Маємо навчитися завершувати свої справи. Для мене виклик – добудувати Меморіальний комплекс пам'яті жертв Голодомору в Києві, – каже співголова Громадського комітету зі вшанування пам'яті жертв Голодомору, колишній віце-прем'єр Іван Васюник
Які праці на тему Голодомору вважаєте найціннішими?
– "Жнива скорботи" Роберта Конквеста – перша книжка про Голодомор. Видана у США 1986 року. Доти ця тема була табуйована не тільки в Радянському Союзі, а й у світі. У її написанні Конквесту допомагав інший відомий дослідник Голодомору – Джеймс Мейс, який потім переїхав до України і тут працював 11 років.
Першою виданою в Україні була книжка "33-й: голод. Народна книга-меморіал" Лідії Коваленко та Володимира Маняка. Вони зібрали близько тисячі історій очевидців. Це чи не єдине зібрання спогадів людей, яким на час Голодомору було 20–30 років. Ідеться про усвідомлене сприйняття подій і найправдивішу оцінку.
Третя віхова праця – "Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні". Налічує 18 регіональних томів і один – загальнонаціональний. Загалом – 22 тисячі сторінок правди про історію геноциду. Містить аналіз архівних матеріалів, перший зведений мартиролог імен жертв.
Першим кваліфікував Голодомор геноцидом юрист Рафаель Лемкін у статті "Радянський геноцид в Україні" 1953-го. До 75-х роковин Голодомору текст переклали 28 мовами з передмовою президента Віктора Ющенка.
Свіже надбання – "Енциклопедія Голодомору" Василя Марочка.
Все ж більшість із понад 20 тисяч публікацій про Голодомор – це передрук усних історій та архівних матеріалів. Небагато серйозних аналітичних досліджень. Це велике завдання для наукової спільноти й держави. Рішення створити Інститут дослідження Голодомору у структурі Національного музею – крок у цьому напрямку.
Як на українців вплинув Голодомор? Які наслідки відчуваємо на собі досі?
– Масштаб трагедії – від 7 до 10 мільйонів убитих Голодом – має тривалий вплив. Це непоправні демографічні втрати, різке зменшення народжуваності. До Голодомору українські родини були багатодітними. Після – почали боятися народжувати: "Не треба народжувати більше, ніж зможеш прогодувати".
В українців з'явився страх перед владою і ставлення до держави, як до ворога. Недовіра й невіра в те, що твоя країна може дати тобі майбутнє. Тому треба шукати щастя за її межами. Крадіжка у держави перестала бути чимось аморальним. Українська держава успадкувала таке ставлення до себе.
Дослідник Голодомору Джеймс Мейс назвав українців постгеноцидним суспільством.
– Основною характеристикою такого суспільства є страх. Найперше він проявився у боязні розповідати про трагедію. Коли людина навіть рідним не може сказати, що їй болить, це впливає на психологічний стан.
Страх на політичному рівні ще гірший. Коли 2006-го Верховна Рада розглядала законопроект "Про Голодомор… ", я координував цей процес і зустрічався з нардепами. Депутат від Партії регіонів зі сльозами на очах розповідав, що Голодомор торкнувся його родини. Але він не може йти проти рішення фракції і не голосуватиме за законопроект. Там половина була таких заляканих, а інша – просто вороги України.
Як колись визначальною лінією було ставлення до Голодомору, так тепер – до війни. Агресор один і той же, війна – та ж сама.
Зараз багато говорять про будівництво другої черги музею "Меморіал жертв Голодомору". Яка його роль зараз і яку він гратиме після розширення?
– Сьогодні функцію музею виконує невелика Зала пам'яті. Меморіал став місцем паломництва для багатьох українців. Все більше приїздить іноземців. Тут дуже виразна символіка. Від скульптури дівчинки "Гірка пам'ять дитинства" до лелек, які вириваються із залізних ґрат і символізують душі померлих та незнищенність нації, яка пережила таку трагедію. Меморіальний комплекс є місцем щорічного вшанування пам'яті жертв – суспільством і владою. Він також внесений до державного протоколу для відвідин офіційними делегаціями.
Це статусний проект. Збудувавши повноцінний музей, Україна зробить ще один крок до становлення як держави. Ключова ідея Музею – знати, щоб бути. Знати про цю трагедію, щоб бути нацією. Архітектурне рішення найближчим часом презентують суспільству. Воно символізуватиме правду, що проривається крізь заборони. Музей – це сучасна повноцінна експозиція, яка дасть змогу розказати про причини, перебіг, наслідки Голодомору, його виконавців і жертв. Майбутній Музей – головний науковий, освітній та методичний центр, тут працюватимуть спеціалізована бібліотека й архівний центр, які акумулюють в собі видання і копії всіх архівних документів з цієї теми. Передбачається, що Музей прийматиме щонайменше мільйон відвідувачів упродовж року.
У 2006–2008 роках провели велику роботу зі збору й упорядкування матеріалів. Що залишилося поза увагою? Що варто було б опрацювати детальніше?
– На жаль, робота над Національною книгою пам'яті призупинена. Мартиролог налічує лише близько 900 тисяч імен. Ще дуже багато роботи з регіональними архівами, обласними, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Наркомату освіти тощо. Одним із напрямків роботи має бути подальше дослідження кількості загиблих. Недослідженими залишаються матеріали залізниці. Адже саме біля залізничних станцій влаштовували стихійні місця масових поховань, на вузлових станціях знімали з потягів дітей-сиріт, збирали немовлят, яких матері підкидали в міста з метою врятувати від смерті.
Вузькоспеціалізованих дослідників Голодомору в Україні – одиниці.
Фактично недослідженим залишається інститут виконавців Голодомору – активістів, об'їждчиків, комнезамівців, діяльність різних підрозділів виконавчої влади того часу. Це завдання на наступні 10–12 років.
Збір спогадів треба продовжувати. Цінні розповіді нащадків жертв Голодомору.
Масштабна робота – збір артефактів для майбутнього музею, не тільки в Україні. Разом зі Світовим конґресом українців працюємо над цим.
Що у спогадах людей про Голодомор вразило найбільше?
– Точність, з якою 95-річні люди описують те, що відбувалося в їхньому житті 85 років тому. Опис хронології подій, імена людей, емоції, які пережили в той момент, що свідчить про надзвичайно глибоку психотравму. Людяність і допомога українців одне одному навіть у найскрутніший час. Багато свідків пережили війну і Голодомор. І всі вони кажуть, що Голод страшніший, ніж війна.
Досі триває дискусія щодо числа загиблих від Голодомору. Яка цифра найвірогідніша?
– В арсеналі пропагандистської війни Росії є різні засоби, щоб протистояти правді про Голодомор. Це маніпуляція з термінами. Замість Голодомору нам нав'язують термін "Великий голод". Мовляв, голод був і в інших місцях. Був, але переважно там, де компактно жили українці. На Кубані, зокрема, де вони становили 70 відсотків населення.
Маніпуляції з числом жертв геноциду та нав'язування "єдино правильних наукових обрахунків", проведених на базі сталінських переписів 1926-го і 1937-го, 1939 року – з того ж арсеналу. Голодомор 1932–1933 років забрав від 7 до 10 мільйонів життів українців.
Що дав проведений у 2009–2010 роках судовий процес над організаторами Голодомору?
– Рішення суду і прийняття закону вплинули на сприйняття трагедії іншими країнами. Вони почали визнавати Голодомор геноцидом українського народу. Є держави, що приймають таке рішення на рівні парламенту чи муніципальних органів. У деяких законодавство передбачає встановлення факту геноциду тільки національним судом.
Доказова і правова база судового рішення настільки повна й достатня, що після 2010 року режим Януковича не зміг скасувати цього рішення.
Чи потрібно так само займатися виконавцями на місцях?
– Варто встановлювати, чиїми руками чинився Голодомор. Це має досліджуватися і набувати публічності. Але починати судові розгляди щодо них не має сенсу. Бо вони певною мірою самі були жертвами.
Чи можливо поширити судову практику на інші злочини комуністичної системи?
– Проблема в тому, що не відбувся суд над тоталітарним комуністичним режимом на зразок Нюрнберзького трибуналу над нацизмом. У дослідженнях Рафаеля Лемкіна під геноцидом мається на увазі сукупність актів червоного терору проти українців, який включав колективізацію, винищення інтелігенції, репресії. Звичайно, центральне місце посідав Голодомор.
Відсутність такого суду над комунізмом має наслідки. Бачимо фашизацію сусідньої Росії щодо інших народів. Мегазавданням для світової громадськості є організація суду над комунізмом. Україна могла би бути ініціатором і центром його проведення.
Наскільки важливо, щоб якомога більша кількість країн визнали Голодомор геноцидом української нації?
– Коли 1991 року після розпаду Радянського Союзу держави визнавали нашу незалежність, це був дипломатичний і певною мірою формальний акт. А коли парламенти інших країн приймають рішення про визнання Голодомору геноцидом – це підтвердження нашої незалежності. Більше того, кожне вшанування жертв Голодомору в тій чи іншій країні – це підтримка України. Свого роду – й акт покаяння за мовчання у 1930-х. Водночас лише декілька організацій, які представляли українство за кордоном, відкрито говорили про Голодомор і винищення української нації. Серед них – Українська греко-католицька церква. Лише декілька журналістів насмілилися пробити стіну мовчання.
Уряди європейських держав і США ігнорували факт одного з найстрашніших злочинів проти людства у ХХ столітті. Навіть приймали з СРСР українське зерно. Теперішня підтримка – це переусвідомлення політиками та громадянами іноземних держав тих подій. У 80 країнах осередки Світового конґресу українців і дипломатичні представництва спільно з місцевою владою проводять акцію "Запали свічку пам'яті". Фінальна частина її відбудеться 24 листопада біля Меморіалу жертв Голодомору в Києві.
Яке місце теми відновлення історичної правди про Голодомор у гібридній війні Росії проти України?
– Одне з центральних. Знаково, що чимало питань стосовно Голодомору зникали з підручників у 2010–2013 роках, а Янукович на весь світ відмовився визнавати Голодомор геноцидом одразу ж після інавгурації. Після відновлення незалежності ми програли багато фронтів. Поступилися на духовному – наша церква розділена, її значна частина підпорядкована Московському патріархату. По суті здали інформаційний простір. Залізли в економічну кабалу, підсівши на газову голку Росії. Тільки тепер помалу повертаємо позиції.
Чи не єдиною перемогою в цій гібридній війні, станом на 2008–2010 роки, було повернення історичної правди про Голодомор, що стало і є важливим фактором творення української нації. Саме тому знання і розуміння українцями правди про причини і наслідки Голодомору – це не тільки про наше минуле, це – розуміння наших сьогоднішніх випробувань і нашого майбутнього.
Як вивчення цієї теми змінило вас?
– Кажуть, дорослу людину змінити нелегко, але посвята справі відновлення правди про вбивство Голодом мільйонів українців вплинула на моє розуміння служіння під час державної роботи. Понад 80 відсотків громадян вважають, що Голодомор був геноцидом нашого народу. Це питання, яке консолідує всю націю. Робота потребувала порозуміння влади й громади. Вона мала результат, бо побудована винятково на правді. Правді, яка потрібна в усіх сферах суспільних відносин.
Українці мають навчитися завершувати свої справи. Для мене виклик – добудувати меморіальний комплекс у Києві. 2008 року, коли споруджувалася перша черга, можна було чути розмови про те, що ці гроші варто було б витратити на освіту чи медицину. Але музей, навіть у тому незавершеному варіанті, який є сьогодні, цілком виправдав очікування. Критикам нема що сказати, бо тут щодня є відвідувачі, школярі приходять на уроки, він є місцем вшанування і місцем знань. Тому кожен новий музей – це інвестиція в майбутнє. А особливо такий, як Музей Голодомору чи Музей Революції гідності. Вони потрібні, щоб не допустити повторення в Україні і світі порушення конституційних прав людини і права людини на життя.
Що стосується грошей, то вартість будівництва музею зіставна із затратами на виборчу кампанію кількох десятків депутатів Верховної Ради. Сьогодні заслуговує на високу оцінку підтримка ініціативи громадськості президентом України Петром Порошенком та активна участь прем'єр-міністра Володимира Гройсмана і першого віце-прем'єра Степана Кубіва. У світі такі музеї будують, як правило, у партнерстві держави й бізнесу. Бізнес долучається на принципах благодійництва, бо традиції філантропії в країнах демократії є надзвичайно глибокими. Музей, науково-дослідний інститут чи грантові програми імені благодійника – це та спадщина, яку залишає заможна людина після себе. Україна ж лише ступає на цей шлях.
Зараз уже заснований Міжнародний благодійний фонд розвитку Меморіалу жертв Голодомору. Збір коштів розпочався. Спершу будемо звертатися до підприємців та політиків. З часом кожен, хто відчуває свій обов'язок, зможе зробити внесок. І в такий спосіб запалити від себе і своєї родини символічну свічку в пам'ять мільйонів невинно вбитих Голодом наших співвітчизників лише за те, що вони були українцями.
1 
1
Коментарі