"Вдача Олександри Михайлівни обіцяє мені спокій на все життя", - писав у щоденнику Пантелеймон Куліш перед одруженням із панночкою Лесею Білозерською. У нашу літературу вона ввійде під псевдонімом Ганна Барвінок. І ще: "Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти свою прихильність до мене".
24-річний Панько Куліш приятелював з її братом, Василем Білозерським. Уперше приїхав із Києва на їхній хутір Мотронівка Борзенського повіту на Чернігівщині, коли Лесі було 15. Одразу справив на неї дуже сильне враження: не запнувшись ні на однім слові, сипав приказками та цитатами зі Святого Письма, та ще й українською. Так ніхто з її знайомих не вмів, тільки покійний батько.
І він на неї скоса поглядав, але розмовляв тільки із сестрою Надією, старшою на два роки, і саме на Надію спершу накинув оком.
Три роки Панько й Леся приглядалися одне до одного. Пізніше казала:
- Наше кохання, може, тим і тривале, що впротязі трьох літ росло. Бувало, Куліш вже виїде з Мотронівки на Київ, а потім повертається - нібито ключі забув, і так ще на день чи й два залишався.
Вона перед ним ніяковіла. Хоч раніше, як сама писала, "і на балах бувала, й еполетами любувалась, і мною інтересувалися люди заможні й у чинах". Нарешті одного разу Куліш попросив Василя:
- Нехай вона вийде, я хочу знати, чи справді вона мене любить.
Їхнє перше побачення відбулося влітку 1846 року. О четвертій ранку, в липовій алеї. Не встигли ні про що поговорити, як їх злякали люди, що йшли по сіно. На стовбурі липи, під якою зустрічалися, Куліш потім вирізав "всевидяче око".
Мати помітила, що між молодими людьми іскра проскочила. Дала зрозуміти, що воліла би зятя-полковника. Донька на те заявила:
- Проти вашої волі не піду - але й ні за кого не піду!
Обидві після цього цілий рік проплакали - кожна про своє.
А хитрий Куліш в листі Василеві Білозерському писав, що з усіх сил намагається забути Лесю. А також про те, що знайомий у Петербурзі з небогою Ішимової, яка учить грамоті велику княжну Олександру. А сам він ту небогу вчить малювати, і вона в нього закохалася. Дражнив Білозерських.
Куліш написав майбутній тещі: мовляв, я знаю, що ви горда, можете словами не відповісти, що ви згодні віддати за мене дочку. А ви просто в кінці листа хрестик поставте, і я знатиму. Мати прочитала Лесі того Кулішевого листа без коментарів. І Леся також промовчала. Але скрізь - на роялі, на запітнілих шибках, на грубках малювала хрестики. І все мовчки. Матері ніде від тих хрестиків проходу не було.
Леся всі сліди Куліша в саду обсадила квітками - "щоб і піша птиця по тих слідах не походила". А на собі дівчина ніяких квіток не носила. Мати якось дала їй троянду - прикрасити зачіску. Вона ту троянду викинула, бо не хотіла квітів ні від кого, лиш од Куліша. Мати спитала:
- Де троянда?
- Осипалась…
- Умгу! - тільки й промовила стара пані Білозерська.
Якось найнялася до них служити дівчинка-поденщиця років 13. Вона здавалася дуже схожою на Куліша: грецький ніс, очі карі, розумні, з вогнем. Леся знаходила якусь причину й цілими днями пропадала коло тієї поденщиці, дивилася на неї. Мати побачила це, усе зрозуміла й сказала:
- Он що Куліш наробив! Пропала моя дитина!
У цей самий час пані Білозерська в одному з листів просила Куліша, щоб провідав у Петербурзі в Кадетському корпусі трьох її синів, Лесиних братів. Куліш глянув на меншого брата - і той так нагадав йому Лесю, що він покинув столицю й поїхав до України.
