Близнюки Берт і Нен чекали на поїзд на вокзалі в передмісті НьюЙорка. В одному з вагонів для них мав прибути подарунок за хороші оцінки в школі. Батько не сказав, що саме. Лише натякнув: про таке мріють діти в усій Європі й Америці. У хатині вони живуть чи в палаці. Батьки розплатилися з вантажником. І той видав дитячий візок і великий ящик. У ньому сидів білий цап. Берт і Нен мало не стрибали – нарешті в них буде власна "карета".
– Тепер вам нема чого лякатися розбійників, бо завжди від них втечете, – усміхнувся батько.
Цю історію – типову для початку XX ст. – описав у романі "Близнюки Бубсі" американський письменник Едвард Стрейтмейєр.
Велосипеди в той час мали незручну конструкцію й були не надто поширені. Учні, яким було далеко до школи, їздили в запряженому цапом чи козою – або й парою – візку. Та мали його далеко не всі – навчена тварина й бричка були недешевим задоволенням. Наприклад, майбутня шпигунка Мата Харі, батько якої розбагатів на торгівлі капелюхами, була єдиною ученицею в голландському місті Леуварден, яка їздила до школи цаповою упряжкою. Оминаючи дорогою однокласників, демонстративно щосили шмагала батогом свого цапа. Ті їй заздрили – дівчинка не мусила носити важку в'язанку підручників і зошитів.
Часто батьки на початку навчального року дарували дітямшколярам лише візок. А цапа обіцяли докупити наприкінці – якщо принесуть табель із високими оцінками. 1913го торговець кавою зпід Роттердама Пітер ван Вергхаут саме так і вчинив зі своєю 9річною донькою Ідою. Та вона не стала чекати на спеціально навченого цапа. Запрягла двох із хліва й сіла разом із 4річним братом у візок.
"Ієху!" – вигукнули ми, немов ковбої із вестернів, – згадувала ту свою затію. – Я вдарила цапів і вмить ті, як ошпарені, поскакали вперед. Вони злякалися шуму й пилюки зпід власних копит. "Вау", – лише встигла я сказати, намагаючись уповільнити хід, але цапи не слухалися. Перелякані, вони мчали, розтинаючи рогами зустрічний вітер, прямо на автомобільний шлях. У нас стукотіли зуби в такт підстрибування коліс, а в очах потемніло. Заплутавшись у віжках, цапи нагадували злочинців, що корчаться в зашморгу. Розлютилися й ще додали газу. Раптом дорогу перегородила наша няня. І тут тварюки, витріщивши з несподіванки розгублені очі, стали як вкопані. Ми з братом полетіли на землю. "Оце так покаталися", – тільки й сказала я з дурною усмішкою. Відтоді ті два цапи, лишень мене помічали, розбігалися в різні боки".
"Алеями Парижа їздять дівчата в солом'яних капелюхах у запряжених козами екіпажах", – писав американський журналіст 1855го в репортажі з французької столиці. "Цаповози" в західноєвропейських містах із XVII ст. і до початку XXго були звичним явищем, хоч в об'єктиви фотокамер потрапляли не так часто, як кінний транспорт. У Нідерландах малих упряжок було стільки, що іноді вони утворювали затори на дорогах. Тож у січні 1840го вийшла урядова постанова: "Провідники візків із собаками, віслюками, козами можуть користуватися дорогами лише тоді, коли не видно коней, і звільняти дорогу, щоб мали змогу пройти коні".
На виробництві персональних "цаповозів" спеціалізувалися цілі компанії. Сучасні автомобільні гіганти Peugeot у Франції й Studebaker у США виросли саме з них. 130 років тому для запрягання навчених цапів чи кіз у каталогах пропонували простий візок із берези, клена, в'яза, або обтягнуту шкірою бричку з вишивкою й тисненням. На залізних колесах візків із середини XIX ст. почали з'являтися гумові шини. Ціни коливалися від $80 до $700 на сучасні гроші.
Та не лише для школярів купували візки із цапами. На них, приміром, возили свій крам дрібні вуличні торговці. А прибиральники тротуарів у великих містах – реманент: мітли, відра, мішки зі сміттям. У Нідерландах, Данії та Великій Британії цапи тягнули бідони та пляшки зі свіжими молоком, хлібом і пивом, що їх рознощики мали щоранку доставити клієнтам на поріг.
У сім'ях із середніми статками "цаповози" тримали для закупів на ринку – щось типу сучасних візків у супермаркетах. Кетрін Віндгем із американського містечка Томавіль у штаті Алабама згадувала, як 1894го її мати залишила щойно куплену тяглову козу на задньому дворі й пішла готувати обід. "Зголодніла після дороги рогата перегризла мотузку, вискубла весь шпинат на грядці й закусила п'ятьма парами маминих панчіх за 11 доларів (майже $285 на сучасні гроші. – "Країна") – у 2,5 разу більше за комплект візка із козою. Мати розлютилася. Наступного дня тієї кози я вже не побачила. Дотепер не знаю, що з нею сталося. Але здогадуюся, бо протягом тижня в супах і кашах виловлювала шматки жорсткого хрящуватого м'яса".
