На цьому передвоєнному плакаті нашу природну бережливість поєднано з прямолінійною тупістю агітки. Але факт залишається фактом: був час, коли всі знали, що не виживемо без братів наших коней. Це розуміння іноді було таке буквальне - аж страшно. Приміром, 1941 року, в літніх боях із німцями, легше було відступати тим, хто був верхи - і їхати є на чому, і з голоду не вмреш. Бо на крайній випадок можна з'їсти коня.

Саме коні ледь не прорвали кільце, в яке німці замкнули кілька радянських армій, що обороняли Київ. Кавалерія змусила танкістів Ґудеріана відійти з Ромен на Конотоп. Та й німці тоді наступали не лише, як у кіно, на мотоциклах, - при кожній дивізії вермахту була кавалерійська розвідка, 216 коней. А от в атаку вони ходили в ту війну нечасто - і наші, і їхні. Якщо позиції противника мали добре вогневе забезпечення - кулемети, міномети, то перед ними кавалерія покидала сідло і йшла в атаку як піхота. А коней коноводи вели в безпечне місце. Інколи цілий ескадрон не повертався з бою - а коні залишалися цілими.

Тисячі армійських коней блукали восени 1941-го українським Лівобережжям - їхні господарі загинули або потрапили в полон. За статутом вимагалося: кавалерист, що йшов в атаку в пішому строю, мусив приторочувати свою шаблю до сідла ліворуч. Кінь після бою так і повертався в стрій сам - із шаблею ліворуч біля сідла. Цього вимагав і останній Статут кавалерії Радянської Армії 1951 року.

Потім ще довго розповідали неймовірні історії про старих бойових коней, які перейшли на мирну службу, але зривалися з місця, почувши десь вигук "ура". Розрізняли вони також мелодії бойової труби. А тих мелодій, за статутом, було аж 48 - від сигналу "До бою!" до сигналу "Танки!"

Не коні нас зрадили - а ми згодом зрадили їх. Ось і зачіпає цей старий плакат, бо мимоволі нагадує про ту нашу зраду.

×