Вівторок, 23 березня 2021 13:12

Інтелігенти думають, що їхня "неполітична" група врятує їх від політичної хуртовини. Нехай. Час покаже

Олекса Слісаренко носив портфель із мисливським та рибальським начинням

"Я категорически против сокращения повести. И перевод на украинское наречие тоже не нужен. Меня удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие "языком", – но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия. При старом режиме я посильно протестовал против таких явлений. Мне кажется, что при новом следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям понимать друг друга. А то выходит курьезно: одни стремятся создать "всемирный язык", другие же действуют как раз наоборот", – повідомив письменник Максим Горький (справжнє ім'я Олексій Пєшков. – Країна) редакторові харківського видавництва "Книгоспілка" Олексі Слісаренку 1926-го.

Автор: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
  Олекса Слісаренко народився 28 березня 1891-го на хуторі Конівцові – нині село Шипувате Великобурлуцького району на Харківщині – в родині управителя маєтків. Навчався в Яготинській двокласній школі, церковнопарафіяльній школі села Сергіївка біля Лебедина, Кучерівській сільськогосподарській школі та Харківському рільничому училищі. 1910 року почав писати вірші, які публікували в підпільному студентському журналі ”До праці” та газеті ”Рілля”. З ­1912-го працював агрономом. Брав участь у Першій світовій війні. Дослужився до офіцера-артилериста. Після фронту приїхав у Київ. Одружився. Викладав у сільськогосподарських училищах і технікумах. Увійшов до літературно-художньої групи ”Музагет”, пізніше – об’єднання футуристів ”Комкосмос” і Асоціації панфутуристів ”Аспанфут”. 1919 року видав першу збірку ”На березі Кастальському”, за нею – ”Поеми”. 1924-го переїхав до Харкова, почав писати оповідання й романи. Видав їх у шести томах. 1935-го військовий трибунал засудив до 10 років позбавлення волі. Відправили на Соловки. У жовтні 1937-го ”трійка” переглянула справу й засудила до страти. Розстріляли 3 листопада того ж року в урочищі Сандармох у Карелії. Реабілітували 1957-го
Олекса Слісаренко народився 28 березня 1891-го на хуторі Конівцові – нині село Шипувате Великобурлуцького району на Харківщині – в родині управителя маєтків. Навчався в Яготинській двокласній школі, церковнопарафіяльній школі села Сергіївка біля Лебедина, Кучерівській сільськогосподарській школі та Харківському рільничому училищі. 1910 року почав писати вірші, які публікували в підпільному студентському журналі ”До праці” та газеті ”Рілля”. З ­1912-го працював агрономом. Брав участь у Першій світовій війні. Дослужився до офіцера-артилериста. Після фронту приїхав у Київ. Одружився. Викладав у сільськогосподарських училищах і технікумах. Увійшов до літературно-художньої групи ”Музагет”, пізніше – об’єднання футуристів ”Комкосмос” і Асоціації панфутуристів ”Аспанфут”. 1919 року видав першу збірку ”На березі Кастальському”, за нею – ”Поеми”. 1924-го переїхав до Харкова, почав писати оповідання й романи. Видав їх у шести томах. 1935-го військовий трибунал засудив до 10 років позбавлення волі. Відправили на Соловки. У жовтні 1937-го ”трійка” переглянула справу й засудила до страти. Розстріляли 3 листопада того ж року в урочищі Сандармох у Карелії. Реабілітували 1957-го

У тодішній столиці УСРР зробили переклад твору Горького "Мати". Надіслали на узгодження, але автор відмовив. Його відповідь обурила українських письменників. Лист опублікували в журналі "Вапліте". Микола Хвильовий у памфлеті "Україна чи Малоросія" зазначив: "Навіть у цій людині, що, очевидно, хоче грати роль "совести земли русской", сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й "собиратель земли русской" для Росії. Але у всякому разі не для комунізму. Горький – липовий оптиміст, і тому в нім довго ще буде перемагати міщанин Пєшков".

"Громадянине Горькій, Ви жалілися, що знаходяться дурні та злочинні люди, що уявили, ніби українське "нарєчіє" є справжня мова. Та на цій підставі переслідують російську мову, культуру та людей в Україні, – опублікував відкрите звернення в "Українських вістях" у Парижі Володимир Винниченко. – В Україні ми бачимо, як росіяни ні за що не хотять вивчати українську. Бачать в системному проведенні українізації вияв чогось такого, що підриває честь і славу Росії. Вони до цього часу в душі дивляться на Україну як на Малоросію, що повинна постачати вареники та "малоросійське сало", танцювати гопака".

"Не збираюся вступати у філологічну полеміку про українську мову. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову. Бо за моїми плечима стоїть 40-мільйонний український народ з його тисячолітньою літературою, мистецтвом і наукою", – Олекса Слісаренко відписує Максиму Горькому.

Той відвідує Харків 1928-го. Зустріч із ним у Будинку Блакитного ігнорують провідні літератори. Поспілкувавшись із молоддю, йде на банкет до голови Ради народних комісарів Української СРР Власа Чубаря.

– Що там у вас сталося зі Слісаренком? – питає заступник голови уряду УСРР Володимир Затонський.

– Я зробив помилку, а Слісаренко мене трохи провчив, – відповідає письменник. Присутні сміються.

– Слісаренко, той може, – додає Влас Чубар.

Того ж року "Мати" видають у Харкові українською. Авторитет Олекси Слісаренка стає ще більшим.

"Виглядав напрочуд солідно, як директор банку, дипломат у ранзі посла чи метрдотель у ресторані найвищого класу. Взагалі – персона ґрата з розжалуваних, але до часу ще не знищених революцією колишніх можновладців, – згадував письменник Юрій Смолич у книзі "Розповідям про неспокій немає кінця" про Олексу Слісаренка. – Виходячи з дому, неодмінно брав величезний і туго напханий портфель. Та носив у ньому переважно пижі, порох і шріт, бо був завзятий мисливець. Також різні риболовецькі причандалля".

Олекса Слісаренко очолює видавництво. Його визнають талановитим прозаїком. Відомий за роботою з молодими письменниками. Може розгледіти талант і допомогти з першою книгою. Часто збирає у своїй квартирі Юрія Яновського, Миколу Бажана, Майка Йогансена, Юрія Смолича, Василя Вражливого. Любить чай з аґрусовим або вишневим варенням. Готує свинину – нарізає тонкими шматками і смажить.

"Чаювання чи вечеря у Слісаренка раз у раз ­перетворювалися на літературний симпозіум, – писав Смолич. – Жодна літера­турна новинка не минала нашої уваги. Будь-які творчо-­органі­заційні проблеми обговорювалися з усією пристрастю. Не минали й судів та пересудів у літературному процесі. І перше, й останнє слово в дискусіях залишав за собою Олекса Андрійович. Люди, котрим не дано розуміти гостре слово, побоювалися його. Обдарованих нормальним почуттям гумору дошкульні глузи причаровували. Навіть якщо вони були проти них".

Автор: Фото з архіву Ярини ЦИМБАЛ
  Олекса Слісаренко (сидить у центрі) 1926-го став членом Вільної академії пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. На фото, крім нього: Павло Тичина (сидить крайній ліворуч), Микола Хвильовий, Микола Куліш, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. Стоять зліва направо: Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній та Іван Дніпровський. Організацію розпустили 1928-го
Олекса Слісаренко (сидить у центрі) 1926-го став членом Вільної академії пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. На фото, крім нього: Павло Тичина (сидить крайній ліворуч), Микола Хвильовий, Микола Куліш, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. Стоять зліва направо: Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній та Іван Дніпровський. Організацію розпустили 1928-го

Олекса Слісаренко та письменники з його оточення входять до ВАПЛІТЕ – Вільної академії пролетарської літератури. Діє на противагу графоманству та провінціалізму в літературному житті. Слідом за лідером Миколою Хвильовим учасники об'єднання виступають за творення нової української літератури, використовуючи здобутки західноєвропейської культури. Через це мають проблеми з владою.

Приїзд Максима Горького в Харків збігається з припиненням діяльності ВАПЛІТЕ. Письменники збираються й радяться про утворення нової організації.

– Значить, товариші, вертаємося до нами ж розбитого корита. Значить, уся наша колишня боротьба з масовізмом як гальмом у розвитку літератури була даремна, – бере слово Майк Йогансен на одному з вечорів у Харкові. – Значить, таки вертаємося до масовізму. Будемо створювати культурні осередки як джерело нашого надхнення й наших кадрів. Значить, письменник лише гвинтик, технічний оформлювач поставлених йому згори тем. Вибачте, товариші. Я вас усіх люблю, але брати участь у такому спектаклі не хочу. Заявляю це не тільки від себе, але й від неприсутніх тут Слісаренка і Смолича.

Так реагує на заклик Миколи Хвильового розгортати діяльність серед робітників і селян. Залишає кімнату. Для багатьох це стає несподіванкою.

