Ексклюзиви
Вівторок, 02 лютого 2016 12:38

"Я вдарив його в обличчя, але удар не мав досить звуку для морального задоволення. Тому я вдарив його ще раз, уже краще"

ПІСЛЯ САМОГУБСТВА МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ЙОГО ТІЛО З ПАРАДНОГО ВИНОСИЛИ ПІДМОГИЛЬНИЙ, ЙОГАНСЕН, БЕДЗИК І СМОЛИЧ

"ОЧЕВИДНО, Є ЛЮДИ, ЩО СВОЄ ЖИТТЯ МОЖУТЬ ЗГАДУВАТИ ЯК СУЦІЛЬНУ СМУГУ РАДОСТІ, – НОТУЄ ПИСЬМЕННИК ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ В АВТОБІОГРАФІЇ НАПРИКІНЦІ 1934 РОКУ. – Є люди, життя яких насичене й радостями, і смутком. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути лише той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пройдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не їдуть, не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений в подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху, та не знаходжу".

За кілька днів Підмогильного арештують.

Він переїхав до Києва 1922-го. Оселився у 3-кімнатній квартирі в будинку на вул. Великій Житомирській, неподалік Сінного ринку. Його колега Юрій Смолич згадує, як уперше відвідав помешкання Підмогильного. Той працював редактором журналу "Життя і революція". Запропонував Смоличу написати серію статей про театральне життя в Радянській Україні. Одразу відкрив карафку з прозорою рідиною і хотів було розливати по чарках.

Автор: фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
  Валер'ян Підмогильний, 1932 рік.  Він ріс у селі Чаплі, яке виникло на місці колишнього козацького хутора Кодацької паланки.  "На Кодацькому порозі поставили електротурбіну. До неї вів місток. Бачив на тому містку й Валерика Підмогильного. Стане, бувало, обіпреться самотньо на перила й довго вдивляється в цей вир стихії", – згадує односелець Юхим Сущенко.  Коли навчався в училищі, потоваришував із дослідником козацтва Дмитром Яворницьким. Часто зустрічалися, коли вчителював в околицях Катеринослава. Наприкінці 1920-х спеціально приїхав із Києва, щоб ознайомитися з розкопками на місці будівництва Дніпрогесу
Валер'ян Підмогильний, 1932 рік. Він ріс у селі Чаплі, яке виникло на місці колишнього козацького хутора Кодацької паланки. "На Кодацькому порозі поставили електротурбіну. До неї вів місток. Бачив на тому містку й Валерика Підмогильного. Стане, бувало, обіпреться самотньо на перила й довго вдивляється в цей вир стихії", – згадує односелець Юхим Сущенко. Коли навчався в училищі, потоваришував із дослідником козацтва Дмитром Яворницьким. Часто зустрічалися, коли вчителював в околицях Катеринослава. Наприкінці 1920-х спеціально приїхав із Києва, щоб ознайомитися з розкопками на місці будівництва Дніпрогесу

– Ні, ні! Я взагалі не п'ю горілки. А вранці натщесерце ще ніколи в житті не наважувався, – відмовився гість.

– Я теж, – засоромлено сказав господар. Поспіхом заховав карафку далеко в буфет. – Думав, може, ви споживаєте, та й узагалі, знаєте, між людей ведеться.

Почали обговорювати справу. Смолич довго відмовлявся від пропозиції – мовляв, бракує часу. Але врешті-решт погодився.

– Спрацював винятково його шарм: несила була відповісти відмовою людині, яка одразу справила таке гарне враження, – пояснював.

Підмогильний знову потягнувся до карафки.

– Ну, тепер уже, хочемо чи не хочемо, а мусимо зачаркуватися з цієї нагоди: на добрий скуток справи! Все одно колись-то з якоїсь нагоди і вам, і мені, а доведеться таки перехилити чарку й натщесерце – навіть із примусу. То нехай уже буде нам обом ця наука!

Вони випили, а потім гуляли центром міста. Коли проходили повз Аскольдову могилу, де поховані жертви бою під Крутами, Підмогильний сказав:

– Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився б у Києві, а не в Катеринославі, то, мабуть, що й мені лежати в цих могилах.

"ПЕРЕД ОЧИМА ПОСТАТЬ ВАЛЕР'ЯНА – СТРУНКИЙ, У РУХАХ СТРИМАНИЙ. ВРАЖЕННЯ СПРАВЛЯВ ДУЖЕ СЕРЙОЗНОЇ, НЕГОВІРКОЇ ЛЮДИНИ. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися лукаві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання", – згадує Тамара Мороз-Стрілець, дружина новеліста Григорія Косинки. Підмогильний був боярином на їхньому весіллі.