У заможних родинах візки із цапами й козами тримали передусім як особистий транспорт для дітей. Мовляв, спершу хай із такими навчаться давати раду, а тоді можуть і за коней узятися. У монарших домах теж. Приміром, завзятим "козлятником" був син французького імператора Наполеона III, який правив із 1852го до 1870 року. Принц мав чорну закриту коляску, яку тягнула велика біла коза. Вона возила хлопчика терасами замку СенКлу під Парижем.
У Першу світову війну запряженими цапами візками підвозили солдатам їжу на передову. А назад, бувало, забирали поранених з поля бою. 1921 року одна з голландських газет повідомляла про загибель двох цапів, які тягали відра з водою для гасіння охопленої вогнем церкви. Бо "цаповозами" не гребували й вогнеборці.
У приморських містахкурортах на таких візках перевозили туристів від санаторіїв до пляжу й назад. Цей бізнес, що до 1940х процвітав і в Європі, і в Америці, належав переважно 14–16річним хлопцям. Вони мали отримати спеціальну ліцензію. Востаннє таку – на "таксі із цаповим ходом" – видали в НьюЙорку 1953го.
Одного з трудівників туристичного бізнесу з американського штату Кентуккі запряжений у візок цап годував усе життя – до 64 років. Жартували, що його появу можна було відчути за кілька кварталів – такий сморід долинав від його тяглової сили.
"Коли в осетинів когось убиває ударом блискавки, кажуть, що ця людина загинула ганебною смертю. Таку хоронять у випадковому місці – там, де зупиниться запряжений двома козами віз із тілом. Стомлених кіз забивають, а їхнє хутро розвішують на жердинах"
Норвезький мандрівник Фрітьоф Нансен, із опису подорожі Кавказом 1925 року. Біля розвішаних козячих шкур старійшини потім молилися святому Іллі, який заступив язичницького богагромовержця, щоб відводив град від полів, а блискавки – від поселень
Тягловий собака працював із четвертої ранку до десятої вечора
Голландською столицею Амстердам у 1850х їздило майже 1700 візків, запряжених собаками. Місцеві жителі жартували, що то насправді коні, просто господарі – рознощики молока, пекарі зі свіжим хлібом, фермери з городиною, торговці газетами й листоноші – їх погано годують. Собачі візки 100 років тому були звичним явищем також у Бельгії, Німеччині, Франції, Норвегії та Швейцарії.
Із появою трамваїв у 1880х "собаковізний" транспорт пережив кризу: пси, тільки побачивши рухомий вагон, забували про свої тяглові обов'язки й з гавкотом кидалися навздогін. Візок тим часом летів шкереберть. Товари, акуратно складені в ньому, – в різні боки. Голландські бізнесменисобачники знайшли вихід: вивчили розклад руху трамваїв і показувалися на дорогах лише тоді, коли колії були порожні.
У німецькій провінції Прусії заборонили впрягати собак у візок, "за винятком випадків термінової допомоги пораненому або хворому", – ішлося в законі від 8 червня 1889 року. Але цю заборону довгий час ігнорували. Головна причина – дешевизна такої тяглової сили. У тій же Голландії, приміром, навіть добре навчений ходити в упряжці пес на початку 1900х коштував коло $10 на сучасні гроші. Від цих витривалих собак ведуть свій родовід сучасні породи – фландрський був'є, німецькі дог і вівчарка.
Робочий день собакивізника тривав із четвертої ранку до десятої вечора. Дороги в той час були здебільшого із гранітного щебеню та гравію. М'які підошви лап у псів від них часто кровоточили. Господарі ці рани ополіскували самогоном і змащували дьогтем. Їжа тяглового пса – миска недоїдків або кукурудзяної каші з картопляними лушпайками – теж не била по кишені. Щоб підбадьорити тварину й прискорити її крок, перед мордою підвішували прив'язаний до жердини невеликий шматок м'яса. Дістати було годі. Його давали аж на вечерю
Собачий візок завжди поступається на дорозі автомобілям
1911 року в Нідерландах при видачі ліцензії на право керування собачим візком прохачів зобов'язували дотримуватися таких правил:
1. Власникові ліцензії має бути не менш як 14 років.
2. Сторонній може керувати упряжкою тільки з письмового дозволу власника.
3. Візок можуть тягнути щонайбільше три собаки не нижчі за 60 см.
4. Термін служби однієї тварини не має перевищувати року.
5. Упряжні ремені не повинні заважати псові сидіти й лежати.
6. Візник зобов'язаний прибирати в мішечок екскременти свого собаки.
7. На візку має бути зазначене ім'я власника й місцевість, де він живе, а на окремій табличці – номер ліцензії.
8. Собачий візок завжди поступається на дорозі автомобілям.
9. У візку має лежати розкладна фанерна будка в разі дощу, а також миска з водою.
10. Собача упряжка повинна бути виготовлена зі шкіри й за лекалами, затвердженими урядом.
11Господар візка не має права переїдати, зобов'язаний стежити за своєю вагою.
Наступного року в країні створили Асоціацію противників експлуатації собак. 1 січня 1963-го вони домоглися свого: нідерландська королева Юліана підписала закон про заборону використовувати собак у гужовому транспорті.
У сусідній Бельгії виняток зробили лише для урочистостей – з дебільшого сільськогосподарських виставок. Але щоб там показатися із візком, запряженим собакою чи кількома, слід отримати спеціальний дозвіл від Міністерства сільського господарства.
2 
1
Коментарі
4