Вдало грають на больових точках західного світу - критик про підпільний театр

Виставу Білоруського Вільного театру Burning Doors Миколи Халезіна показали в Америці. Прем'єра відбулась 22 жовтня у Нью-Йорку.

Постановка розповідає історії трьох політв'язнів Російської Федерації — українського режисера Олега Сенцова, Марії Альохіної з гурту Pussy Riot (вона також зіграла у виставі) та художника-акціоніста Петра Павлєнського.

Композитором Burning Doors став барабанщик гурту "Бумбокс" Олександр Люлякін. У 2015-му він разом із Андрієм Хливнюком взяв участь у святкуванні десятиріччя театру, концерті солідарності I'm with the Banned. Staging the Revolution.

"Візуальний епілог шоу (буквально) написаний у вогні, але вогонь, який запалює Burning Doors, - від тертя митців як сірників - в русі, на війні, вони готові палати", - написав британський критик Бен Брентлі The New York Times

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 10 спостереженнь з життя психолога Бориса Херсонського

"Було цікаво, коли вони починали — років 10-12 тому, - каже білоруський театральний критик Максим Жбанков, 59 років. - Перед президентським виборами 2003 року був спектакль "Покоління джинс"/Один з авторів, Ніколай Халезін, кричав зі сцени про своїх ровесників, що вони — люди свободи. Була гостра критика політичного режиму в Білорусі, - каже Жбанков. - Тоді бігли на кілька кроків попереду нашого театрального процесу. А потім звернули на іншу доріжку. Зараз змінилася прописка — все стало про Європу й для Європи. Це білоруський проект, який найбільш успішно і яскраво проявляє себе за межами країни. З нетрадиційною подачею. За ним нема шлейфу російського або радянського театрального мистецтва. Проект кричущий, нонконформістський. Але все подається занадто декоративно й плакатно. Те що вони роблять - виглядає сплавом актуального європейського театру і радянської агітбригади. З відкритим емоційним пафосом, радикальністю суджень, вибухами емоцій і правильністю тем. Вдало грають на больових точках західного світу. Завжди вирізнялись хорошим чуттям: які сюжети можуть бути затребувані, сприйняті і зрозумілі найперше — за межами Білорусі".

"Вільний театр — це футбольна команда на вивіз. Ніби вони й бувають у Білорусі — але пролітають протягом у нашому культурному полі. Для нашої країни — це дуже нішевий, обмежений у можливостях проект. Не можу судити про ефекти, яких вони досягають за кордоном — бачу відсутність ефекту в нас. Непогано боротись за права людини в Білорусі — далеко від Білорусі. Або розмірковувати про політв'язнів на закритих спектаклях з аудиторією 20 людей. Це гра в одній і тій же пісочниці. І вона ніколи не перетвориться на пустелю Сахара. Є ліміти й обмеження — і вони в них обжились і існують. Але я останній раз бачив спектакль Вільного театру зо три роки тому. І не маю такого відчуття, ніби багато втратив, - каже критик.

"Вони все роблять вірно. Але іноді хочеться, щоби трохи більше ризикували. Маємо дуже традиційні державні театри — страшні, інерційні. Шаблонні за стилістикою й мисленням, за вибором тем. А ризик Вільного театру часто виявляється передбачуваним, прорахованим. Та й для білоруської ситуації — не таким уже й важливим. У 2000-них, коли грали на маленькому майданчику, задавався питанням: а що з Білоруським Вільним театром буде далі? Скільки можна розповідати про космос за допомогою трьох тенісних м'ячиків? Відповіді чекаю й досі, але, здається, вони перейшли до відеоінсталяцій". - каже Жбанков.

×