У травні 1924-го він приїздить до Лівадії під Ялтою. У їдальні будинку відпочинку Харківської партійної школи починає бійку з якимось комсомольцем.

"Я на хвилинку якось спізнився – дивлюся, моє місце зайняв якийсь молодик, – оповідає в листі до поета Євгена Плужника, свого найкращого товариша. – Треба сказати, що хлопці ці такі далекі від примітивної навіть ввічливості, як я від них. Я і він – представники різних, глибоко ворожих світів. Він це виявив одразу, як я йому зауважив, що місце це – моє. Однословно, любий і мудрий Євгене, справа кінчилась тим, що я вдарив його в обличчя. Але бити я, самі знаєте, не вмію, та ще й стояв я так, що було незручно. Удар не мав досить звуку для морального задоволення. Тому я вдарив його ще раз, уже краще. Ви уявляєте мене в цій ролі? Я – ні. Хлопець той навіть не одразу схопився. Підійти до мене йому не дали. Якби він підійшов, діло кінчилося б смертним боєм, бо один селюк із сумської газети, мій співмешканець, уже шукав стільця, а Вася Вражливий і досі, здається, жалкує, що справа не пішла далі. Не бити я не міг, хоч мені й важко було це зробити. Сьогодні представник профспілки нас мирив, але який тут мир? Я сам тепер не ходжу, бо на хлопця це справило колосальне враження. Вася Вражливий і селюк ласкаво поділяють скрізь зі мною товариство. Але, як він мене займе, то нас виселять обох. Це спочинок! Знову і знову я виступаю в невластивих мені ролях!"

"ЩОДО РОМАНІВ, ТО ОДИН БІГАЄ, А ДРУГИЙ ЩЕ ЛЕЖИТЬ, НАВІТЬ ОСТАННІ ДНІ СИЛЬНО БУВ ЗАНЕДУЖАВ, – ПИШЕ ТОМУ Ж ПЛУЖНИКУ 12 ЛИСТОПАДА 1929-ГО. – Справа в тім, що передостанній розділ починається із психологічного стану героїні, і я наперед знав, як моторошно буде його писати. Ви не уявляєте, як важко "змальовувати" психологічно! Слова ж усі затерті, заяложені, від усіх тих "хвилювань", "збентеження", "тривог", "пригнічень" вас нудить, а інших слів немає. І от мучився, на рядок по цигарці викурював, сам впадав у розпач, сам збентеження зазнавав і нарешті оце вибрьохався із цієї ковбані на чисте місце дії. А що виходить – не знаю. Може навіть чортзна-що виходить, але я всіх сил докладаю, щоб "учуднити" кохання і приплутати до нього безліч сторонніх справ. Словом, цього місяця кінчу й повезу до видавництва, бо гроші треба сильно".

1931 року Підмогильний переїжджає до Харкова. Оселяється в будинку кооперативу літераторів "Слово". Квартири не отримує. Винаймає кімнату в Олекси Варавви – той підписувався псевдонімом Кобець. Найближчі сусіди – Остап Вишня та Наталія Забіла.

"Третину кімнати займав письмовий стіл, завалений книжками, третину – Валеріанів велосипед. Із велосипедом він ніяк не хотів розлучитися – закоханий у цей вид спорту. І коли нам довелося з ним іти на перереєстрацію у ­військкомат, Валеріан так і загітував мене в команду зв'язківців-­велосипедистів", – згадує Юрій Смолич.

Це захоплення Підмогильного описує у книжці "Слово про будинок "Слово" Володимир Куліш, син драматурга Миколи Куліша: "Ми з Підмогильними були зв'язані "велосипедно", бо я в нього завжди позичав велосипед "Україна", а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привести й не зламати. Навіть тоді, коли я й ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний, усміхаючись, сказав: "Мабуть, далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив".

А ще дає короткий опис письменника: "Дуже малого зросту, в окулярах із сильними склами, що їх вживають дуже недобачаючі люди, трохи нахилений, скромний, із милою усмішкою, тихий і непомітний серед вічної метушні Будинку. Така ж маленька жіночка, такий же мініятюрний синок Ромко і старенька мама пана Валеріяна".

