8 січня 1918-го розпочинає роботу Всеукраїнський православний церковний собор. Головні питання: церковна незалежність або автокефалія православної церкви в Україні, запровадження богослужінь українською мовою та принципу соборно­правності – тобто участі мирян в управлінні церквою. Але на Київ наступають більшовики, й собор перериває роботу. Засідання поновлюють через шість місяців – за гетьмана Павла Скоропадського. Та цим разом на Соборі гору бере консервативне російське духовенство. Воно відхиляє питання і про автокефалію, і про відправи українською.

Тоді влада змінювалася часто. До Києва ненадовго входять війська Директорії. Потім – знову більшовики. Проголошують відокремлення церкви від держави. Василь Липківський та Всеукраїнська православна рада намагаються з цього скористатися. Утворюють українські парафії, починають передавати їм храми. 12 липня 1919 року, в день апостолів ­Петра і Павла, в Софійському соборі службу Божу вперше всю відправили українською мовою. 31 серпня 1919-го до Києва знову вступають українські війська. Процесія духовенства на чолі з Василем Липківським із Софійського храму виходить зустрічати головного отамана Симона Петлюру. Але невдовзі повертається більшовицька влада. Попервах вона лояльно ставиться до "автокефалістів". Мета прагматична: ослабити російську православну церкву, яку очолював московський патріарх Тихон. Там прихильників української автокефалії вважають "розкольниками".

"Началось охохландивание церков", – нарікав один церковний сановник із Поділля. Іншому, з тих же країв, не давали спокою відправи українською: "На этом базарном языке я не могу разрешить служить, ибо на этом языке можно только ругаться и с торговками разговаривать". Але селянство – найчисленніша паства – схвалювало богослужіння зрозумілою йому мовою. "Народ захоплювався українською церквою, звільняв тихонівських священиків, прохав священиків від ВПЦР, – пише Липківський. – У неї були й кандидати, та нікому їх було висвячувати". Бо ієрархи-росіяни, що сидять на єпископських кафедрах в Україні, відмовляються це робити.

14 жовтня 1921 року, на свято Покрови, у Софійському соборі розпочався І Всеукраїнський православний церковний собор. Хоч був тяжкий голодний рік, а залізничне сполучення – сяке-таке, проте зібралися понад 400 делегатів з усієї України. Більшість із них миряни – селяни та інтелігенція. Були й відомі діячі: академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська й Григорій Косинка.

Собор ухвалив: "Що Українська православна церква є автокефальна, тому ніякому урядові інших православних церков не підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа, а в своєму внутрішньому урядуванні Українська православна церква стає всенародно-­соборноправною. Віруючий нарід український стає вільним керівником у своїй церкві: сам обирає на служіння церкві всіх працівників, сам господарює в церкві й самособорним голосом вирішує всі свої церковні справи". Протоієрея Василя Липківського собор обирає митрополитом Київським і всієї України. Екзарх московського патріарха в Києві відмовляється висвятити його та єпископів УАПЦ. Тоді Липківського висвячують за практикою стародавньої Александрійської церкви – покладанням на нього рук усіх учасників Собору.

"Здвиг народа був надзвичайний, здається, весь Київ узяв участь у висвяті, – пише Липківський в "Історії Української Православної Церкви". – Правило службу в Св. Софії з 30 священиків і 12 дияконів. Не тільки в соборі, а й на хорах було повно народу, голки не було де ткнуть. А коли прийшов час покладення рук, усі в соборі стали класти руки на плечі один одному, так аж до солеї (піднесена на кілька сходинок частина підлоги перед іконостасом у православному храмі. – "Країна"); ті, що стояли на солеї, члени Собору – миряни клали руки на плечі дияконів, ті на священиків, а священики вже на ставлеників. Так здійснилася справді не тільки всесоборна, а всенародна висвята".

Минає кілька днів – і з'являється лист вірних московському патріархові єпископів із київським екзархом на чолі. У ньому проголошення УАПЦ і висвячених митрополита та єпископів називають "самосвятами" та "самогонщиками". Липківський сподівався, що "коли не міські бутні протоієреї, то смиренні прибиті селянські панотці охоче підуть до вільної української церкви. Вийшло не так; майже ніхто зі священиків не пішов до української церкви. Не тільки проти соборноправности, а й проти рідної мови в церкві завзято виступали навіть священики – щирі українці. Ще більше панотців ніби співчували, але оглядались на єпископів, що не таїли своєї ворожости до УАПЦ – не рухалися з місця, чекали, що то далі буде", – писав за кілька років.

Ситуація виходила така: вірян, які хочуть української церкви, багато, а священиків для них немає. На допомогу приходить українська інтелігенція. Науковці, вчителі, кооператори, військові, дяки, залізничники зголошуються ввійти до Всеукраїнської церковної православної ради – стати священнослужителями. Після відбору їх до того готують. Уже в перші місяці після Собору лише в Києві висвятили близько 200 осіб. За кілька років УАПЦ має понад тисячу парафій по всій Україні. "Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях, – пише Липківський в одному з листів. – І хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 парафій (а деякі й по кілька раз) з благовістям про Українську церкву". В Україні ж тим часом більшовики почуваються дедалі певніше. Й уже не панькаються з УАПЦ.

Митрополита Липківського 12 серпня 1924 року викликають до ГПУ, тобто Державного політичного управління – наступника ЧК. Слідчий Шмідт звинувачує його у контрреволюційній діяльності. Свіжий приклад: у проповіді, яку митрополит недавно виголосив на Трухановому острові в Києві – там тоді жили понад шість тисяч людей, це була велика парафія УАПЦ, – він нібито сказав, що радянська влада є бісом, який із допомогою Христа буде вигнаний з України.

"Я дійсно говорив тоді промову на євангельську тему – повість про те, як Христос вигнав бісів із чоловіка, – через два дні, 14 серпня, пише Липківський у листі-поясненні до Всеукраїнської православної церковної ради. Бо звинувачення могли зашкодити не лише йому, але й усій церкві. – Темою моєї промови було з'ясувати, що коли ми віримо в Бога як всемогутню всесвітню добру силу, що все впорядковує, то як антитезу її мусимо визнати й всесвітню могутню силу зла, – по Євангелії силу бісовську, яка намагається перемогти добро. Як приклад того, що ця сила зла і тепер існує, я привів випадки із сучасного життя. От радвлада прикладає всі зусилля, щоб задовольнити працею робітників, а безробітних щораз більше виходять на улицю. Вживають усіх заходів до поліпшення праці в майстернях, а ті нерідко пусті стоять. Прикладається увага до поліпшення життя селян, до підвищення хліборобства, а поля горять від посухи, провіщають голод… Тільки запеклі вороги нашої церкви, прихильники старого "слав'янського" чорносотенства та свої зрадники-Іуди, що в кожному слові шукають обвинувачення проти мене й Української церкви, могли так перекрутити зміст моєї розмови. Більш уже правди було б в обвинуваченні, що я хочу вигнати злих духів із радянської влади, а не вигнати радвладу з України".

Із весни 1926 року розпочинаються арешти священнослужителів УАПЦ. Затримали і Василя Липківського. Звинувачення ті ж – антирадянська пропаганда. Три місяці митрополит пробув у харківській в'язниці ГПУ.

"Вернувся з Харкова з-під арешту митрополит Василь Липківський. Київ зробив йому справжню царську зустріч, – нотує у щоденнику академік Сергій Єфремов 19 вересня 1926-го. – Кажуть, що ніде по базарах та квіткових крамницях не зосталося квіток – усі були розкуплені задля привітання митрополита. Коло Софії робилося якесь столпотвореніє вавилонське… От тобі й боротьба з релігією! Довела до того, що в нас якась теократія встановилася, немов у Галичині в половині XIX в. Та й як могло бути інакше, коли церква – то єдина продухвина для громадського почуття".

"Органи" намагаються розкласти УАПЦ зсередини. ­Створюють Комісію з унормування життя УАПЦ. Вона ініціює скликання 25–30 жовтня 1926 року Великих покровських зборів. Мають розглядати "нелояльні, нетактовні, антирадянського змісту вчинки" Василя Липківського й ще кількох провідних діячів УАПЦ. Митрополита усувають від адміністративних і господарських справ. Мовляв, щоб не відволікали від духовних. "Відбувається церковний собор української автокефальної церкви, – пише у щоденнику Єфремов 28 жовтня 1926-го. – Поміж "вірними" чимало підозрілих парафіян, півкомуністичного типу, особ­ливо – приїжджі з Харкова". І завершує: "Тепер, очевидно, найстрашніша проба чекає на автокефалію: грозить їй співробітництво з большевицькою владою".

Уже за рік, у жовтні 1927-го, II Всеукраїнський православний церковний собор, на вимогу "органів", звільняє Василя Липківського з митрополичої кафедри. ГПУ заявило Соборові, що коли його оберуть, то зараз же він піде на заслання до Норильського краю. А якщо не оберуть, то зможе спокійно жити в Києві. І Собор послухався, – нотує Єфремов 22 жовтня 1927-го. – Взагалі були два Собори, не один. Перший засідав у св. Софії внизу, був численний і багато говорив. Другий був на хорах, складався з трьох ГПУ-шників і мовчки слухав. Але ухвалював, власне, цей другий Собор.

Органи ГПУ добивалися ще й засудження митрополита, визнання його діяльності "контрреволюційною" та "антирадянською". Однак учасники Собору в протоколі зазначають: "Зважаючи на поважний вік, зняти тягар митрополичого служіння". А в січні 1930-го ГПУ організовує ще один "собор" УАПЦ – надзвичайний. Він і ліквідовує саму цю церкву

Мав сімох дітей

1864, 20 березня – Василь Липківський народився в родині священика в селі Попудня Липовецького повіту Київської губернії. Сьогодні це – Монастирищенський район Черкащини. Після Уманського духовного училища закінчує Київську духовну семінарію – 1884-го. Через п'ять років – Київську духовну академію. Захищає дисертацію, здобуває ступінь кандидата богослов'я.

1891, 20 жовтня – стає священиком, а 16 лютого 1892-го – настоятелем собору в Липовці, тепер це райцентр на Вінниччині. Перед висвяченням одружується з Параскевою П'ясецькою, очевидно, донькою священика. Мали сімох дітей: Івана (1892 року народження), Марію (1894), Костянтина (1895), Ганну (1897), Валеріана (1899), Олександра (1903), Тетяну (1908). "Я мав нагоду ще раз переконатися, яка це проста, людяна і глибоко культурна родина, – згадував майбутній народний артист СРСР Василь Василько, який працював із сином митрополита Олександром у Київському драмтеатрі. – Про церковні справи при мені майже не говорили. Більше про театр, літературу, живопис (адже Ваня Липківський був художник), про педагогіку (сестри – вчительки)".

1903, серпень – Липківського призначають директором щойно відкритої Київської єпархіальної церковно-вчительської школи. Вона розташовувалася на Лук'янівці на вул. Багговутівській, 2. Але 16 вересня 1905 року за поданням митрополита Київського Флавіана (Городецького) був звільнений з посади директора – за "українофільство", як сам стверджує, і "засланий священиком на Солом'янку".

1921, 21 жовтня – на І Всеукраїнському православному церковному соборі, що затвердив автокефалію православної церкви в Україні, Василя Липківського обирають митрополитом Київським і всієї України.

1927, жовтень – через тиск ГПУ ІІ Всеукраїнський собор автокефальної православної церкви усуває Липківського від керівництва УАПЦ. Митрополит якийсь час мешкає у кімнатці при Софійському соборі. Потім із дружиною живе в родині сестри на Солом'янці, на околиці Києва. Бідують. Липківський листується з багатьма діячами як в Україні, так і за кордоном. Пише праці "Відродження Церкви в Україні 1917–1930" та "Історія Української Православної Церкви" – в шухляду. Рукописи зберегла сестра. Під час війни їх переправили до Львова, до греко-­католицького митрополита Андрея Шептицького. 1959-го праці видані у канадському Вінніпегу. ­Дружина Липківського померла навесні 1936-го. Останні роки тяжко хворіла – була лежача.

1937, 22 жовтня – немічного Василя Липківського заарештовує НКВС. Звинувачують у тому, ніби він був "одним з керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, що ставила за мету відторгнення України від СРСР і створення самостійної держави фашистського типу". 20 листопада Василя Липківського засудили до розстрілу й невдовзі стратили. Тіло чекісти закопали у Биківнянському лісі під Києвом.

×