"Діду, ти куди?" - 67-річний доброволець про війну на Донбасі

В червні 2015 року я вирушив на війну. Познайомився із зам комбата добровольчого батальйону ОУН "Сивим", який забрав мене на передову. По дорозі потрапили в неприємну ситуацію,- говорить Валентин Анатолієвич. Він родом з міста Корсунь-Шевченківський Черкаської області.

Їхали вперше на Волноваху. Вночі заблудились потрапили на якийсь блокпост. В цей момент включаються прожектори, на нас наводять зброю: "Стоять с..ки". Хлопці з автоматами, кулеметами, оточили машину. Коли розібралися з усім до нас підійшов старший на посту і каже: "Ви нас вибачте, але ваша машина заїхала з боку росіян".

Ми їхали тимчасово окупованими територіями і навіть не здогадувались про це. Тільки приїхали і я зразу ж попав в Піски. На позиціях побув два дні і мене зразу ж перевели в тил. Призначили старшим на базі. Всі хвилювалися, що в мене такий поважний вік, тому старались вберегти від прямої небезпеки. Тричі пробував втікати туди.

Приїхав такий собі Руслан "Боцман" і каже: "Хто в Піски"? Хлопці одягають бронежилети, каски і сідають в авто. Я теж тихенько заліз. Почали рахувати, виявилось, що один зайвий. Він побачив мене і каже: "Діду, ти куди"? "Воювати" - відповідаю йому. "Боцман" дзвонить командиру і виявляється, що я не маю права їхати.

Але я зумів отримати перші враження від обстрілів. Разом з "Сивим" везли їжу в Піски. Під'їхали до селища, а там дорога перекрита нашим танком. Він стріляє в напрямку аеропорту. Тільки хотіли об'їхати його, як з боку росіян почали прилітати міни. Довелося близько 40 хвилин лежати в канаві. За той час багато чого передумав, кишки від страху вивертало.

До дому все таки їхав, але не через страх. Скрутило живіт, мене відвезли на УЗД. Виявилося, що перекручений жовчний міхур. Тому відправляли на операцію в Дніпро. А на ньому виявили поліпи, майбутня онкологія.

Приїхали в Дніпро, мене призначили в хірургію. Я спати не можу, болі пекельні. В той момент згадав, що йоги стають на голову і розминають своє тіло. Так і зробив. Голова в низу, ліктями держусь і рукою розминаю живота. Через декілька хвилин болі пройшли і я заснув. Зранку розбудили мене, знову відвели на УЗД, виявилось, що жовчний міхур став на своє місце. А операцію вирішили відкласти.

Я подзвонив "Сивому", він забрав мене і сказав, щоб я готувався до війни. Він набирає групу бійців, яка підпише контракт із 93-ю бригадою "Холодний яр". Я зразу же згодився, адже це прямий шанс повоювати.

Він знав уже мене, як бійця з характером. Пообіцяв, що владнаємо усі проблеми, які можуть виникнути при оформленні документів.

Нас відправили у військкомат в Покровську. Почали проходити медичну комісію і вони всі отримали шок. Я читав літери з самих нижніх рядків таблиці. Вони мене розкрутили на кріслі і сказали, щоб пробував іти. Я підвівся і пішов, як нічого не бувало. Далися в знаки роки тренування. Поміряли мені тиск - 80 на 120. Міряли трьома апаратами - однаковий результат.

Спочатку був на базі в селищі Новогродівка. Так вийшло, що знову став старшим. Зранку робив підйом, зарядка, співали гімн України. Потім всі займалися своїми справами. Пройшло десять днів, нас відвезли на розмову з військовим комісаром. Він з усіма поговорив, потис руку, а мені сказав, щоб я беріг себе, адже не молоденький.

Через декілька днів привели в штаб, роздали військові квитки. Я попав у армійську розвідку 1 батальйону. Командиром взводу був у мене Володимир Майборода. Почалися вишколи: рукопашний бій, стрільба, пізніше мінування, диверсії. Після навчань на початку вересня 2015 року, знову попали в Піски. Декілька днів були важкі бої. Однієї ночі довелося відбивати атаку росіян.

6 вересня зранку приїхав "Сивий" і сказав, щоб я їхав у Водяне на базу. Там приїхала група донецьких хлопців, я закінчив з ними вишкіл і ми всі разом поїхали на шахту Бутівка. Там три дні провоював з ними і з нову відправився на базу. Та приїхала група бійців із Дніпра. Серед них чудові хлопці "Кухар", "Білий".