УСЕ ДОЗВІЛЛЯ ПІДМОГИЛЬНИЙ ПРОВОДИТЬ ЗА КНИЖКАМИ. Разом із Василем Вражливим і Юрієм Смоличем записується на курси французької мови – бо утрьох легше платити репетиторові. Смолич згадує: "Наш троїстий союз швидко розвалився через різний рівень обізнаності. Валеріан знав мову чи не краще за репетитора – дарма, що той француз, – я знав у межах гімназійного курсу; а Вражливий тільки почав її опановувати".

Автор: фото: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
  Родина Валер'яна Підмогильного – дружина Катерина Червінська та син Роман, 1935 рік
Родина Валер'яна Підмогильного – дружина Катерина Червінська та син Роман, 1935 рік

Грошей катастрофічно бракує. Багато часу йде на сина Романа. Дитсадок для дітей письменників ніяк не відкриють. Валер'ян змушений постійно бути вдома. Син письменника Дмитра Бедзика – Юрій – згадує:

"Якось Ромчик забіг до мене в неділю вранці, тримаючи в руках футбольного м'яча. З його хирлявеньким здоров'ям краще б йому в гамаку гойдатися, але він був найазартнішим любителем м'яча. І ми подалися на подвір'я. А о десятій сталося страшне. У двір, задкуючи, вкотився вантажний автомобіль, стиха і якось дуже неждано. На приступці стояв міліціонер у кашкеті з червоною кокардою. Вантажівка підсунулася до першого парадного і завмерла. Стали підходити люди, більше жінки, що поверталися з Сумського базарчика. По якомусь часі з парадного вибіг міліціонер, зробив знак рукою, і вантажівка під'їхала ближче. З парадного вийшли Йогансен, Підмогильний, Бедзик, Смолич, ще хтось, несучи на плечах матрац і на ньому мертвого, з пожовтілим обличчям Хвильового. Мені в очі вдарили цівочки запеклої крові на його скронях. Натовп завмер. Ми, хлоп'яки, притихли. Ревнув мотор, і вантажівка з міліціонером у кузові виїхала з двору. Це була перша смерть, яку я бачив. Увечері до нас прийшов Підмогильний, і вони з татом довго про щось гомоніли в кабінеті. Уявляю ту розмову. Застрелився їхній товариш, радянська людина, ледь не герой громадянської війни, і батьки наші відчули себе приреченими".

Тоді ж на харківських вулицях з'являються вимучені й розпухлі від голоду селяни. Підмогильний ініціює створення у "Слові" їдальні для письменників. На сім'ю видають по два обіди. Хліб – за картками, по два тоненькі шматочки на кожного.

"Це врятувало багатьох від справжнього лиха, – пише Юрій Бедзик. – Валеріан Петрович не шкодував для столової часу й зусиль. У нього були зв'язки з селами, він виїздив до своїх приятелів, щось там закуповував, вимінював, робив запаси, і ми почувалися за його спиною, як за надійною стіною".

ЯКОСЬ ПІДМОГИЛЬНИЙ ЗАХОДИТЬ ДО КВАРТИРИ БЕДЗИКІВ ІЗ ДВОМА БІЛИМИ КУРКАМИ ПІД ПАХВАМИ.

– Шановна Марто Іванівно, пропоную відкрити на балконі першу міську птахоферму! – кричить із порогу. – Там унизу в двір в'їхала колгоспна вантажівка і продають майже за безцінь отаке багатство. Купуйте, доки не пізно, шановна Марто Іванівно! – запросив мою маму.

Іншим разом падає на диван, знесилений.

– Митю, якби ти знав, що я побачив сьогодні на вокзалі! – говорить крізь сльози до Дмитра Бедзика. – Облави міліцейські! Виловлюють голодних мішечників із сіл. Кажуть, що були й випадки розстрілів, аби не розносилося хвороб і епідемій. А наші високі гуманісти розхвалюють перемоги нового колгоспного ладу. Яка ганьба! Який жах!

– Про це не напишеш. Табу! – каже Дмитро.

– Треба писати! Нагорі теж люди, а не звірі. Мусять прозріти, доки не пізно.

Восени 1934 року Валер'ян Підмогильний їде до Заньковецького будинку творчості під Харковом. Хоче дописати там "Повість без назви". Роботу так і не завершить. Перед прощанням Смолич радить йому податися якнайдалі з України.

– Отак, як утекла ваша хатня робітниця. Російський Урал і Сибір ще багатьом урятують життя, – говорить.

8 грудня Підмогильного арештовують. Дружину переселяють у помешкання Кулішів.