– Нічого, товариство, особливого не сталося. Про цих трьох наших, зрештою, симпатичних товаришів ми знали. Майк спеціяльно прийшов на збори, щоб скласти таку заяву, – підводиться і говорить тихим голосом Микола Хвильовий. – Їх гризе сумління, й вони шукають мотивів, щоб якось виправдати своє дезертирство зі славних позицій письменника-громадянина. Їх, інтелігентів, збентежив і налякав той трудний і відповідальний шлях, на який ми ступаємо. Думають, що їхня "неполітична" група врятує їх від політичної хуртовини наших трудних днів. Нехай. Час покаже.

Майк Йогансен, Олекса Слісаренко та Юрій Смолич створюють "Техно-мистецьку групу "А". До них долучаються десять письменників, художників та інженерів. У своєму маніфесті пишуть: "Принципіально відмовляємось від мистецького професіоналізму, жречества і ховання виробничих секретів. Охоче працюватимемо на безпосереднє замовлення науки як рядові агітатори й пропагандисти епохи реконструкції".

Починають видавати "Універсальний журнал". Працюють під гаслом "Немає на світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти". Публікують твори, репортажі, письменницькі анкети, автокоментарі та мистецькі огляди.

– Собаки! Ми вірили вам, а ви он що робили! – звертається до підсудних за сфабрикованою справою "Спілка визволення України" Олекса Слісаренко у березні 1930-го. Процес триває у столичному оперному театрі в Харкові. Судять 45 письменників, академіків, професорів і студентів.

За два роки до того редактор "Книгоспілки" починає писати замовні романи на прорадянські теми. Серед них "Зламаний гвинт" і "Хлібна ріка". Залишає видавництво. Намагається убезпечити себе від закидів про "непролетарську" ідеологію. Помітивши це, чекісти нав'язують йому роль громадського обвинувачувача на процесі СВУ. Не може відмовити. Точна причина цього невідома. Деякі дослідники пов'язують з візитом Максима Горького до Харкова.

Підтримка влади не допомагає Олексі уникнути арешту. Відправляють у табір на Соловки. Там 1937-го в газеті "Комуніст" Слісаренко читає статтю "Горький і українська література", присвячену першим роковинам смерті письменника. В ній зазначено: "1927 року замаскований під радянського письменника фашист-контрреволюціо­нер Олекса Слісаренко поширює огидний наклеп, ніби Горький заборонив йому перекласти на українську мову повість "Мати". Як виявилося пізніше в розмові Затонського з Горьким, писання Слісаренкові були підлою брехнею. Ні такого, ні подібного листа Горький не писав.

Автор Ілля Стебун посилається на лист Максима Горького до поета Івана Кулика. У ньому начебто йдеться про любов до України ще з 1890 років.

– Бачте, – каже Олекса Слісаренко, – доки я не був іще на Соловках, було незручно, навіть Стебунам, писати таке. Тепер же я в монастирі. Отже, руки розв'язані, а "єдіненіє" з Москвою саме на часі. Те, що Горький міг написати листа "товаришу" Куликові, я цілком можу припустити. Він здатний на такі речі. А якби й не писав, то його міг вигадати Кулик. Усе це, напевне, підготовлялось з участю Постишева (Павло Постишев – один з організаторів Голодомору 1932–1933 років. Був "оком" та "рупором" Сталіна в Україні. Підтримував політичні репресії проти української інтелігенції. – Країна) і його дружини Постоловської. Та зграя захопила архів Української академії наук, де був лист Горького до мене. Та я ж зробив копії і роздав кільком надійним людям.

Автор: calameo.com
  ”Універсальний журнал” почали видавати в листопаді 1928-го в Харкові члени ”Техно-мистецької групи ”А”. До неї після ВАПЛІТЕ входив і Олекса Слісаренко. Він редагував видання й публікував у ньому свої оповідання. Журнал відзначався різноманітністю жанрів та новаторством. Попри популярність ілюстрований місячник закрили в серпні 1929 року
”Універсальний журнал” почали видавати в листопаді 1928-го в Харкові члени ”Техно-мистецької групи ”А”. До неї після ВАПЛІТЕ входив і Олекса Слісаренко. Він редагував видання й публікував у ньому свої оповідання. Журнал відзначався різноманітністю жанрів та новаторством. Попри популярність ілюстрований місячник закрили в серпні 1929 року

