Ексклюзиви
Вівторок, 01 вересня 2020 10:57

"Хай спочатку на москалях експерименти роблять. Як побачимо, що там добре, – тоді й у себе такий лад зробимо"

Генерал Володимир СІКЕВИЧ звільнив Донбас від росіян за три тижні

"Батьку, все в порядку, ми станцію зайняли. Одні тікають на Павлоград, другі на Слов'янськ. Нас було дві сотні, а ворога більше тисячі, – отримує повідомлення з Лозової на Харківщині генерал армії Української Народної Республіки Володимир Сікевич на початку 1918‑го. – Ми поділилися на рої, а кіннотники з двох боків обступили станцію. Як тільки ворог побачив небезпеку, не знаючи нашої сили, почав тікати. Нам вдалося захопити вагон із заручниками, які радо нас вітають".

Російські більшовики пішли війною на Українську Народну Республіку наприкінці 1917-го. Сплюндрували північні та східні землі. Захопили Київ і влаштували терор. Українські дипломати у Брест-Литовську домовилися з Німеччиною та Австро-Угорщиною про визволення України. Взамін пообіцяли забезпечити тих продовольством.

Автор: wikimedia.org
  Вояки Першої Синьожупанної дивізії армії Української Народної Республіки проводять навчальну штикову атаку. Дивізію сформували в лютому 1918-го на території Німеччини з українців, які потрапили в полон під час Першої світової війни. Носили уніформу синього кольору, пошиту в Німеччині. У березні 1918 року прибули до Києва і брали участь у боях із більшовиками
Вояки Першої Синьожупанної дивізії армії Української Народної Республіки проводять навчальну штикову атаку. Дивізію сформували в лютому 1918-го на території Німеччини з українців, які потрапили в полон під час Першої світової війни. Носили уніформу синього кольору, пошиту в Німеччині. У березні 1918 року прибули до Києва і брали участь у боях із більшовиками

Союзні війська вибивають більшовиків із Правобережної України, звільняють Київ і заходять на Лівобережжя. Генерал Володимир Сікевич командує Третім гайдамацьким полком, що входить до складу Окремої Запорізької дивізії армії УНР. Визволяє від більшовиків Лубни, Конотоп і Полтаву.

У квітні 1918 року очолює Слов'янську групу військ. Її формують у Полтаві з Першого піхотного полку імені Петра Дорошенка, Третього гайдамацького полку, Третього піхотного полку імені Богдана Хмельницького, інженерної та кінної сотень. Всього понад 2 тисячі вояків. Їм ставлять завдання організувати відправлення до Києва потягів із вугіллям. Для цього мають звільнити Донбас від більшовиків, відновити порядок на шахтах і залізницях, взяти під контроль українські східні кордони.

"Козаки, на вас випала щаслива доля допомогти нашій матері Україні скинути з себе кайдани, які вона в болях і журбі носила 300 років, – звертаються командири до підрозділів перед відправленням 4 квітня 1918-го. – Ви в Києві сказали своє рішуче слово, й увесь світ знає, що ви більше не дозволите ганьбити вашу матір ні чужим, ні своїм яничарам. Щасливої дороги. Тримайте з честю прапори. Нехай буде наша і всеї України подяка вашим батькам, що виховали таких славетних синів!"

Їм протистоять російські частини Павла Єгорова й Донецька радянська армія Анатолія Геккера. Той звітує командувачу радянських військ в Україні Володимиру Антонову-Овсієнку, що готовий утримати Донбас.

Українські воїни потягами з Полтави вирушають на схід. За ними – німці. Перший бій зав'язується біля станції Ланна й селища Федорівка – тепер Карлівський район на Полтавщині. Більшовики відступають.

"Я сів біля столу, взяв лампу і почав оглядати мапу в напрямку до ворога, – писав про той день у "Сторінках із записної книжки" Володимир Сікевич. – У цей же час пив чай і їв бараболю із салом. О, які були вони смачні. Здавалося, що нічого на світі смачнішого нема".

