"Війна перестала бути жахливою картиною, де відірвані кінцівки і ріки крові" - легендарний доброволець "Санта"

5

Дмитро Сумський (загинув 30 березня 2017 року від розриву міномета. - Gazeta.ua) був на 1000% моєю людиною: відданою, хороброю. І така втрата ранить серце. Коли я набрав її, вона дуже зраділа: "О, Санта, Санта". А перед тим я кілька хвилин ходив вулицею з телефоном у руці і збирався з думками.

Кожному бійцю, який приходить в підрозділ – пояснюю. Мені не потрібно від вас документів. Тільки напишіть прізвище, ім'я, число та рік народження. Номер телефону людини, якій я можу зателефонувати, коли з вами щось трапиться. Якщо це когось не влаштовує, то може бути вільний.

Ми добровольці - знаємо, куди йдемо. Нас не вноситимуть у офіційні зведення, не даруватимуть високі урядові нагороди. Максимум - це пишний похорон від друзів, не більше. Тому загибель дуже важко переживати. А якщо це твій друг, тоді вдвічі страшніше.

Моя суворість – це все показуха для людей. Захисна реакція на те, що відбувається навколо. Мене важко вивести із себе. Я не раз давав людям у підрозділі другий і третій шанс бути поряд та продовжувати війну. Хоча – "косячили" відповідно. До нас приходять різні люди за характером і причинами. Один прийшов воювати, другий втік з дому від проблем, третьому я потрібен, як соціальний ріст. Тобто, місяць чи два "перекантувались", потім їдуть додому і кажуть: "Я був у Санти". А до мене звертаються і запитують, де їхня довідка. Вони хочуть статус УБД отримати.

Хоча є дуже багато людей, які розуміють, чому ми на війні і для чого тут перебуваємо. У нас у підрозділі братерство, демократія. Найголовніше, що ми робимо свою роботу. Тільки в підрозділі "Санти" людина може бути повним гі..ом за характером, проте вона чітко виконує свою роботу. І заслуговує на повагу.

Не знаю, важко сказати. Змінилася риторика, світосприйняття. Нас стало набагато менше. Не раз чуєш від тих добровольців, які закінчили воювати 2015 року, такі слова: "Я пішов звідти, бо війна тепер не та, не так стріляють".

Таке сприйняття людей мені не зрозуміле. Вчора вбили одного нашого воїна, позавчора – трьох, п'ятьох поранено. Хто сказав, що війна закінчилася? Немає грандіозних військових компаній, які були раніше. Проте щоденна робота триває. Наприклад, візьмемо "Да Вінчі" (Дмитро Коцюбайло, командир 1-ї штурмової роти ДУК "Правий сектор". - Gazeta.ua). Незалежно від того є бої чи немає, він виконує роботу, яка так чи інакше впливає на боротьбу.

Знаходження добровольців на передовій – це надія суспільству на те, що не все втрачено. Люди вірять добровольцям і допомагають їм. Такі добровольці, як "Тенгіз" - комбат ДУК ПС - є лакмусовим подразником для бійців ЗСУ. Генератором ідей та дій. Адже система діє і думає стандартно. Добровольці – мастаки, які здатні оживити її.

Дуже багато зроблено, на жаль, для того, щоб добровольців розділити. У 2014 році були десятки тисяч людей, які хотіли брати в руки автомат і йти бити московську наволоч. Більшість з них розчарувалися і ми не маємо права їх критикувати. Якщо почнеться великий наступ, вони повернуться. Проте тим, хто залишився і не здався зараз, – великий респект.

На всіх. Це вже не 2014 рік, коли можна було самим проводити різні операції. Тепер все обговорюємо, кожен крок. Наприклад, я перебуваю в Авдіївці більше трьох років. І на моїй пам'яті сюди заходить дев'ята військова бригада. У цьому місті я знаю кожну стежину, собаку, дерево. Звісно, що їм потрібні люди, котрі даватимуть якісь орієнтири.

Наприклад, зайшла 72-а бригада і зразу ж до нас прийшли її представники та попросили про допомогу. Є такі, що не хочуть з нами співпрацювати. Але проходить час, їм нормально росіяни вгатять. І вони перестають бути такими крутими.

Це проблема цілого суспільства, що воно не хоче бачити цю категорію людей, якою являються добровольці. Ми працюємо і воюємо до першого вбитого на позиціях. Як тільки це виявляють, зразу же величезний скандал на рівні президента, ОБСЄ і ООН. Нас виводять, з погонів офіцерів, які прийняли нас – летять зірочки. Навіщо? У вас величезний недокомплект в армії, не вистачає вмотивованих бійців. То ж дайте нам нормально воювати, ми ж нічого не вимагаємо, тільки можливості робити добрі справи.