– Коли б мій чоловік помер, я переплакала б горе і навіки залишилася з думками про нього, – каже вона. – Але ж він десь там живе, його відірвали від нас, знищили родину, в мене забрали чоловіка, а в мого синочка – тата. Боже, дай мені силу витримати цей жах!

Останнього листа дружині Підмогильний напише 2 червня 1937 року: "Я здоровий, добре сплю. Найкраще, що я зробив за цей час, – кинув курити. Вже 4 місяці не курю, це поліпшило мій сон і апетит". За 5 місяців його розстріляють.

"Пiдмогильний – чи не найсучаснiший з усiх наших молодих письменникiв. Найсучаснiший вiн не зовнiшнiми способами, а своєю психiкою. Вiн зовсiм не песимiст, i його фiлософiя анiтрохи не нагадує цвинтарного квилiння розчарованих "зайвих людей", гамлетизованих "паралiтикiв із блискучими очима",–

Сергій Єфремов (1876–1939), літературний критик, пише в "Історії українського письменства", виданій 1924 року в німецькому Лейпцигу

Підмогильного розстріляли напередодні 20-ї річниці Жовтневої революції

1901, 2 лютого – Валер'ян Підмогильний народився в селі Писарівка на Катеринославщині, тепер це Синельниківський район Дніпропетровської області. З 14 років жив у селі Чаплі – у межах сучасного Дніпропетровська. Батько Петро Підмогильний завідував маєтком поміщика графа Воронцова-Дашкова, помер дуже рано. "Так мало батьківських пестощів випало на мою долю", – писав в автобіографії. Мати працювала в економії і "виділялася надзвичайною природною інтелігентністю".

1910 – розпочинає навчання в Катеринославському реальному училищі. Публікує у шкільному журналі свої пригодницькі оповідання під псевдонімом Лорд Лістер. За 8 років вступає на математичний факультет Катеринославського університету. Через брак грошей залишає навчання і йде вчителювати – спочатку в Катеринославі й Павлограді, а потім – у Ворзелі під Києвом.

"Валеріан був дуже здібним хлопцем, – згадує односельчанка Ганна Ярушевська. – Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші й оповідання".

1920 – виходить перша збірка з дев'яти оповідань, написаних за три останні роки. Критик Андрій Музичко в журналі "Червоний шлях" коментує оповідання "Важке питання": "Початок революції. Усі зацікавлені нею відповідно до свого класового становища, в тій чи іншій формі беруть у ній участь по сей чи по той бік барикад. А 16-літній письменник, учень Катеринославської реальної школи, Валеріан Підмогильний, ніби не бачить того, що діється навкруги. Він розв'язує художньо "важке питання" юнацького віку в дусі Вайнінгера й Венекінда й пише новелу з таким заголовком".

1921 – одружується з донькою ворзельського священика, актрисою Київського театру юного глядача Катериною Червінською (1900–1962). ­Наступного року перебираються до Києва. Народжується син Роман (1928–1949).

1924 – стає ініціатором створення письменницького об'єднання "Ланка". За 2 роки перейменоване на МАРС – "Майстерня революційного слова". До нього також входять Борис ­Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, ­Тодось ­Осьмачка, Євген Плужник.

"Підмогильний – найдіяльніший і найенергійніший організатор "Ланки", найвишуканіший авторитет поміж того кола письменників, яке ми вважали сугубо попутницьким. Навіть у якійсь частині право-попутницьким та не до кінця радянським", – згадує Юрій Смолич.

1930 – у Москві виходить переклад російською роману Підмогильного "Місто". Тоді ж його твори перестають друкувати, звільняють редактора журналу "Життя і революція". Перебирається до Харкова – столиці Радянської України. Працює консультантом з іноземної літератури при видавництві "Рух" і редактором у журналі "ЛіМ". Перекладає твори Дідро, Карла Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса.

1934, 8 грудня – арештований за "участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії". Вирок – 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення. Дружину Катерину звільнили з театру.

3 листопада 1937-го – до річниці Жовтневої революції – Підмогильного розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.

Зараз ви читаєте новину «"Я вдарив його в обличчя, але удар не мав досить звуку для морального задоволення. Тому я вдарив його ще раз, уже краще"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 544
Голосування Хто нині - найкращий боксер світу незалежно від вагової категорії?
  • 1) Сауль Альварес
  • 2) Василь Ломаченко
  • 3) Теренс Кроуфорд
  • 4) Олександр Усик
  • 5) Наоя Іноуе
  • 6) Тайсон Ф'юрі
Переглянути
Погода