"Таке враження, що на нас дихала смерть" - доброволець про бої за Іловайськ

Ні. Спочатку, ми з другом і ще купкою відчайдушних хлопців "двіжували" на барикадах та потім зрозуміли, що потрібна координація всього. Звернули увагу на вищевказану організацію. Там відбувались ротації, людей виводили на барикади, міняли їх на свіжих бійців. І вони стояли під червоно-чорним прапором, а це - дуже імпонувало. У мене бабуся була репресована за те, що її брати воювали в Українській повстанській армії. І вона повернулась з Караганди уже з мамою на руках. Тому червоно-чорний стяг багато значить для мене.

Разом з своїм побратимом "Цьвиком", ми після закінчення подій на Майдані, поїхали в Дніпропетровську область. Проходили вишколи. Стали одними з перших, хто вступив в ряди Добровольчого українського корпусу "Правий сектор".

Для мене все розпочалося з Карлівки (село в Мар'їнському районі Донецької області - Gazeta.ua). Але там в бій, я не попав - елементарно не вистачало зброї. Наприклад друг "Хмель" поїхав на виїзд тільки з ножем. Тому свій перший бойовий досвід, отримав, коли група бійців ДУК під командуванням друга "Хорвата" відправилась в Іловайськ.

10 серпня, ми пішли в перший наступ на місто. Розбили їх перший блокпост і просувалися вперед. Уже чітко було видно росіян, які в метушні бігали по позиціях, ми накривали їх вогнем.

Я за перші два дні не зробив жодного пострілу. Мені в руки попався мисливський карабін і 29 патронів. То ж доводилося економити. І взагалі ситуація була надто напруженою, ми відчували, що щось - відбуватиметься.

Ми йшли п'ять кілометрів дорогою, а по обидва боки від неї була зелені насадження. І це дуже нервувало, адже могли потрапити в засідку. На дорозі валялися вбиті солдати, чиї вони - невідомо. Проте їх ніхто не забирав. Це ще одна причина хвилюватись.

Розвідка батальйону "Донбас", чогось повернула в наш тил. Побачила, що росіяни намагаються підірвати місток, який унеможливить наш відхід. Тобто, уже тоді готувалась пастка бійцям добровольчих батальйонів. Хлопці відкрили вогонь по них і знищили їх. На жаль, в цьому бою за міст, загинуло 4 бійці "Донбас". Ще 4 наших хлопці загинули на іншому краю міста, там, де був батальйон "Азов" та "Шахтарськ". Якби росіянам вдалася ця операція, ми б там усі загинули.

Проте нам вдалося щасливо відійти, а потім і взагалі поступила команда, що потрібно повертатись на базу. Приїхавши туди, нам повідомили, що основні сили українських бійців в Іловайську, потрапили в "котел". Тобто вчергове, ми врятувались від смерті, яка чатувала на нас. А потім була ротація в село Піски, що неподалік від ДАП.

Згадка про Іловайськ боляче б'є. Тим більше, що я бачив там набагато більше, ніж про це розказують ЗМІ. Але так сталося, що я залишився живий і в цьому велика роль відведена моєму землякові, легендарному бійцю Георгію Семенишину з позивним "Семен".

Перед відправленням в Іловайськ я стояв у зброярні і розмовляв з другом "Цьвиком". Він почув мій західноукраїнський акцент і запитав: "О, ви звідки?" Виявилося, що ми земляки. Він знову запитав: "Ти з групи "Ліска"? Тоді була така група з Коломиї. "Так. І завтра, ми в Іловайськ" - відповів йому. "Семен" закрив двері зброярні, затягнув мене всередину і дав гранату РГД. В той час - це була величезна розкіш. Я кажу: "Батя, - у нього, ще такий був позивний, - але в мене за дверями, ще друг стоїть". Він забурчав, але видав, ще одну гранату.

Уже в самому Іловайську, він приглядав за нами. Бачив нашу несерйозність - ми молоді, наївні та на адреналіні. Нам хотілося тільки стріляти, а він оберігав нас від необдуманих вчинків.

Ми в'їжджали у місто, по обидва боки дороги росли густо дерева. Від них віяло пусткою, холодом, хоча на вулиці було більше 40 градусів. Таке враження, що на нас – дихала смерть. Можливо і ця пустота бентежила, змушувала включати інстинкт самозбереження.

Іловайськ пройшов для мене непомітно, можливо тому, що там я перебував надто мало. А в Пісках, провоювавши більше 5 місяців - молився, щоб вижити, щоб перебороти страх.

Особливо пригадується один такий момент, коли здавалося, що уже кінець нам, але ми чудом вижили.

Це був листопад 2014 року. Ми вибралися, щоб відпрацювати по цілях в Донецькому аеропорту, з позиції. У побратима була великокаліберна рушниця і він влучно відстрілявся на 1300 метрів. Російські окупанти зрозуміли, хто і звідки по них стріляє - почали гатити по нас з автоматичного станкового гранатомета. Потім в хід пішли міни 80 калібру. І тут я побачив уже пекло, в якому наші бійці розлітаються від вибухів.

Командир ЗСУшників, який сидів за п'ять метрів від мене, загинув одразу. Йому в окоп прилетіло кілька гранат, одна з них поцілила прямо в голову. Ще 11 його бійців, отримали поранення. Ми з побратимом кричали їм, щоб вони втікали, не збігались в купу. Але вони були дезорієнтовані, пригнічені і майже не розуміли, що з ними відбувається.

Мене побачене вивело з колії на кілька хвилин. Я прийшов до тями, коли мені побратим крикнув, що потрібно витягувати поранених. Я подумав, що прийшов мені кінець. Міна впаде і теж відірве голову. Але подивився на бійців, які стікали кров'ю і твердо повірив, що Господь захистить мене. Так і сталося.

Ми винесли армійських побратимів, кремлівські окупанти миттєво приупинили стрільбу. За хлопцями приїхала вантажна машина, за нами бронетранспортер і нас теж вивезли. Ми тільки приїхали у свій будинок, нас направили відпочивати, як міни з подвійною силою почали знову прилітати по тій позиції.

Навпаки, після цих подій, мною керувала помста, я хотів помститися за свого пораненого друга "Цьвика". Тому подався у групу розвідки ДУК, яка робила виходи в тил до окупантів. Вони прийняли мене до себе, після того, як я розказав, що вмію і де був. Єдине, що їм не подобалось, так - це мій величезний тризуб, який, я набив собі на плечах. Адже робота у нас була специфічна, ми переодягалися у їхню форму і вирушали в розвідку. Не дай Боже попастись і вони побачать цей тризуб. Тому, я на всяк випадок пошив собі підсумок і прикріпив біля шиї, а в ньому була граната. Щоб в разі чого міг зубами витягнути чеку. Побратими злились, і просто просили мовчати, щоб місцеве населення не почуло мій прикарпатський діалект.

На їхній території, десь між селами Опитне і Спартак, ми наштовхнулись на групу сєпарів. Проте наш командир "Сєва", порозмовляв з ними кілька хвилин і ми розійшлися. Всі інші члени нашої групи мовчали. Сєпари не розуміли, хто біля них.

Наша група день за днем обслідувала район села Опитне (селище в Ясинуватському районі Донецької області - Gazeta.ua) і прилеглі території. Ми досконало вивчили всі підходи до нього і виходи. А потім тихенько, без шуму взяли село під контроль. І тоді наваляли сепаратистам. Одного з них навіть взяли в полон - це виявився росіянин. В його телефоні були відомості про їхні диверсійні групи, місце розташування і таке подібне. Потім по цим координатам, наша артилерія відпрацювала зарядами 152-го калібру, не залишивши живого місця від москалів.

Був такий цікавий момент, пов'язаний з селом. В часи розвідки, ми заходили у нього і в своїй формі, і під виглядом сепаратистів. Деякі жителі не розрізняли цього і вважали, що це різні групи і різні армії. Приходили до нас і здавали всю інформацію. Коли, ми в російській формі, нам здавали українські позиції. Коли, ми були у нашій формі, нам здавали росіян. Ось така дволикість цих людей.

Знаєш - це війна. Проте навіть в часи бойових дій звикаєш до стабільності. У нас все йшло рівно, ми воювали, знищували ворога, разом із бійцями ЗСУ йшли вперед. А потім настало 21 листопада 2014 року. Наша група висунулась в район села Спартак. Ми йшли попід аеропортом в цей населений пункт, щоб розвідати одну лісосмугу. Група поділилась на дві частини, ми дійшли до середини лісосмуги, як пролунав вибух. Це зірвався фугас. Від нього загинув наш командир Всеволод Воловик і молодий боєць "Морпех".

Не знаю. Можливо - це сепаратисти після нашого захоплення Опитного активізувались і заклали мінами наші ж лісосмуги. Ми самі так часто робили.

Командир підірвався, а з ним підірвалася важлива робота. Група кілька днів була в ступорі, не знали, що робити, куди іти? Адже все було зав'язано на ньому: зв'язки, паролі, люди.

Мене ця подія вибила з колії і я за деякий час поїхав на ротацію додому. Тим більше, що потрібно було супроводжувати пораненого друга з лікарні.

А далі все пішло так. В січні 2015 року моя дружина завагітніла і я не поїхав на передову. Ми вирішили обвінчатись, оскільки не були ще одружені. Але тоді йшли важкі бої і я не міг приїхати до дому. Тому подзвонив дівчині і сказав, що закінчиться війна і ми одружимось.

Проте, так сталось, що перша моя ротація додому подарувала нам кохану донечку. І обставини змінились самі по собі. Я уже не міг покинути її в такому стані, тому зайнявся громадською роботою. Тим більше, що так звані Мінські домовленості забороняли нам активно воювати.

Мене призначили керівником Снятівського рою ДУК ПС. Довелося з нуля створювати структуру ДУК у районі, зав'язувати відносини з громадськістю.

А потім була блокада Криму. Куди, я поїхав, з своїми місцевими побратимами. Був там до її закінчення і повертаючись звідти, разом з керівником блокади від "Правого сектора" другом "Хорватом" попав у тюрму.

Повертаючись з блокади, ми вирішили відзначити Різдво десь в тихому місці.

Місцем відпочинку вибрали гірськолижній курорт "Драгобрат". Там в нашого знайомого є відпочинковий комплекс. У цей вечір, на курорті не було електричної енергії через негоду. У нього навіть не було що поїсти, тільки ковбаса.

І тут, ми побачили заклад на горі, де було світло. Наш знайомий сказав, що в них працює автономний генератор. Наш друг "Бес" сказав, що знає цей заклад, оскільки там зустрічав свій медовий місяць. Ми вирішили поїсти там.

Нас впустили та не дуже привітно відбувалась зустріч. Пізніше ми дізнаємось, що охорона і частина персоналу є вихідцями з Донецької області. Власник, який сидів за столом і пив горілку, почав хвастатись, що є другом дуже впливової в Україні людини. Виникла бійка. Але подію коментувати не можу - йде ще слідство.

Я з побратимом "Хорватом" відсидів півтори місяці у в'язниці.