Коли є якісь загиблі серед нас, я списую купу паперів, називаю бійців волонтерами. На мене потім ллють зраду. Мовляв, як ти міг покинути бійця і сказати, що він загинув, як волонтер. А що мені робити? Нам же потрібно тут залишатись на позиціях. Якщо я не піду на поступки ЗСУ, то нас всіх виженуть. Кому від цього буде легше? А свого воїна ми похоронимо з почестями і не забудемо його.

Я знаю серед "збройників" мега крутих хлопців, які крутіші за добровольців. Проте є інша частина медалі. Коли читав, як в інтернеті пишуть: "Наші сонечки, наші хлопчики". Хотілося б, щоб ті люди приїхали на війну і побачили брудних "аватарів", обкрадені будинки. Але потім зрозумів, що це проблема, яка є, була і буде.

Зараз є багато заробітчан, вони не хочуть і не вміють воювати. Тут можна реально заробити грошей на війні, ще й повернутися до дому героєм. А що він отримає вдома?

Я не суджу про всіх людей. Були моменти, коли комбати віддавав мені на перевиховання своїх бійців. Вони переставали пити, хотіли воювати. Це вказує на те, що система: "пох..зму" і "аватарства" - добиває їх. Дай людині волю і можливість робити вибір – отримаємо правильний результат.

Ми працюємо по різних напрямках: розвідка, снайперська діяльність, артилерія. Ця універсальність полягає в тому, що не ми такі хороші, а життя навчило пристосовуватись до всього.

Тому в нас є люди, які можуть наводити і коректувати артилерію. Ми працюємо з точністю до кількох метрів. Один полковник сидів біля мене і говорив: "Ти білці в око стріляєш із міномета 120 калібру, так ніхто не робить. У нас може бути погрішність – 40 метрів. А в тебе все чітко"!

До нас приїжджають інструктори, ми вдосконалюємося, вивчаємо нові програми. Час не стоїть на місці. Запорука точної роботи – це справна зброя. Буває, що приїжджаю в якийсь із підрозділів, щоб відпрацювати на їхніх трубах (мінометах. - Gazeta.ua). Ми спочатку все розбираємо, до гвинтика. А вони дивляться на нас, як на ідіотів. Вони звикли лупити в будь якому напрямку, без коректури, головне вистрілити. Для нас на першому місці – точність і якість.

Я вже казав, що у нас найдемократичніший підрозділ в світі. Ми не маємо суворої дисципліни, тільки виконання наказу. Колись один із бійців говорив. "За час перебування із "Сантою", я ніколи не чув наказів від нього, тільки прохання: "Будь ласка, зроби те чи інше".

Якщо питають, то відповідаю. Важче реагую на запитання: "Коли все закінчиться у вас?". Мене тоді заносить від таких людей, які не вважають війну спільною.

Хоча мирна країна вражає. Мені пропонують йти в політику, запитують чи не награвся ще? Місце в партійному списку, говорять, що потрібно гроші заробляти. Хоча ніхто з цих політиків не пропонує допомогу на війну чи вирішення військового питання.

Якщо закінчиться війна, людям буде непотрібний "Санта" чи інші воїни. Взагалі я хочу мати будиночок, рибалити собі на озері, якусь дівку за груди тягати. Для щастя небагато треба. Кусок хліба, сто грам колись випити, щоб собака голодна не була. Хоча я впевнений, що для нас боротьба на довго. Здолаємо зовнішнього ворога, доведеться битись з внутрішнім.

Ми окремо. Я безмежно поважаю "ДУКівців" та інших добровольців, вле, ми з друзями вирішили бути окремим колективом. Я проти того, щоб на війні була політика. Мені пропонували об'єднатись. Але на моє глибоке переконання, не можна цілком відгородити ПС і ДУК. Політичну структуру і воюючу - це заважає обом крилам.

У нас на шевронах пише: "Правий сектор". Адже весь кістяк групи на початку був в цій організації, в тому числі і я. Ми співпрацюємо, наші дороги перетинаються.

На початку я йшов, щоб захистити свою сім'ю від московського окупанта. Щоб вони не прийшли в Київ і я не втратив їх. Росіяни не захопили столицю, але сім'ю я втратив. З моєї вини все сталося.

Я не можу сказати, що ми з дружиною Наталкою – чужі люди. Проте з впевненістю можу заявити, що вона свята людина. Дружина тягне дітей, терпить мене, вона просто розумниця. Проте, ми перестали чути одне одного. Війна та сукупні проблеми – результат наших негараздів.

Меншенькі діти страшенно раді, коли тато приїжджає до дому. Але мене засмучує оточення сімейне. Коли йшов на війну – всі вважали героєм. На даний момент люди, які колись раділи за мене, тепер кажуть, щоб я закінчував. А війна закінчилась уже?

Вони всі так і кажуть. Один комбриг говорив, що дасть мені людину, яка займатиметься діловодством замість мене. А ти лишайся там де є, роби те, що робиш. Я тебе навіть чіпати не буду. Вислухавши його, відповів йому. "Я знаю, що в той момент, коли підпишу контракт, ти скажеш лягти на землю і просто виконувати фізичні вправи".

Пропозицій багато, одна з найперспективніших прозвучала від генерал-лейтенанта Сергія Попка (командувач сухопутними військами України. -Gazeta.ua). Він запропонував створити окремий підрозділ на базі моїх людей. Але я відмовився. Дуже поважаю окремих бійців ЗСУ. Але теперішні армійські відносини між солдатами і офіцерами – це "совок", який мені не підходить.

Мені хлопці довіряють, волонтери допомагають і на них тримається мій підрозділ.

Що стосується волонтерів, то в мене є цікава історія. Знаходився в Пісках, нам привезли дуже багато допомоги. Серед всього – велике відро тушкованої капусти з ребрами. В мене була така функція – відповідати людям. Якщо мені трапився дитячий малюнок з номером телефону – беру і дзвоню. Тоді теж знайшов з ким зв'язатись. Номер було намальовано на кришці відра

Виліз на будинок, щоб кращий зв'язок і почав телефонувати. З таким піднесенням говорю слова подяки. А вона запитує, де я. Кажу, що в Пісках. "Де саме" - запитує вона? "Правий сектор". Піски" - відповідаю їй. "Та знаю, що в Пісках", який будинок?" - знову запитала вона. Сказав їй, куди все попало. Вона мені відповідає: "Ой, я ж "Барсу" все передавала". Що хочу тим сказати? Що колись люди допомагали всім підряд, а тепер вибірково і тим, кому довіряють. Ось тому і не хочу підводити своїх людей.

Я людина антисистема – це точно. Тому не йду в політику, депутати – боюся себе. Що стосується хабарів, то я їх не брав – не дають. А сам давав. До війни особливо, "відкати" робив, навіть під час війни довелося дати.

В 2016 році поверталися з відпочинку на передову. Між Донецькою і Дніпропетровською областю, нас зупинили перевірити "беркутята". За 500 метрів від нього, мій боєць признався, що має заборонений предмет – "підствольний гранатомет". Я заховав його в коробку, де лежав зефір. При перевірці – зброю знайшли. В іншого бійця знайшли теж заборонену річ. Ці хлопці дуже потрібні мені були на війні, тому довелося "рішати".

Заплатив $300 і пожертвував своїм ножом. Хоча хотіли – $500. Речі не конфіскували – повернули і ми поїхали далі. В Покровську розказав все своїм хлопцям. Вони почали кричати, що даремно "ментам" гроші дав. Потрібно було їх послати. Я кажу до своїх: "Без питань. Повертаємось, я забираю свої гроші, а ви розмовляєте з "Беркутом". Вирішили, що все таки я правий. Розумію, що порушив закон, але хлопців змушений був витягати.

Я дав собі і ще одній людині слово, що не брехатиму. Не говоритиму всю правду, дещо ховатиму в собі, аби не брехати.

Війна ж для мене перестала бути жахливою картиною, де відірвані кінцівки, ріки крові. В мене назавжди згадка про Піски. Повністю розбиті будинки, все вщент переоране снарядами і повсюди ростуть тюльпани.

Звичайно. Як мені продавали патрони, перетин контрабанди і тому подібне. Тільки не зараз, є ряд причин, які змушують почекати. Коли почну говорити, то постраждають багато. Поки що мовчу, але – це не означає, що я не пам'ятаю.

Але мовчати точно не буду. Адже, якщо вони мені продавали зброю заради наживи, тоді вони можуть її продати росіянам. Таких людей треба зупиняти.

Ще швидше чув, що за мене платять $80 тис. Якщо чесно, то мало. Але я цим не горджуся. Гордість в мене викликають побратими, які героїчні за мене і їх тисячі. Наприклад Сашко Кол з 74 розвідбатальйону. Ці люди стільки зробили для перемоги, що нам ще далеко до них.

Я розумію, що мій красивий "фейс" мелькає по країні замість цих хлопців, але герої саме вони.

Не знаю. Не готовий сказати. Недавно на емоціях знищив велику добірку матеріалу з минулого, тепер розумію, що вчинив не правильно. Час покаже.