"Особливо ненавиділи недруги Олекси Слісаренка його вусики – маленькі, "піжонські", як тоді казали. Під самісіньким носом – щось на зразок Чарлі Чапліна у створеному ним образі маленької людини. З весни до осені Олекса Андрійович носив на голові плескатий солом'яний капелюх канотьє – "крик моди" від кінця ХІХ століття до Першої світової війни. ­Вдягався вишукано і франтувато. Костюми мав від найкращого кравця й віртуозно відпрасовані, а краватку пов'язував найчастіше "метеликом", як в оперних співаків чи фігурантів із похоронного бюро. Всі ці атрибути дратували критиків його літературної творчості", – Юрій СМОЛИЧ (1900–1976), письменник

"Після побачення з дружиною я знайшов сили відмовитися від свідчень"

У березні 1934-го Олексу Слісаренка звинувачують у причетності до "терористичної організації". Використовують інформацію про пристрасть до полювання і зброї та вміння влучно стріляли.

"З десяти тарілочок він вибивав якщо не всі, то дев'ять неодмінно, – писав у спогадах Юрій Смолич. – Закоханий у всяку зброю. Надто в автоматичні карабіни. Через його руки зі збройної крамниці і назад на комісію пройшли і браунінг, і вінчестер, і скотт. Всіх старанно пристрілював. Казав, коли стріляє, відчуває просвітлення запамороченої клопотами голови. Зайці чи качки – живі все-таки істоти. А тарілочка що: глина, пісок і трохи смоли. Коли її влучиш, виприскає маленькою хмаринкою пилу".

На допиті Олекса Слісаренко підтверджує участь у контр­революційній організації, до якої нібито залучив письменник Мирослав Ірчан у грудні 1932 року.

"Входив з Олесем Досвітнім та Остапом Вишнею до трійки, яка мала на меті здійснити терористичний акт проти Павла Постишева, – зазначив у протоколі допиту 25 травня 1934-го слідчий. – Водночас я належав до групи, котра була проти терору. Дав згоду на терор лише з міркувань тактичного порядку. Як людина, що користується певним авторитетом, я мав подати приклад підкорення дисципліні організації. З огляду на відомі слідству причини усі ці плани не були здійснені. Арешти помітних діячів організації паралізували її діяльність і спричинили безлад в її лавах".

Після допитів і очних ставок у Харкові везуть до Києва. Продовжують вибивати зізнання. 19 березня 1935-го справу Олекси Слісаренка о 18:15 починає розглядати на закритому засіданні трибунал Українського військового округу. Письменник просить, аби суддя ознайомився із заявами на ім'я начальника Головного управління державної безпеки та генерального прокурора УСРР. У них описав безпідставність обвинувачення. Та головуючий каже, що таких документів при справі немає.

– Слідчий використовував щодо мене репресії морального плану. Погрожував розстрілом, отруєнням, знищенням моєї сім'ї, – бере слово підсудний на засіданні трибуналу. – Я не спав цілі ночі. Хотів накласти на себе руки. Гадав, що моя дружина вже померла. Почалися галюцинації, і я ледь не збожеволів. Під тиском слідчого підписав протокол очної ставки з Досвітнім і власноруч написав свідчення про визнання власної провини. Зробив це для того, щоб припинилися знущання. Після побачення з дружиною я одужав, морально зміцнів і знайшов у собі сили відмовитися від свідчень, в яких зводив на себе наклеп. З Досвітнім та Ірчаном жодних розмов про організацію в мене не було. Ірчана знав тільки як друга-пияка. З Остапом Вишнею їздив раз на полювання. Із Досвітнім стосунки мав напружені.

Суддя зачитує свідчення письменників Мирослава Ірчана, Олеся Досвітнього, Михайла Ялового, художника Бориса Пилипенка, редактора журналу "Життя й революція" Євгена Черняка, студента Івана Мондока й режисера Йосипа Гірняка, що вказують на причетність Олекси Слісаренка до "контрреволюційної організації". Розпитує про полювання та поїздки селами для створення повстанських осередків. Підозрюваний заперечує все. Заявляє, що за містом бував рідко й останні три роки не полював. Рушницю 1933-го обміняв у Мирослава Ірчана на радіоприймач.

Хтось свідчив, ніби на квартирі у Слісаренка 2 квітня 1934 року відбулася нарада. Він розповідає, що того дня їздив у Богодухів ховати батька.

О 22:30 зачитують вирок. Дають 10 років таборів і відправляють на Соловки. Там вирок переглядають і Слісаренка розстрілюють.

Зараз ви читаєте новину «Інтелігенти думають, що їхня "неполітична" група врятує їх від політичної хуртовини. Нехай. Час покаже». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 697
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути