Пʼятниця, 29 березня 2019 08:15

"Віддаєш батькам документи сина, а вони закривавлені та з маленькими осколками від "Граду"

Бої в Дебальцево закінчились три роки тому. Сьогодні населений пункт знаходиться під московськими окупантами. Хоча за так званими Мінськими домовленостями, він мав би бути наш.

В мирній Україні знаходяться свідки цих подій, які в своїх розповідях проливають світло на трагедію. Один з них – Тарас Когут, колишній офіцер 128 гірсько-штурмової бригади, які обороняли місто.

Автор: надані Тарасом Когутом
  Тарас Когут родом з Тернополя. Кадровий військовий. В грудні 2013 році попав у 128-му бригаду на посаду психолога роти
Тарас Когут родом з Тернополя. Кадровий військовий. В грудні 2013 році попав у 128-му бригаду на посаду психолога роти

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Побачив пораненого. У нього не було півголови і він одним оком дивився на мене"

Я служив керівником військового оркестру в 44-й артилерійській бригаді. В грудні 2013 році оркестр розформували і я попав у 128-му бригаду на посаду психолога роти. У складі цього підрозділу 6 жовтня 2014-го, ми відправились в зону бойових дій. Місцем нашої дислокації стало Дебальцево на Донеччині.

На той момент – це було відносно спокійне місто. І в нас не було абсолютно ніякого уявлення, що там відбуватиметься масштабна битва.

Які функції ви там виконували?

Посада психолога на війні дещо завуальована. Там ти стаєш офіцером, який супроводжує вантажі, виконує роль замполіта, заступає на варту. В кінці кінців, там ти воїн, захисник.

Варто зазначити, що в той час, а це приблизно третя хвиля мобілізації. В більшості бійців була дуже сильна мотивація. Вони реально хотіли захищати Україну. І цей настрій передавався на всіх.

По нас лупила російська артилерія і загинути міг кожен, не зважаючи на посаду чи звання. Пригадую один такий випадок. Ми копали окопи. В один момент над нами пролетіло три снаряда і розірвалося за 300 м від нас. Хоча тоді здавалося, що вони розриваються поряд.

Ми почали всі втікати. Я побіг в бліндаж, який знаходився за 30 м від мене. Хоча за 5 м, теж можна було заховатись. По дорозі в укриття тричі падав. Бачив, як падали побратими. Повний хаос.

Як жителі Дебальцево сприймали вас?

Тут не має однозначної відповіді. Були такі, котрі підтримували нас, допомагали, як волонтери. А це набагато важче робити, ніж в мирній частині країни.

Інші кричали, щоб ми забиралися з міста, бо це частина Росії. Були й такі люди, чиї діти воювали за Україну і проти неї. В однієї жінки один син жив на тимчасово окупованій території, і підтримував окупантів. Інший знаходився в мирній країні. Мати їхала до сина на тимчасово окуповані території, наші бійці знали куди вона направляється і насміхаючись, запитували. "Куди, до свого?".

Жінка плакала, але нічого не могла вдіяти. Війна розділила її життя на два світи. Парадоксом цієї ситуації є те, що вона надавала нам величезну підтримку. В той час, як її дитина була проти нас.

Коли ви реально відчули, що війна – це не тільки розповіді очевидців і не просто артилерійські обстріли?

На початку грудня не стало мого друга, з яким ми навчалися у військовій академії. Росіяни обстріляли Дебальцево з реактивних систем "Град". Він потрапив під нього і загинув. Мені довелося везти тіло додому. Але спочатку була дорога в харківський морг.

Я їхав в середині машини і дивився на тіло мого побратима, яке було прикрито звичайним армійським покривалом. Завезли в морг, лікарі почали робити свої процедури. Потім мене теж завели в середину. Ти дивишся на тіло людини, яку знав багато років і стає якось не по собі.

Кожен загиблий боєць – тобі брат. Ти бачиш його по 25 разів на день, готуєш їсти з ним, прибираєш

По дорозі в село, мені телефонував рідний брат вбитого і запитав, як хоронитимуть його? В закритій труні чи відкритій? Вся дорога додому, де народився мій побратим , була вкрита лампадками, люди стояли на колінах. Таке видовище просто зносить голову.