Мати прочитала Лесі Кулішевого листа без коментарів. І Леся також промовчала. Але скрізь - на роялі, на запітнілих шибках, на грубках малювала хрестики. Матері ніде від тих хрестиків проходу не було
Один із Лесиних кавалерів подався служити на Кавказ, бо її мати сказала: як не буде майором - дочки не оддам! До них на хутір часто наїжджали офіцери з Борзни. Для них призначили один день на тиждень. І тут несподівано з'явився Куліш: мовляв, мене посилають від Академії наук за кордон на два з половиною роки, нема куди відкладати, дайте згоду на заручини. Мати несподівано погодилася. А Куліш, прокинувшись на другий день, сказав, що хоче більшого. Мовляв, не можу сам їхати, як це я буду за кордоном так довго без Лесі? Мати згодилась і на одруження. Але ж Лесі потрібен закордонний паспорт. Цю справу петербурзькі друзі Куліша залагодили швидко. Паспорт виписав великий князь - майбутній імператор Олександр ІІ.
"Не один офіцер за голову вхопився, дізнавшись, що я заручена. А куди ж ви раніше дивилися? Куліш був за всіх проворніший, двох таких Кулішів на світі нема!" - писала Ганна Барвінок у пізніших спогадах.
Після заручин якось сіли разом читати вірші Пушкіна. Спершу він, потім її попросив. А Леся почервоніла, бо соромилася читати вголос вірші про кохання. Куліш гадав, що це - упертість, сказав:
- Ах, я нещасний!
І вийшов. Вона написала записку, що не хоче робити його нещасним, а тому краще розійтися, доки є час. А зверху поклала обручку й пішла плакати до своєї кімнати. Він повернувся, побачив записку і написав так: "Я прощаю вам. На дітей не сердяться!" За кілька днів вони були під вінцем. Одна пані перед тим казала Лесі:
- Не йдіть за нього, він учений, усе читатиме свого Гіббона та Бокля, а на вас і не дивитиметься!
- А я йому не заважатиму Співатиму собі десь у дворі. Може, він почитає свого Гіббона, а потім і на мене гляне.
Старшим боярином на весіллі був Кулішів приятель Тарас Шевченко. Разом співали його улюблену пісню "Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя". Леся на прощання подарувала йому свій вінок, так званий Fleur d'orange, - він невдовзі пропав при арешті Шевченка.
По тому молодята виїхали через Київ на Варшаву. Брали із собою за кошт Куліша також Василя Білозерського й Тараса Шевченка, який мав їх наздогнати згодом. Доки їхали - "серце вчилося завмирати, бо воно ще життя не знало", згадувала Олександра.
У Варшаві зупинилися - чекали для неї паспорта. Тут і заарештували Куліша й Білозерського в справі Кирило-Мефодіївського братства. У неї навіки зосталося уявлення про Європу як про місце, де в твоїй домівці жандарми роблять обшук, не питаючи дозволу. Порівнювала: "У нас на хуторі ніхто, не постукавши, в чужу хату не зайде!"
Юна хуторянка, що перед тим не бувала далі Конотопа, мусила сама добиратися з Варшави до Петербурга. Там її чоловік, брат і Тарас Шевченко сиділи в Петропавлівській фортеці. Переживання тих кількох місяців 1847 року обернулися трагічно: в Олександри стався викидень. Більше вона не могла народжувати дітей. Для неї це було надто тяжко, бо діти були її заповітною мрією. Ще 6-річною дівчинкою молилася Богу, щоб послав їй дитину. Завела собі ляльку, назвала Марком, і вставала серед ночі - "Марка годувати".
Тепер їй не було про кого дбати, окрім чоловіка. У листі до подруги згодом писала, що покинула бали й концерти - "бо для мене найкращим концертом був шелест його книжок". Уважала, що родинне життя накладає більшу відповідальність на жінку, бо чоловік у сильнішій неволі - він мусить ходити на службу, а жінка вдома сидить та й годі.
Куліш відносно легко поплатився за Кирило-Мефодіївське братство - після трьох літ заслання в Тулі отримав дозвіл жити, де захоче. Для прикладу, Шевченкові тоді ще залишалося сім років солдатчини. Одначе, ніщо не минає дарма. Куліш досить рано й гостро почав переживати "кризу середнього віку". Йому здалося, що він уже старий, а ще по-справжньому не кохав.
Охолонув до дружини й почав заводити романи на боці. Іноді по два одразу. Та враження таке, ніби він хотів зустріти когось схожого на Олександру. Ще раз, заново. Перша, на кого він звернув увагу, приїхавши в Україну влітку 1856-го, була 16-річна провінційна панночка Маня де-Бальмен із Линовиці під Прилуками.
Дружина йому не докоряла, але тяжко захворіла через свою непотрібність. Якийсь час вони жили окремо. На цей період припадає кілька бурхливих романів Куліша: 1856-го - з Лесею Милорадовичівною, 1859-го - з Марією Вілінською - Марком Вовчком, 1860-го - з Параскою Глібовою, дружиною поета-байкаря, та Ганною Рентель, панночкою з Полтавщини. Ці пригоди закінчувались однаково: Куліш звинувачував своїх обраниць у тім, що вони його не розуміють. Можливо, ота культивація "нещасливої самотності" була йому потрібна для творчості.
Охолонув до дружини й почав заводити романи на боці. Іноді по два одразу. Але враження таке, ніби він хотів зустріти когось схожого на Олександру
"Обережним Дон Жуаном" назвав Пантелеймона Куліша у книжці про його романи Віктор Домонтович. Йому потрібні були не жінки, а самі лиш любовні переживання. Іншими словами, романи Куліша не такі вже й небезпечні, бо здебільшого платонічні. Але ж для Олександри Михайлівни любов якраз і була почуттям платонічним. Через те вона так тяжко переживала. До того ж навіть співчувала своєму невірному чоловікові. Приміром, в Олександра Кониського Куліш свого часу відбив Ганну Рентель. Тож Кониський не любив Куліша. А Ганна Барвінок - саме за це - не любила Кониського.
Усім був відомий роман Куліша й Марковички - Марка Вовчка. Усі також знали, що Марія покинула Куліша. Здається, саме це вражало Олександру Михайлівну. Уже в старості, 1907 року, вона писала в спогадах, що колись, їдучи через Орел з України, завозила Марковичам банку варення. "Я тоді ще не думала, що вона буде спиця в нашому колесі", - зізнається про Марковичку. І далі описує її: "Постать так собі, бо була огрядненька не по літах, носила накидку широку, мантилью, се й ховало її бюст".
Уважала, що Марко Вовчок мало чого варта як письменниця - її проза по-справжньому зазвучала тільки після втручання Куліша-редактора.
Колись Куліш в одному листі пояснював, чому він так поспішає одружитися: "По возвращению моему из-за границы я должен буду ввести мою жену в лучшее столичное общество. Провинциальный ея язык и недостаточность умственнаго образования заставили бы ея в таком случае играть незавидную роль. Это побудило меня взять ея с собой за границу".
Він був суперечлива натура: у любові сповідував ідеал народної простоти. А сам цієї простоти соромився перед вищим світом Петербурга й Москви. Усіх попереджав - мовляв, у мене жінка провінціалка. А ті самі москвичі, коли бачили Ганну Барвінок, казали:
- Дивний цей Куліш! Надзвичайно мила й простодушна жінка, чого йому ще треба?
1871 року, коли перетліли пристрасті, він писав одному зі своїх близьких приятелів про Олександру Михайлівну: "Без этой особы не могу теперь нигде жить, хоть бы и в раю". А їй говорив:
- Сашо, хай буде благословен день нашего знайомства.
- Яка я була розумна, що в 15 літ зуміла відрізнити тебе від усіх інших! - сказала вона йому за кілька днів до його смерті.
Шевченкові не радила брати заміж Ликеру
"Хозяйственные способности" - так Олександру Білозерську, майбутню Ганну Барвінок, звали в Мотронівці ще до заміжжя. Привезена колись Марковичам банка варення - не випадкова. Це те, що вона чудово вміла. На прохання Тараса Шевченка маринувала йому рибу корюшку. А гурман Микола Костомаров любив приготовані нею гриби.
Коли Шевченко повернувся із заслання, послала йому чернігівську кирею. А він згодом питав у неї поради - чи брати йому Ликеру. Вона не радила, та не надто категорично. Саме через неї Тарас передавав подарунки для Ликери.
Про Шевченка згодом писала: "Ми честь його оберігали як свою й пильнували його музу і його здоров'я. У нас дні були назначені для гостей, то ми на вечорах у себе ставили в графинчику рюмки дві-три горілки, щоб Шевченко був здоров, а муза його всігда животрепещуща. А інші ж по цілій бутилці йому ставили!"
"Після моєї смерті збудувати домик хоч на 20 покидишів-діток"
1828, 5 травня - Олександра Білозерська, майбутня письменниця Ганна Барвінок, народилася на хуторі Мотронівка Борзенського повіту на Чернігівщині. Білозерські мали винокурню, кілька шинків, вівці, 20 корів і 40 душ селян. Батько Михайло Білозерський, повітовий маршалок - предводитель дворянства - любив читати Вольтера. Мати Мотря, дочка козацького сотника, читала Вальтера Скотта. Мали дев'ятеро дітей. Батько помер, коли Олександрі минуло 5 років. Навчалася в сільському пансіоні материної подруги Ольги Козакової, потім у пансіоні в Конотопі. На 14-му році життя завершила навчання й повернулася на хутір.
1843 - до Мотронівки вперше приїхав Пантелеймон Куліш.
1847, 24 січня - весілля Пантелеймона Куліша й Олександри Білозерської. Невдовзі подружжя виїхало до Варшави. Там Куліша арештували. Засланий до Тули. Обоє жили тут до кінця 1850 року.
1854 - почалася нервова недуга, викликана збайдужінням чоловіка. У січні 1857-го залишає його в Петербурзі та їде до Мотронівки. Того самого року написала оповідання "Лихо не без добра", "Восени літо", опубліковані 1860-го в журналі "Хата". Друкувалася під псевдонімами Г. Нечуй-Вітер, Ганна Барвінок. Теми її "Оповідань з народних уст" - переважно про сімейне життя. А мова персонажів така натуральна, що пізніші критики називали твори Ганни Барвінок предтечею прози Василя Стефаника.
1860 - Пантелеймон Куліш купив у Олександриного брата Віктора землю поблизу Мотронівки - на хуторі Піддубень. Збудував там хату, а сам хутір перейменував на честь дружини - Ганнина Пустинь. Вона ж по смерті чоловіка назвала хутір Кулішівкою. Нині він знову зветься Ганнина Пустинь.
1897, 2 лютого - помер Пантелеймон Куліш. Із дружиною прожили разом 50 років. Куліш смертельно захворів у день святкування їхнього золотого весілля.
1905 - Михайло Кочубей, предводитель Борзенського повітового дворянства, купив у вдови дім Куліша, перевіз до себе в передмістя Борзни, відремонтував і влаштував перший меморіальний музей письменника.
1908 - вийшов перший том листів і творів Куліша, виданий стараннями Ганни Барвінок.
1909 - написала заповіт: "Після моєї смерті, як будуть доходи з творів Куліша, то збудувати домик хоч на 20 покидишів-діток, і щоб були троє корів і мамки-добродійки. А потім їх виховати в пам'ять Куліша, дати хороший напрям, може, між їх буде поет і поетеса".
1911, 6 липня - Ганна Барвінок померла в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. Микита Шаповал написав: "Скінчилась життєва поема, що звалась Кулішами".
2 
1
Коментарі