Автор: was.media
  Генерал Володимир Сікевич (праворуч) зустрівся з гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським (у центрі) влітку 1918 року. Воєначальник тоді відповідав за оборону східних кордонів України
Генерал Володимир Сікевич (праворуч) зустрівся з гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським (у центрі) влітку 1918 року. Воєначальник тоді відповідав за оборону східних кордонів України

Вартові приводять до нього чоловіка, якого приймають за ворожого розвідника. Той називається Андрієм Зоренком, управителем розграбованих маєтків герцога Ліхтенберзького. Розповідає, що росіяни окопалися біля Карлівки. Із наближенням козаків хочуть підпалити склади з порохом. Радить обійти місто за старою цукроварнею. Військові так і роблять. За кілька годин вибивають ворога з містечка.

Зачитують Четвертий універсал Центральної Ради, що проголошує незалежність України. Ознайомлюють із законами про землю і 8-годинний робочий день. Селяни невдоволені присутністю німців.

– То кого хочете бачити, німців чи більшовиків? – питають солдати.

– А що краще – віз чи сани? Кінь зиркне на них та й скаже: "І то сволоч, і то сволоч. Мені все одно треба тягти", – відповідають.

Жителі Лозової вивішують українські прапори. Виходять до вояків армії УНР із хлібом-сіллю. Дозволяють розташовуватись у будинках.

– Не розумію, всі руські, а б'ються між собою. Московський уряд дозволяє панські землі між собою поділити, і фабрики поробити спільними для робітників, – каже переляканий сторож станції.

– Це брехня. Роблять це, щоб селян і робітників до себе перетягнути. Опісля в ярмо загнати. Хай спочатку на москалях своїх експерименти роблять. Як ми побачимо, що там добре, – тоді й у себе такий лад зробимо, – відповідають йому солдати.

Більшовики йдуть у наступ, попереду – бронепотяг. Коли заїжджає на міст, підривається на закладеній українцями вибухівці. Атака захлинається. Бійці армії УНР захоплюють 16 гармат, 18 кулеметів і панцерник. Полонені зізнаються, що хочуть додому і не розуміють, за що гинуть. Їхні командири повтікали.

"Під Барвінковим наш наступ затримали війська бувшої царської армії, що йшли з кавказького фронту. Ми окопалися і засіли в окопах, маючи перед очима все, що робиться у ворожому таборі, – згадував Володимир Сікевич. – Там не було вже царських комендантів. Керували частинами нездалі революційні проводарі. Вони навіть не знали, як і де поставити артилерію".

Автор: hetmanec.livejournal.com
  Вигляд старшини Першого кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка армії Української Народної Республіки відтворив Богдан Піргач для книги Ярослава Тинченка ”Новітні запорожці”
Вигляд старшини Першого кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка армії Української Народної Республіки відтворив Богдан Піргач для книги Ярослава Тинченка ”Новітні запорожці”

12-годинний бій триває до ночі. На світанку гайдамаки бачать, що ворог залишив окопи. В одному з них – два стовпи, до яких прибито побратимів. Вони вночі пішли в розвідку. На грудях – вирізані тризуби. З голови звисали шматки шкіри з волоссям, наче шлики. Уздовж ніг здерто смуги, подібно до лампасів на штанях.

Бійці з вигуками "Помста!" кидаються в атаку. Володимир Сікевич телефонує німцям і просить підтримати. Наздоганяють більшовиків і всіх, кого ловлять, убивають. Спритніші тікають до Слов'янська й Бахмута – тепер райцентри на Донеччині. За два дні українські й німецькі війська займають обидва містечка.

"В Славянске приход немцев был встречен попами с хоругвями. За ними шли члены местной думы – купцы, либералы, меньшевики и эсеры. На площади возле собора был парад, потом молебен, а в городской управе в это время стояла очередь доносчиков, приходивших давать сведения о товарище, активно участвовавшем в революционных событиях", – писав у спогадах член партії соціалістів-революціонерів Олександр Шеремет.

У місті козаки перебувають чотири дні. Залишають одну сотню й ідуть до Краматорська. Робітники зустрічають хлібом-сіллю. Дарують український прапор із написом "Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!" Козаки обіцяють боротися, доки по всій країні не залунає "Ще не вмерла Україна". Військові помічають, що заводи й копальні міста не працюють. Частину устаткування зіпсовано.