Віддаєш батькам документи сина, а вони закривавлені. І в них застряг маленький осколок від "Граду". Потім тато з мамою запитують, яким була їхня кровинка? Добиває їхнє питання: "Як він загинув, не страждав?" Ти дивишся їм в очі і брешеш. Кажеш, що їхній син загинув миттєво, хоча я знаю, як він страждав.

Потім ти повертаєшся знову на війну і в тебе з'являється другий вбитий, третій, четвертий.

Ми були в Дебальцево 146 днів. І кожен загиблий боєць – тобі брат. Ти бачиш його по 25 разів на день, готуєш їсти з ним, прибираєш.

Автор: надані Тарасом Когутом
  Тарас Когут воював з своєю ротою за Дебальцево 146 днів
Тарас Когут воював з своєю ротою за Дебальцево 146 днів

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна перестала бути жахливою картиною, де відірвані кінцівки і ріки крові" - легендарний доброволець "Санта"

Були випадки, коли вважали, що не повернешся уже до дому?

Там кожен день міг стати останнім. Хоча можна виділити окремі історії. В мого бійця на посту сіли батареї на рації. Я взяв нові і пішов туди, щоб замінити їх. Дійшов до кута будинку, розвернувся і продовжив рух далі - стіна уже прикривала мене. В цей момент снаряд влучив у кут дому. Дві секунди, чотири метри назад і смерть. А так всього лиш вибуховою хвилею штовхнуло.

Як вижити під час масованих атак і не втратити людський облік?

Найбільше пригадується Новий Рік. Нас тоді добряче накривали, не було можливості уже приготувати нормальний святковий стіл. Лишень завдяки волонтерам, щось можна було організувати.

Коли настала північ без двох хвилин, комбат вийшов по рації на зв'язок із всіма блокпостами. Прозвучало новорічне привітання. Мені трясло від хвилювання. Ми розуміли, що позаду нас мирна країна – люди святкують. Ти і твої побратими – це крайня точка мирної країни. Трішки далі – поле, за яким уже окупанти.

Ти і твої побратими – це крайня точка мирної країни

Після привітання залунав гімн України, хтось з хлопців додумався включити його з телефону. Ми стояли і плакали. Що стосується Різдва то до мене в гості прийшла вітрянка. Я лежав у госпіталі, в окремій кімнаті. З цієї біди найбільше раділа мама. Вона, хоч на мить стала щаслива, що її син знаходився подалі від Дебальцево.

Мені ж було геть не смішно. Тарілка каші на столі, свічка запалена і самотність.

Ви змогли повернутися до своїх побратимів?

Пролікувавшись, я знову попав на передову. Це уже були дні і ночі, які злилися в один день. Нас так накривали сильно, що кожен момент міг стати останнім.

Після того, як захопили Вуглегірськ(місто в Бахмутському районі Донеччини. - Gazeta.ua), бої перемістились до нас впритул. Особливо гаряче стало після захоплення Логвинового (село в Бахмутському районі Донеччини. - Gazeta.ua). В мирній Україні люди говорили, що ми в повному оточенні. Мої рідні телефонували, я їх заспокоював, говорив, що смажимо картоплю і так далі.

Паніки, як такої не було майже в нікого. За три місяці, ми звикли до всього. Хлопці запитували моментами, чому стоїмо на місці, не виходимо. Але в цей же момент, кожен розумів, що маємо стояти до кінця.

Автор: надані Тарасом Когутом
  Розмальований в колір українського прапору бюст вождя комунізму Володимира Леніна. Тарас з бійцями пофарбували його в Дебальцево і залишили загарбникам
Розмальований в колір українського прапору бюст вождя комунізму Володимира Леніна. Тарас з бійцями пофарбували його в Дебальцево і залишили загарбникам

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українські військові розтрощили новий російський танк

Коли був даний наказ на вихід із Дебальцево?

17 лютого 2015 року, близько 23.00 ночі нам дали наказ – покинути місто. Повсюди велися вуличні бої. Всі бійці з інших позицій сходилися до "Поляни"(центральний табір 128-ї бригади. - Gazeta.ua). Стрільба лунала всюди і з усіх стволів. В цьому хаосі, ми одного разу заледве свій танк не влупили.

Пригадую випадок, коли російський снаряд пробиває наш бліндаж. Я біжу туди, щоб оглянути чи всі живі. В той момент, ще один снаряд – попадає в ріг будинку позаду. І мене вибуховою хвилею відносить в цей бліндаж. Добряче оглушений, я близько 5 хвилин приходив до себе. А потім знову пошкандибав в перед. І навіть декілька днів не помічав, що в мені є осколок. Лишень після виходу з міста, коли ліг в лікарню з бронхітом, лікарі виявили поранення.

Машин на всіх не вистачало, люди йшли пішки біля них, чіплялися за борти, вікна

Коли комбат повідомив, що час відходити, нам чогось стало страшно. У нас не було сил і засобів для ефективної боротьби. Їжу ніхто не готував. Але через високий адреналін – їсти не хотілося. Ми розуміли, що на ранок в цих окопах нас переб'ють. Але йти у невідомий шлях було ще страшніше.

Наш вихід відклався на кілька годин, адже довелося збирати усіх поранених. Під мінами це не так просто зробити. Плюс до всього – повсюди горіла земля, зривалися машини, боєкомплекти. Коли основна група підійшла до базового табору, його, як такого уже не існувало. Все було знищено. Що залишалося цілим, підривали ми самі.

Проїжджали між двома п'ятиповерхівками, які горіли з нижнього по верхній поверх. Вогонь такий був сильний, що довелося зупинятися і оглядати машину чи бува, не загорілася.

Ми хотіли виходити по-тихому, щоб можна було відійти без втрат. Проїхали кілометр і натрапили на ворога. І попали під їхній шквальний вогонь. Але такі перешкоди ми оминали з боєм. Не зупиняли колону, а проїжджали відстрілюючись. Інакше, нам би був кінець.

Машин на всіх не вистачало, люди йшли пішки біля них, чіплялися за борти, вікна. Проїжджали 200-300 м і злазили, бо неможливо було довго висіти. На їх місце - чіплялися інші. Ми не відчували болю від поранень, обморожень. Лишень через добу після виходу почали приходити в себе.

По дорозі, приймаючи черговий бій, від розриву ВОГа (підствольна граната. - Gazeta.ua) загинув водій машини, сержант Толя Грубий.

Коли ви зрозуміли, що вдалося вийти і вам нічого не загрожує?

Заїхавши на якийсь блокпост, ми побачили наш синьо-жовтий прапор. Ще хвилин п'ять перепитували одне одного - чи справді це кінець? А потім було якесь оп'яніння від пережитого.

Після того, як завезли поранених в лікарню, я зателефонував матері. В нас у більшості хлопців телефони були розбиті. Ми ж все знищували, щоб при попаданні в полон, нас не шантажували дружинами і дітьми.

Якщо чесно, я не думав в полон попадати, краще загинути і тоді б дитина знала, що її тато герой. Коли останній раз відстрілювалися, я побачив, що нас оточили з усіх боків. В той момент промайнула думка: "В мене є пістолет – живим здаватися не буду".

Мати спочатку не зрозуміла, де я знаходжусь. Вона лишень запитала чи я не повернуся в Дебальцево? Сказав їй, що міста уже не має, але ще пізніше повернуся, бо там рукавиці залишив.

Що найбільше вам запам'яталося з цього Дебальцівського плацдарму?

Багато є різних моментів, проте одним з них хочу поділитися. Ми там побудували собі баню. Після одного з купань, я вибіг з приміщення на вулицю, щоб натертись снігом. Уявіть собі ситуацію. Заступник командира роти вибігає голий на вулицю, зупиняється біля чатового і розтирається снігом. Вартовий стоїть одягнутий, як капуста, з автоматом у руці і я. Хтось крикнув: "Михайлович – фото". Я підійшов до хлопця і голим сфотографувався. Боєць був шокований. Жаль, що не вдалося зберегти це фото.

Зараз ви читаєте новину «"Віддаєш батькам документи сина, а вони закривавлені та з маленькими осколками від "Граду"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1109
Голосування Чи потрібно знімати торгову блокаду з ОРДЛО?
  • Ні. Торгувати з окупантом категорично заборонено!
  • Так. Торгівля і так процвітали, але в форматі контрабанди чи Ротердам+
  • Посилити торгові санкції, заборонити возити будь які товари на окупований Донбас
  • Кордони для товарів мають бути відкриті повністю
  • Свій варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода