пʼятниця, 18 грудня 2020 21:00

В Україні досі сприймають культуру як сферу обслуговування - режисер

Автор: Sergei Sarakhanov
  Наша держава і посадовці не розуміють, що відсутність підтримки культурного сектору сьогодні може завдати шкоди, яку потім треба буде відновлювати десятиліттями — Віктор Рубан
Наша держава і посадовці не розуміють, що відсутність підтримки культурного сектору сьогодні може завдати шкоди, яку потім треба буде відновлювати десятиліттями — Віктор Рубан

12 вистав із семи міст вийшли у фінал Третього всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА". Усі стали лауреатами у п'яти номінаціях.

Про підсумки заходу, основні тенденції сучасного українського театру та найцікавіші постановки минулого року Gazeta.ua розповів Віктор Рубан. Він - хореограф, режисер і перформер. Цього року увійшов до складу експертної ради "ГРИ".

Які ваші враження від цьогорічної "ГРИ"?

‒ Був приємно вражений рівнем роботи регіональних сцен у порівнянні з київськими. Поширена думка, що все найкраще відбувається у столиці, всі актори з'їжджаються сюди. Насправді це не так однозначно сьогодні. Театри в Сумах, Чернігові, Львові, Одесі подають гарний знак того, що київська сцена відходить від монополії на "найкращість". Що високий рівень акторської майстерності і можливість працювати з цікавими режисерами стосується вже не тільки найбільших або найкраще представлених майданчиків.

Актори рухаються за сенсом, конкретним постановником і цікавим матеріалом. Готові працювати в різних умовах. А режисери шукають різні підходи, варіанти взаємодії з глядачем, роботи з виконавцями та текстом. Різноманітність – показник, що українська сцена розвивається, а не тримається лише традиційних, усталених репертуарів, які приносять касу.

Які репертуари у нас домінували?

‒ Ще й продовжують домінувати. Національні академічні сцени, як театри Івана Франка та Лесі Українки у Києві, працюють переважно за більш класичним драматичним репертуаром. І зовсім нещодавно потихеньку почали його осучаснювати. Звичайно, кожному театру потрібні вистави, що годують. Але якщо в репертуарі 90 чи 100 відсотків – скоріше касові, прості за формою, легкі для сприйняття постановки про любов і драму, то і глядач не розвивається. Театру важливо пробувати щось за межами звичних схем. Бо якщо рухатися лише за попитом, то в мистецтві не буде актуальності, провокативності, експериментів.

Тішить, що зараз театри, особливо регіональні, шукають нові способи осмислення сьогодення, пробують ризиковані речі. Змінюється драматургія, форма вираження.

Це стосується передусім незалежних театрів?

‒ Так. Тому що більш гнучкі, роблять те, що їм цікаво. Щоправда, ті ж "Дикий театр" чи "Чорний квадрат" дуже орієнтуються на свого глядача. Мають певну визначену лінію зі своєю аудиторією, хоча також пробують провокативні теми.

Академічні національні та муніципальні – переважно ті, що з великим штатом працівників – природно інертніші. Там складніше із залученням нових кадрів. Їм простіше ставити щось звичніше.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали найкращі театральні вистави року

Звичайно, великим майданчикам, які мають ресурс, загалом легше створювати постановки. Але і глядачам, і постановникам варто дивитися не лише на масштаб, спектакулярність і видовищність, шалені спецефекти, неймовірні образи, супертехнічних танцівників чи перформерів. А на баланс суті й засобів виразності, на художню цілісність. Глибоку і вражаючу роботу можна спостерігати не тільки на великій сцені, а й у камерному форматі без надмірностей.

Що вразило з нових камерних форм?

‒ Сподобалася імерсивна вистава Вікторії Миронюк "Уявні маршрути Львовом" у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. На жаль, не пройшла у лонглист. Розігрується довкола невеличкої ванни з піском, на якому малюють різні ландшафти. Запрошують глядачів взаємодіяти з піском та розповідати про власні досвіди.

Це глибока робота, в якій розповідається історія конкретної топографії річок Львова. Сама вистава триває до години, але я ще потім кілька тижнів ходив під враженням. Розмірковував, наскільки ми насправді співіснуємо з цими маршрутами підземних вод, які нині зашиті в бетон, у якісь системи. Але теж мають неймовірну історію, яка багато говорить про саме місто, його ідентичність та як воно розвивалося.

Що сприяє розвитку регіональних театрів?

‒ Як на мене, запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників закладів вплинуло на ситуацію.

Відбувається ще не ренесанс, але органічний якісний перехід для нових режисерів. Були проблеми з формуванням кадрів. Прийнятий 2016-го закон запустив процедуру оновлення. Молоді постановники знайшли себе в ролі керівників театрів. Наприклад, Дмитро Захоженко в Театрі Лесі Українки у Львові, Тамара Трунова разом зі Стасом Жирковим у Театрі на лівому березі у Києві, Євген Лавренчук у Театрі опери та балету в Одесі. Це впливає на оновлення команд, появу нових можливостей до залучення незалежних постановників, оновлення репертуару, розвиток аудиторії.

З'являються режисери із власним почерком – Дмитро Костюминський, Сашко Брама, Вікторія Миронюк, Павло Юров, Максим Голенко, Роман Козак та багато інших.

Як оцінюєте ситуацію з державною підтримкою?

‒ На жаль, в Україні на державному рівні досі сприймають культуру як сферу обслуговування, що не є правдою у притомному світі. Це не має бути просто залишковий принцип. Театр, танець і сценічне мистецтво загалом – формують наше майбутнє. Це репетиція соціальних відносин, структур, сценаріїв взаємодій, які потім реалізовуються у житті. Над цим важливо працювати осмислено із необхідним ресурсом для глибокої роботи над суттю, а не "хоч так дали, на щось вистачить, а там вже якось продамо".

Український культурний фонд працює, Український інститут теж намагається, наскільки виходить із сучасними викликами. Але поки є складнощі на рівні процедур, багатьох нюансів, експертів та експертності, нормування, внутрішньої оцінки ефективності. Ініціативу підхопили регіони. Створюють програми фінансування. Наприклад, "Фокус на культуру" у Львові. Міста починають розуміти, що підтримка культури - це також інвестиція у туристичний потенціал, залучення спільноти.

Коли діятиме гармонійне, співвідносне потребам фінансування, тоді матимемо якісні репертуари. Які збагачуватимуть нашу культуру і які не стидно показати за кордоном, бо будуть там також зрозумілі. На сьогодні ще є розрив між нашими контекстами. Треба, щоб самі режисери мали достатньо часу викристалізувати роботу з трупою, драматургами, художньою командою загалом. Важливо, аби постановка була не просто черговим продуктом, а потенційним шедевром.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Середній вік акторів — 70 років"

До того ж створення вистави – це маленька частина процесу. Треба далі кудись її презентувати, промотувати, продавати. А у нас ще вчаться тому, що таке працювати з бюджетом, шукати команду і партнерів, звітувати коректно, правильно комунікувати роботи навіть у самій Україні.

Необхідність планування піару та інфокампанії з'явилася для більшої частини незалежних команд значною мірою завдяки вимогам УКФ. Державні й муніципальні театри теж переважно не думають про цей аспект. Працюють у ключі "наші глядачі нас і так знають і люблять". Просувати конкретну роботу, актора або репертуар – це речі нібито з якоїсь паралельної реальності. Без цього можна обійтись, але тоді як глядач дізнається про те, що нового у вас відбувається?

А тут треба вже думати, як представляти себе в інших країнах. Причому це варто робити ще на етапі створення. Бо, наприклад, якщо поставив спектакль на 350 артистів – можеш бути певний, що тебе ніякий фестиваль не запросить. У них просто не буде такого бюджету. Команда в турі навіть у 10 людей – це вже дорого привезти і поселити.

Якщо вистава з текстом, треба заздалегідь думати, як його перекладати. Бо інакше нікуди не повезеш. Або подивиться максимум українська діаспора. А якому фестивалю це буде цікаво?

У пластичних вистав є більший потенціал для цього. Але багато колективів і хореографів дотепер бездумно використовують популярні пісні або електронну музику, які є об'єктом авторського права. Ти не можеш подати це на фестиваль. Відмовлять, бо банально автор не має прав на музику.

Це все прості нюанси, які нібито очевидні. Але якщо про них не замислитись завчасно, то це унеможливлює презентацію роботи за кордоном.

Є ще один важливий пункт. Наші молоді постановники лише зараз знайомляться з поняттям "технічний райдер". Неможливість подорожувати з виставою може впиратися навіть у такі речі, як відсутність короткого презентаційного пакету. Коли ти пропонуєш свою роботу на участь у якомусь заході, вони зазвичай кажуть надіслати свою інформацію. І режисер або продюсер розуміють, що насправді нема що відправити, тому що це банально не сформульовано. У найгіршому випадку завантажують усе що є і надсилають мішанину, з якої нічого не зрозуміло. А фестиваль, який має бажання і кошти запросити – просто не може оцінити свої витрати. Відповідно не запрошує. Отже, йдеться не тільки про творчість. А також і про бюджети, логістику та більш прагматичні категорії.

За словами Ярослави Кравченко, "зараз жанровість у театрі - дуже розмите поняття. Для глядачів важливий не жанр, а те, щоб було про них". Які зі спектаклів "ГРИ" підходять під це визначення?

‒ Цікава вистава про сьогодення – "Пустостан" Львівського театру естрадних мініатюр "І люди, і ляльки", режисер Олексій Кравчук. Була у довгому списку конкурсу. Соціальну тематику додають до лялькового театру. Розповідає про сім'ю, в якій усі живуть виключно своїм життям. Переймаються суспільною думкою й популярними шаблонами більше, ніж почуттями близьких, підтримкою одне одного.

Це нібито простір для дитячого репертуару, хоча насправді дуже доросла вистава. У назві – гра частин слова. Означає "країна порожнечі". Це гротеск і є комічні моменти, але спостерігаєш із жахом. Особливо коли пів вистави чуєш текст, у якому бабуся кричить: "Заберіть мене до діда". А він помер. Тобто вона по суті хоче померти. Рідні могли б якось заспокоїти, підказати, спитати, чи їй погано. Спробувати щось змінити на краще. Замість цього продовжують розповідати, що вони хочуть робити, побачити, відвідати, спробувати. Як вони ненавидять одне одного. Хто важливіший у сім'ї.

Постановка показує, що часто родина може бути просто гуртожитком, пов'язаним кровними узами. Не менш формальною, аніж на фотографіях із підібраними моделями у глянцевих журналах. Йдеться про суспільство тотальної одинокості й нещасливих сімей, де більшість женуться за шаблонами, стереотипами, рекламою. Замість того аби шукати, що найкраще підходить саме їм і як це вписати в життя разом з іншими. Як взагалі вчитися будувати стосунки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В українському театрі стався прорив

Також вартий уваги "Сімейний альбом" Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі. Отримав нагороду в номінації "Найкраща експериментально-пошукова вистава". Жодного слова не промовляється. Є музика та жести й мова тіла. Актори грають у масках. Італійський режисер Маттео Спіацці зміг влучно показати епоху українських 1990-х, яка продовжує на нас впливати й резонувати дотепер. І зробив це пластичними засобами, що говорять більш промовисто, ніж міг би сказати текст.

Де ще бачили новаторські рішення?

‒ Хотів би зазначити спектакль "Дванадцята ніч, або Що захочете" Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, режисер Олексій Гнатковський. Став другим переможцем у категорії "Найкраща експериментально-пошукова вистава". Залучає учасників АТО для створення професійної постановки. Щоб не експлуатувати їх і зробити на цьому якийсь піар, бо чутлива тема. А справді пропрацювати з ними та зі складним матеріалом.

Ветерани та волонтери виконують Шекспіра мовою оригіналу – староанглійською. На початку кожен з акторів презентує себе, розповідаючи про свій досвід війни, як потрапив у проєкт і яка мотивація в ньому. Потім протягом вистави є моменти, коли дійство призупиняється, і виконавці роблять якісь речі із сьогодення. Таким чином текст починає грати новими, цікавими барвами й сенсами.

Постановка в іронічній формі та атмосфері неприкритого маскараду показує, що багато речей у XXI столітті чітко корелюються з епохою XVII століття, в яку написана п'єса. Певні аспекти в якомусь сенсі ніби дотепер ходять по колу.

Які саме?

‒ Це і про те, що жорстокість продовжує вирішувати. Фактор сили все одно працює. Прислухаємося до тих, хто сильніший, має більше влади.

І про те, що на взаємини досі може впливати твоє походження. А до звершень і досягнень швидше просуватись не майстерністю, професійністю, унікальними знаннями. А вдаючись до хитрощів, пошуку тих, хто відкриє тобі певні двері. Нинішня реальність далека від торжества кваліфікації. Багато речей у нас продовжують вирішувати зв'язки, а не смисли та якості.

Одна з ключових думок, що звучала на церемонії нагородження – український театр розвивається не завдяки, а всупереч.

‒ Загалом так, але в умовах пандемії не хочу героїзувати лише наш театр. Бо це стосується всього живого мистецтва у світі.

Втрата професійних кадрів – дуже дорога річ. У бізнесі це розуміють. Та чомусь державники не зважають на це у сфері культури. Добір і виховання нових кадрів, спрацювання трупи – потребує років. Це комплексні речі, які не вирішуються лише посадовою інструкцією, резюме, компетенціями. Вибудовуються не заздалегідь, а в часі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Французи моляться за український народ

Наша держава і посадовці не розуміють, що відсутність підтримки культурного сектору сьогодні може завдати шкоди, яку потім треба буде відновлювати десятиліттями. Цього ще можна уникнути. У більшості країн Європи є державне фінансування, зокрема й незалежного та муніципального секторів. Бо свідомо йдуть на випередження.

У цьому сенсі і наш театр, і загалом сценічне мистецтво в Україні - справді тримаються достойно. Можливо, тому, що ми, на жаль, навчені виживати. На жаль, тому що "виживати" - це історія про екстенсивний виснажливий підхід до культурного середовища з боку держави взагалі. Пандемія пройде, а методи все ж варто переглядати.

Щорічний фестиваль-премію "ГРА" 2018-го заснувала Національна спілка театральних діячів. Проводиться на конкурсній основі за підсумками минулого календарного року. Цьогоріч театри представляли прем'єри, що вийшли у період з 1 січня по 31 грудня 2019-го. Участь брали професійні театральні колективи різних форм власності і форматів роботи. Переможці отримали по 25 тисяч гривень на реалізацію нового творчого проєкту.

Зараз ви читаєте новину «В Україні досі сприймають культуру як сферу обслуговування - режисер». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі