Війна на Донбасі поєднується з Голокостом в Галичині. І як обидві ці теми стосуються сталінських репресій - Софія Андрухович

Амадока – назва найбільшого у Європі озера, яке у своїх працях описував Геродот, - розповідає Софія Андрухович. - Розташовувалось воно поряд із Кам'янцем-Подільським. На межі Галичини й Поділля. На його берегах паслися табуни диких білосніжних коней. Середньовічні картографи цю вигадку чи помилку Геродота розтиражували. Впродовж кількох століть були впевнені, що озеро Амадока існує. Географи, історики і досі досліджують цей міф.

"Амадока" - художній текст, вигадка, а не наукова праця. Навіть не історичний роман. Мені йшлося в ньому насамперед про такі сфери, як людська пам'ять, про запам'ятовування і забування, про зв'язок спогадів і людського характеру, способу людини вибудовувати своє життя в залежності від власних спогадів або їхньої відсутності. Роман - письменницька метафора, а не історична розвідка. Сподіваюсь, вона спонукає читачів продовжити пошуки і звернутися до досліджень істориків, до їхніх наукових праць.

Я читала дуже різні тексти, і часом найбільш не пов'язані з темами, про які писала, найдужче ставали в пригоді. От, есеї Еліота Вайнберґера. І листи Віктора Петрова до Софії Зерової, були спогади про неокласиків, твори українських письменників 1920-1930х років, монографії літературознавців, есеї про Голокост Прімо Леві, Жана Амері, Джорджо Аґамбена, Ганни Кралль, праці Філіпа Сендса, Тімоті Снайдера, Омера Бартова, твори Імре Кертеса, Тадеуша Боровського, спогади Аліції Аппельман-Юрман, Міни Рознер.

Цей роман складний не тільки своїми темами і структурою - навіть про його виникнення і написання неможливо розповісти лінійно. Бо зароджувався він не лінійно. Точок було відразу кілька, моментів було безліч, всі вони стосувалися не тільки ідей, але й почуттів, пережиттів, часом - смаків або запахів. Одна з думок на початку - яким чином можна розповісти про листування Віктора Петрова з Софією Зеровою, дружиною Миколи Зерова. Точніше - про його листи до неї, які читалися третьою особою, цензором. На одному з останніх етапів роботи над романом збагнула, що та частина тексту стає набагато масштабнішою, ніж планувала, і стосується винищення української інтеліґенції.

На початку, не мала певності, що взагалі писатиму про Петрова і неокласиків. Були просто основні теми, які не відпускали, до яких поверталася.

Сюжет, який став основою, надійшов із актуальної ситуації на Сході. Тема амнезії постала переді мною у спосіб, в якому побачила велику кількість можливостей і сенсів. Потягнула за собою решту сюжетів. Одна людина розповідає іншій історію її роду. І тут неможливо без Другої світової.

"Амадока" складається з кількох пластів, які можна розділити умовно. Вони стосуються різних часів, різних регіонів. Оповідають, як може здатися, про різні події. Всі теми врешті-решт сплітаються між собою, перегукуються, виявляються причинами або наслідками одна одної, а в інших випадках - стають триґерами для свідомості персонажів.

Може здатися дивним, яктема війни на Донбасі поєднується з темою Голокосту на заході України. І як обидві ці теми стосуються сталінських репресій. Але в житті немає нічого відокремленого. Історія не складається з відчужених подій. Зв'язків набагато більше, ніж може осягнути людський мозок. Це мені й було цікаво дослідити у свій спосіб.

Головні герої - чоловік на ім'я Богдан, який втратив на війні пам'ять і власне обличчя. Його дружина Романа - намагається повернути чоловікові спогади. Богданова бабуся Уляна, яка в юності мала особливі почуття до єврейського хлопчика Пінхаса, сестри і батьки Уляни, родина Пінхаса, повстанець-семінарист, капітан НКВД й інші. До того, як втратити пам'ять, Богдан був археологом, і Романа пригадує йому про постать українського археолога Віктора Петрова - письменника Домонтовича, близького приятеля Миколи Зерова й інших неокласиків. Виникають у романі також постаті "трьох мудреців" - Григорія Сковороди, Баал Шем Това і Пінзеля, які символізують, серед іншого, зв'язок із культурою й історією тих земель, про які ведеться розповідь.

Розповідаючи про "Амадоку" людям, які ще самі не читали тексту, спостерегла, що описати роман доволі складно. Синопсис повертається то одним боком, то іншим, і тому обов'язково складається хибне враження. Зрозуміти, який він, можна лише прочитавши.

Поява кожної з історичних постатей була продиктована логікою оповіді. Що може краще, яскравіше, повніше й нюансованіше розповісти про час, про історичні перипетії, про особливості місця, настрої, тенденції в суспільстві того чи іншого періоду як не життя конкретної людини? У випадку Сковороди або Петрова - крім біографій - також їхні твори. У випадку Баал Шем Това - перекази про нього. У випадку Пінзеля - уламки його скульптур.

Це відбувається дуже по-різному. Бувають персонажі, з яких усе починається: виникає характер чи вчинок, а тоді вже, з огляду на це, зароджується сюжет.

В "Амадоці" всі персонажі виникли з початкової колізії. Втрата пам'яті чоловіка і його кохана, яка розповідаєпро нього самого, про його батьків, містечко, в якому він народився, про його травми і деформації. Коли переді мною розгорнулась основа плану, коли зрозуміла, до чого все йде і що саме відбувається, яким чином пов'язані частини - почали з'являтися інші персонажі. Спершу їхні характери виникали з сюжету, а вже у процесі втілення особливості персонажів почали впливати на повороти подій, не заплановані мною раніше.

Якими б не були причини, про будь-які події треба говорити, їх треба називати. Тим більше, коли йдеться про події такого масштабу. Про знищення цілої культури, цілого світу. Про релігійний, інтелектуальний, ритуальний, побутовий єврейський світ наших близьких сусідів, розгалужений і монументальний, який залишив свій відбиток геть на всьому, в тому числі - і на нас самих. На наших містах, архітектурі, на нашій культурі, хоча ми в більшості своїй забули про це, витіснили. Оце близьке сусідство - ким воно робило українців: очевидцями подій, людьми, які намагалися порятувати переслідуваних, людьми, які брали участь у винищенні, байдужими спостерігачами, відокремленими й сліпими немовами, переляканими жертвами? Кожне окреслення має підстави. Були різні випадки, різні приклади. І дуже важливо говорити про них усі. Про жахливі, нелюдські, які викликають відчай, сором, почуття провини і про випадки людяності, жертовності.

На цю тему у нас проговорено мало якраз тому, що за нею криється надто багато провини й розпачу, надто багато страху і болю. Бо сусідство було водночас відокремленим і надто близьким. Єврейська трагедія - надто близька нам у всіх сенсах.

Промовисто, що серед спогадів очевидців - здебільшого спогади єврейських жертв, але набагато менше оповідей про події, розказаних українськими очевидцями.

Я зробила художню спробу почати розмову на цю тему.

Це важливо тому, що всі люди - незалежно від часу, культури, місця - дуже схожі між собою. Ми звикли шукати і загострювати увагу на відмінностях, чомусь випускаючи з уваги те, що наші бажання, прагнення, слабкості, страхи, болі - завжди ті самі, завжди дуже-дуже схожі. Біль чи любов, пережиті іншими людьми сьогодні, вчора, століття тому - це ті ж біль чи любов, які здатні пережити або переживаємо ми. Якими "малозрозумілими" і складними не були б відмінності - їх завжди можна спробувати зрозуміти замість того, щоб боятися і відштовхувати.

Не відмінності між нами, а саме схожість означає, що кожен із нас може опинитися у ситуації жертви, а може - у позиції того, хто завдає кривду, чинить насильство. Заперечуючи схожість, ми дедалі більше ризикуємо опинитись то в одній, то в іншій ролі, а найчастіше - одночасно в обох.

Письменник обмежений рамками власної психіки і тому мимоволі завжди створює власні відображення у своїх персонажах. І все ж це не було моєю метою: я писала не про себе. Думаю, ти не можеш уникнути того, що, намагаючись збагнути когось, помічаєш насамперед ті риси, які знайомі тобі самому. А інших рис можеш навіть не побачити. Але я намагалася бути уважною.

Серед персонажів немає жодного, з ким асоціюю себе найбільшою мірою. З кожним із них маю щось спільне. Часто - це спільні слабкості, страхи, непевності. З кимось - страх, із кимось - мінливість, ще з кимось - постійні пошуки.

Неможливо пригадати всі поштовхи, бо їх було багато.. З одного боку - постійне напруження нашого суспільства у зв'язку з війною. Історії реальних людей, які втрачають своїх близьких, свої домівки, свої життя. Міркування про те, як впливають на нас усіх ці події, як вони вплинуть на майбутнє, на наших дітей. Пошуки причин. Розуміння, що приватні трагедії і травми пов'язані з колективними.

З іншого боку - мимовільне переживання досвідів декого з жертв Другої світової, Голокосту, чиї мемуари, спогади я читала. Моменти, коли чітко бачила зв'язки між всіма тими досвідами. Коли бачила, що людина з її почуттями, бажаннями, болями - завжди однакова. Байдуже, до якої культури, часу, регіону вона належить.

Процес був доволі тривалим і дуже складним. Не боролася з періодами такої неспроможності. Найбільше і найрозумніше, що може зробити автор - розслабитися і чекати, дозволити процесові відбуватися. Паузи потрібні для того, щоб після них надійшло нове розуміння, нові рішення і свіжість. Це складно і не завжди вдається, але допомагає знати напрямок.

Написання приносило мені відчуття сенсу моєї роботи і полегшення. Воно не було і не є чимось остаточним, прийшло не в один конкретний момент. Воно наставало тоді, коли я працювала над книжкою. Пов'язую це відчуття з самою роботою: я перетворювала знання й почуття, викликані зустрічами з невимовними трагедіями. Писання - це намагання виправити те, що виправити неможливо. Це спосіб жалоби. Коли людина віддається жалобі, вона переживає полегшення. Там, де є місце для жалоби - згодом з'являється місце і для радості від життя.