Не всіх, але це була особлива група. Особливо "Білий" був неперевершений. Худенький хлопчина, круглий сирота, його батьки загинули, коли йому було 15 років. Його виховувала бабуся. Він був лідером фанатів футбольного клуба "Дніпро". "Білий" розказував, як вони бились з фанами інших клубів. 50 на 50, тридцять на тридцять. Він потім на міні підірвався. Перед смертю встиг сказати слово: "Груди" і показав на них. Його половину Дніпра хоронило.

Час від часу тренував дівчат: "Біла", "Яра". Запитую в "Білої", що ти вмієш готувати? "Яєчню і пюре". Кажу до неї: "Готуй".

Почала вона це робити, час іде, всі просять їсти. Хтось, щоб пожартувати над нею- кинув солі в казан і вона додала. Вийшло пересолене. Прибігає до мене і каже, що їй робити. Кажу, щоб кинула цукр. Вона вкинула у пюре пів банки цукру, вийшла така гидота, що їсти не можливо. Довелося все непомітно викидати і готовити кашу з м'ясом.

Вона підійшла до мене і каже: "Богуслав, дякую, ти мене врятував". Я знайшов книгу з кулінарними рецептами і подарував їй. Після цього вона так навчилась готувати, що неможливо від тарілки відірватись. Коли їхала з бази. Плакала, дякувала, що навчив її всьому.

Тільки тренував групи. Хоча одного разу сам став диверсантом. Пішов в інший кінець селища, щоб принести хорошої, джерельної води. Побачив там яблуню, вирішив нарвати яблук. Пройшовся стежиною, тільки дотягнувся до яблуні, як побачив блиск в траві. Нахилився, дивлюсь жилка до куща прив'язана. Підійшов туди і побачив гранату Ф-1. Це була розтяжка – п'ятнадцять сантиметрів над землею. Лічені міліметри ступив би в перед - смерть.

Витягнув з сумки котушку шовкових ниток, які завжди носив з собою. До них прикріплений залізний гачок. Заховався неподалік у яму від снаряда і потягнув за нитку, яку перед тим прив'язав до гранати. Пролунав вибух. Я піднявся, почав збирати яблука, як тут підбігають наші військові і кричать: "Стояти "сепаратюга", руки за голову". Я кажу їм, що свій. Вони кричать: "Не п..дякай, мовчати". Копняка отримав - лежу.

Вони підняли мене і ведуть в штаб. Біля пропускного пункту стояв вартовий. Він каже до мене: "Попався с..ка" і знову копняка. Я ж кажу до них, що будете вибачатись.

Привели в штаб, а там наші розвідники. Охоронець каже їм, що привели "сепаратиста". А мій взводний Майборода дивиться на мене і не розуміє, що тут відбувається. Каже до мене: "Богуслав, що таке"? Я йому розказав, що сталось. Він похвалив мене, а хлопці почали вибачатись. Я сказав до них, що вони молодці. Не потрібно нікому вірити. Адже на моєму місці справді міг бути диверсант.

Одного разу пішов купатись на край села. Тільки роздягнувся, як до мене підбігли два солдати і один офіцер. Кричать вони: "Стояти сепарюга". Я знову їм кажу, що свій. Почав пояснювати, хто командир - вони повірили. Офіцером у них виявився командир артилерійської батареї Юрій Смирнов. Про нього розказували по телевізору. Він попав в полон до росіян, але вони його випустили, тому що дідусь в нього Герой Радянського Союзу.

Попереду було розчарування. Мене в штабі бригади дурили майже три місяці. І не хотіли підписувати документи, про те, що я справді знаходжусь в їхніх рядах. Я приходив до них, а вони мені казали: "Не хвилюйся, все буде добре. Ти займайся, воюй. Пізніше підпишемо".

Одного разу я приходжу до них, а там стоїть "Вітер" - командир роти і зам начальника штабу. Він побачив мене і каже "Богуслав, їдь до дому, чого ти тут шукаєш правду?". Я кажу йому: "Це ж ви мене дурите уже три місяці, а не я вас"! Він каже: "Та ти на себе подивись, пеньок старий, тебе попхай, ти впадеш". Я кажу: "Спробуємо?". І став у стійку. Він тільки підняв руку, я миттю відповів йому. Він почав втікати і кричати, що мені в божевільню треба. Я почав тупати ногами, а цей гнійник заховався у штабі. На цьому моя служба закінчилась.