"Заїхали поміж шахти, один від одного кроків на сто. Як чуємо стріл – і Шинкар разом із конем упав. Куля пробила шию коня і трафила в саме серце козака. Видко, стрілець добрий, очевидно військовий, – розповідають Володимиру Сікевичу розвідники. – В цей час Гадюка покалічений упав, а кінь переляканий утік. Нас залишилося двоє. Я зіскочив з коня. Перев'язав Гадюку, якому куля трафила в плече. Тільки закінчив цю роботу, як і мене щось ударило в ногу. Я почав її перев'язувати, як вискочив якийсь добродій, а за ним ціла банда. Підхопили мене попід плечі і Гадюку так само. Піднесли до шахтової криниці. Кинули в клітку й спустили на долину. Мотузки обрізали, щоб ми назад не дісталися".

Українці займають селище Дружківка поблизу Краматорська. Про проблеми розвідників здогадуються після повернення їхнього коня. Відправляють загін, який знаходить убитих хорунжого і козака. Чують крики двох поранених бійців із шахти. Дістають їх і відправляють до шпиталю у Слов'янськ.

У Микитівці та Горлівці робітники допомагають більшовикам, які відбиваються з гармат. Армія УНР відповідає тим самим. Гайдамаки стріляють прицільніше й перемагають. Захоплюють 11 гармат, 22 кулемети, 445 рушниць, прожектор і тисячу полонених. 1152 вагони з вугіллям відправляють до Києва. Майже половина з них дістається німцям.

– Вот я еврей. Вы русский, или, пускай, будете украинец. Но мы все русские, потому что родились в России и умрем. Это все ерунда – нация. Где хлеб и работа, там мы будем жить, – чіпляється до бійця шахтар біля Горлівки.

– Ти правду кажеш, жиде. Хочеш бути під москалем, то будь, а мені не мішай бути тим, ким був мій батько, дід, прадід, наші гетьмани, князі, королі, – відповідають йому.

Автор: muzejunr.io.ua
  Володимир Сікевич із 1924 року жив у еміграції. Координував діяльність українських ветеранських організацій у Канаді. На фото 1940 року він одягнений у мундир армії Української Народної Республіки з орденом Святого князя Володимира четвертого ступеня. Отримав його під час Першої світової війни
Володимир Сікевич із 1924 року жив у еміграції. Координував діяльність українських ветеранських організацій у Канаді. На фото 1940 року він одягнений у мундир армії Української Народної Республіки з орденом Святого князя Володимира четвертого ступеня. Отримав його під час Першої світової війни

У Горлівці росіяни хочуть союзу України з Росією, бо та "з відрізаною ногою ходити не зможе".

"Около их вагонов было много народа, смотрели на разукрашенных вояк, как на диковинку. Все они немолодые, старше средних лет. Одеты, как куклы, красочно, – згадував у мемуарах про прихід гайдамаків у Дебальцеве революціонер Іван Зміїв. – Все в синих жупанах, в широких малиновых шароварах, в плоских серых папахах. Но самое удивительное – у всех на бритой голове оставлены длинные чубы "оселедцы". Вооружены карабинами и кольтами, у некоторых шашки. На платформах пулеметы, пушки, а пулеметчики, по примеру грозных моряков революции, обвешаны пулеметными лентами крест накрест через плечи".

Тим часом німецькі частини займають Луганськ, Юзівку – нинішній Донецьк, і Попасну. 23 квітня на площі біля юзівського "Гранд-готелю" в центрі міста проводять урочисту церемонію зустрічі українських і німецьких військ.

"24 квітня 1918 року, о 3 годині 26 хвилині, війська слов'янської групи зайняли станцію Колпаково, що на кордоні України і земель області Війська Донського. Вигнали ворогів далеко за кордон", – звітує Володимир Сікевич командуванню.

У Колпаковому ставлять два стовпи з українськими прапорами. Фарбують їх жовтим і блакитним, вимальовують тризуб і напис "УНР".

Наступного дня отримують телеграму від Генерального секретаря військових справ Симона Петлюри: "Нехай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку століттями мріяв наш народ".

