— Наші хлопці за 23 роки незалежності не були навчені вбивати, — каже командир 57-ї бригади Збройних сил України полковник 39-річний Юрій Головашенко.
На початку російської агресії 2014-го в званні підполковника служив командиром гірсько-піхотного батальйону 36-ї окремої бригади берегової оборони в Криму. Дружина Юрія Валентиновича — корінна кримчанка. Разом із чоловіком переїхала на материк. Теж служить у ЗСУ. Виховують трьох дочок.
— У Криму 2014-го відбулася анексія українських земель російськими військовими. Зі зброєю в руках без розпізнавальних знаків на формі зайняли всі стратегічні об'єкти. Поступово втілили свій план із захоплення півострова. На четвертий рік війни більшість забули про ті події.
Ви з окремими бійцями 36-ї бригади відмовилися переходити на бік росіян. Вищі українські офіцери, зокрема тодішній командир бригади Сергій Стороженко й більшість солдатів, це зробили.
— Як такого опору не було. Ми просто відмовилися виконувати злочинні накази офіцерів, які зрадили Україну. Озброїлися, забарикадувалися й чекали. Я телефонував тодішньому міністру оборони Ігорю Тенюху. Але він не до кінця володів ситуацією та допомогти не міг.
Не виникало думки відкрити вогонь, не чекаючи наказу?
— Уже не було сенсу. Свій шанс ми втратили раніше. Нашу частину повністю заблокували росіяни. Вести боротьбу означало покласти сотні хлопців. Така сама ситуація — з іншими бойовими підрозділами. Або були блоковані, або десь у тилу. Важливі стратегічні об'єкти захопили окупанти. До бою були реально готові бійці сил швидкого реагування, морська піхота й частина механізованих бригад. Та й росіяни чекали на це, щоб розпочати повноцінне вторгнення. Свої величезні сили зосередили по всьому кордону. Ще б показали картинку по телевізору, як ми нібито розстрілюємо мирних жителів. Думаю, їм би повірили. Тому важко тепер судити про тодішній період.
Бійці 80-ї десантної бригади заявляли, що отримали команду летіти в Крим, аби протистояти російській агресії. Були в літаках, але хтось наказав зупинитися.
— Десантники 79-ї, 25-ї, 95-ї теж готувалися до збройного протистояння. Їхній прихід міг багато змінити. Кримські військові з'єднання морально ожили б. Не було б масового переходу на бік ворога. Бачили б, що їх не кинули. Треба було реагувати швидко. Завести війська на стратегічні об'єкти та спільно діяти. Але цього не було. Мені чотири рази давали наказ здати й отримати зброю. Особисто викликали в Київ, а потім казали, щоб залишався на місці.
Це були політичні ігри?
— Не знаю. Просто ніхто не був готовий. З 2005 року йшло систематичне скорочення українських військових у Криму. Молодим лейтенантам, яких Україна за величезні гроші вивчила, пропонували залишити армію. Їм навіть за це доплачували. Під час утилізації боєприпасів знищували свіжі, а не ті, в яких вийшов термін. Цю країну нищили. 2014-го армія була деморалізована.
Окупація Криму стартувала на початку березня після закінчення Олімпійських ігор у Росії. У вас були агентурні дані, які дали б можливість організувати контрвиступ?
— Ворожий корпус, який оточив мою частину, 2013 року провів на Кавказі навчання з блокування військових частин і державних установ у гірських і лісистих місцевостях. За рік до анексії вони готувалися до неї. Молодший офіцерський склад, що прибув на півострів із РФ, дивувався, що опинився в Криму. Їм сказали, будуть на Кавказі.
Кримські татари кажуть, що зверталися до військових на півострові, щоб видали їм зброю й вони могли боронити свій край.
— Це правда. Тільки до кого зверталися? Командир моєї частини був завербований росіянами чи просто добре ставився до них. Тому допомоги татари не могли отримати. Уявляєте собі, що в руки до кримських добровольців потрапляє 80 броньованих машин піхоти, 40 танків?
У вас у частині було стільки техніки?
— Так. Але мій батальйон був укомплектований. А в інших не вистачало навідників, механіків, водіїв. Тобто техніка була, а людей бракувало. Невідомо, як розвивалися б події далі, відкрий ми вогонь. Після бою руками не махають. Наші хлопці не були психологічно готові до війни. Не були навчені натискати на спусковий гачок. У нас не було вожака, який би повів за собою. Один президент утік, іншого — ще не обрали. Світ мовчить — лише рідкісні заяви лунають у пресі. Путін використав це проти нас.
Хоча тепер мені здається, що Крим Росії віддали навмисне. Кремль ковтнув наживку, й у Заходу з'явилася можливість тиснути на Москву.
Що відбувалося з вами після виходу з півострова?
— Було боляче. Хотів зустріти в Криму старість. І тут приходять якісь дядьки й кажуть, що моя мрія переноситься чи перестає бути реальністю.
Приїхавши на "велику землю", почав отримувати техніку, зброю. Створювати ротно-тактичну групу. Мене перекинули під Придністров'я. Потім проходив службу у силах спецоперацій, керував підготовкою. Повернувся в зону бойових дій. Звідти — в мирну частину країни. І так до вересня 2017 року. Тоді очолив 57-му бригаду.
Росіяни не пропонували перейти на їхній бік?
— Ні. Всі знали мою позицію. Коли вже окупували Крим, зрадники, які ще були у військовій частині, боялися подивитись мені в очі. Єдиний, хто пробував щось доводити — тодішній командир частини. Я чітко сказав підлеглим: "Хлопці, вас вивчили, вигодували, дали квартири, платять зарплату. Ви думали, що це просто так. Ось цей момент, коли потрібно послужити Україні". З мого батальйону мало хто перейшов на бік окупанта.
АТО завершилася за законом. Керування бойовими діями перейшло від Служби безпеки України до Збройних сил. Як це вплине на хід війни?
— Воєнна кампанія — це великий організм. Миттєвих змін не буде. Але збільшиться швидкість прийняття рішень, відповідальність.
Ворог не розуміє, як мислять добровольці. Це наша перевага
Полковник Юрій Головашенко очолює бригаду з трьох батальйонів. Усі — колишні добробати територіальної оборони.
— Перевага величезна — неординарне мислення бійців. Ворог не розуміє їх, — каже командир бригади. — Мають сильну ідейну мотивацію. Мінуси теж є — прогалини в освіті, нестача навичок на війні. Дехто досі думає, що штурм ворожих позицій — це коли всі біжать і стріляють. Більшість вважають, що, заступивши на позиції, потрібно обкластися розтяжками, мінами. Їм дають команду перейти на інші — йдуть. А міни, гранати залишають. Приходять нові бійці й гинуть, не знаючи про ці сюрпризи. Має бути карта мінного поля. І головне, якщо поставив — забери. Маємо вчитися всього.
2 
1
Коментарі
1