"Генерал Сікевич закликав колишнє українське вояцтво до організованого життя для плекання традицій армії УНР, до передавання цих традицій молодому українському поколінню, що родилося і виросло поза рідною землею. До систематичного відзначення славетних боїв із ворогом, до шанування пам'яти про поляглих, до писання про визначні події українських визвольних змагань", –

Степан МАГАЛЯС, хорунжий армії УНР, емігрант у Канаді

Зіграв останнього кошового отамана Запорозької Січі

1870, 5 вересня – у містечку Тараща – тепер райцентр на Київщині, у дворянській сім'ї голови мирових суддів повіту Василя Сікевича та доньки професора Київської духовної академії Наталії Смолодович народився син Володимир. Мав брата Миколу, сестер Людмилу, Олену й Ганну. Навчався у Третій київській класичній гімназії.

1888 – йде в армію. Стає ад'ютантом командира батальйону 131-го Тираспольського піхотного полку. Потім – командиром роти. 1890 року закінчує Володимирський київський кадетський корпус і вступає до Київського піхотного юнкерського училища. Служить підпоручником у Ладозькому полку в місті Пултуськ у Польщі.

1901 – одружується з донькою військового Вандою Космінською у Польщі. Народжується донька Наталія, а за два роки – син Леонід. Володимир Сікевич отримує чин штабс-капітана та орден Святого Станіслава третього класу.

1914 – воює у складі армії Російської імперії на Південно-Західному фронті, командиром Ладозького полку. Під час бою під Грос-Бессау у Польщі отримує контузію, пізніше – два поранення. Після шпиталю стає начальником господарчої частини полку. 1916-го дають чин полковника. За рік стає командиром 266-го піхотного Пореченського полку, потім командиром 6-го запасного піхотного полку в Україні, помічником командира 36-ї запасної піхотної бригади. Нагороджений Золотою Георгіївською зброєю. 1917 року бере участь в українізації армії.

1918 – починає служити у створеному Генеральним секретарем військових справ Симоном Петлюрою Гайдамацькому коші Слобідської України. Бере участь у боях із більшовиками за Київ. У березні стає командиром Третього гайдамацького полку. За місяць очолює Слов'янську групу, що звільняє від більшовиків Донбас. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського служить на східному кордоні України.

1919 – емігрує до Австрії, де з українців, які потрапили в полон, формує підрозділи для армії УНР. 1920-го міністр закордонних справ УНР Андрій Ніковський призначає Сікевича послом в Угорщині. Угорський уряд першим визнає УНР.

1922 – отримує звання генерал-хорунжого.

1924 – українське представництво в Угорщині ліквідують. Їде до Канади й оселяється у Вінніпегу. Займається фермерством і координує роботу ветеранських організацій воїнів УНР. Переїжджає до Торонто й очолює антибільшовицький рух – виступає з лекціями про український визвольний рух 1917–1922 років. Серед емігрантів має прізвисько "Батько Отаман" й "Український лев".

1938 – грає роль останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського у фільмі українського режисера-емігранта Василя Авраменка "Запорожець за Дунаєм". Прем'єра відбувається наступного року в кінотеатрі "Белмонт" у Нью-Йорку. Газета New York Times публікує схвальний огляд стрічки. Володимир Сікевич береться за підготовку воєнних мемуарів "Сторінки із записної книжки".

1946 – переходячи із дружиною вулицю в Торонто, потрапляє під колеса автомобіля. Прикутий до ліжка кілька тижнів. "Тепер лежу й думаю, що генерал не перестав воювати. То він бив, а тепер його б'ють", – пише у щоденнику.

1952, 27 липня – помирає в Торонто. Ховають на цвинтарі "Проспект". Попрощатися приходять 3,5 тис. людей. На труну кладуть прапори України й Канади, шаблю та нагороди. "Це був найбільший український похорон, який будь-коли бачило Торонто, – писала українська газета "Свобода". – Заслуженому й популярному генералові прийшли віддати останню пошану всі українські громади, без розділу релігійного й партійного, чи територіального походження".

Зараз ви читаєте новину «"Хай спочатку на москалях експерименти роблять. Як побачимо, що там добре, – тоді й у себе такий лад зробимо"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 377
Голосування 31 жовтня, Усик - Чисора. Як закінчиться бій?
  • 1) перемогою Усика за очками
  • 2) перемогою Усика нокаутом
  • 3) перемогою Чисори за очками
  • 4) перемогою Чисори нокаутом
  • 5) нічиєю
Переглянути