Вівторок, 08 травня 2018 13:22

"Надто мало жертв було принесено. Буде ще відкат" - священик Маринчак про ціну незалежності

Отець Віктор Маринчак, настоятель Іоано-Богословського храму Української православної церкви Київського патріархату з Харкова, розповідає про кривавий березень 2014-го, як писав листа Путіну і чому Крим би все одно віддали.

Ви - учасник Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції гідності. Після розвалу Радянського союзу майже всі пострадянські країни вимушені були переживати подібні етапи розбудови. Але таких бунтівних, як ми, небагато. В чому причина?

Людина може обрати безпеку - це її право та проблема совісті. Я можу як приватна особа мати право на будь який вибір. Але як представник інтелігенції, я за щось відповідаю. Переді мною українська культура - зацькована і зневажена. Якщо ти християнин, хіба не кинешся захищати того, кого ображають? Ти маєш стати на бік гноблених. Як християнин я маю там бути, як інтелігент. При цьому все одно маю каятись. Каятись за те, що обрав українське занадто пізно.

Переді мною українська культура - зацькована і зневажена. Якщо ти християнин, хіба не кинешся захищати того, кого ображають?

У нас без Майдану б не обійшлося. На початку 1990-х я розмовляв з одним священиком, мовляв отримала Україна незалежність, ну і слава Богу. А він каже: "Занадто легкою ціною. Ще буде кров". Він просто старший за мене, мудріший. Все сталося занадто просто. Зрозуміло, що аби не зусилля таких людей, як Чорновіл, нічого б не було. Якби не багатотисячні демонстрації в Києві з жовто-синіми прапорами 1990 року. Але все одно надто мало людей було охоплено тим рухом. Надто мало зусиль доклали. Надто мало жертв було принесено. Буде ще відкат. І він стався і тривав десятиліття. Україна без Кучми, Помаранчева революція - це спроби зупинити відкат. А він не зупинився. А котився далі і далі до Харківських угод 2010-го. І через якийсь час однаково здали той Крим. І суверенітет свій здали б, якби не сталася Революція гідності.

Тепер жертв достатньо?

У нас надто мало людей вважають цю революцію і війну своєю. Революція вже позаду. Щоб більше людей відчули війну своєю, вони повинні чогось зазнати. Я не буду розшифровувати, бо боюсь цього, як і всі. Щоби більш широкі верстви суспільства змінили свою позицію невтручання, побороли інертність та пасивність, повинні відбутись якісь події. Добре, якщо ми самі це усвідомимо.

Автор: Катерина Лук'яшко
  Віктор МАРИНЧАК, 73 роки, священик, філолог  Народився 18 березня 1945-го у Харкові в сім'ї вчителів. Закінчив тамтешній державний університет за спеціальністю "російська філологія". Із 1968 року викладає там історичну фонетику, вступ до слов'янської філології та інші дисципліни.  В інтернеті студенти пишуть: "Великолепный преподаватель! Интеллектуально развит, остроумен. С ним можно без конца говорить и спорить на разные темы".  Кандидат філологічних наук, доцент. Із 1991 року - настоятель храму Івана Богослова Української православної церкви Київського патріархату. Його парафію називають "для інтелігенції". Служби веде українською мовою.  Автор збірки статей про творчість Олександра Пушкіна, Антона Чехова, Райнера Марії Рільке, Бориса Пастернака, Михайла Булгакова.  Живе у Харкові.  Одружений, батько трьох дітей: 47-річного Олексія, 36-річної Наталки й Микити, 28 років
Віктор МАРИНЧАК, 73 роки, священик, філолог Народився 18 березня 1945-го у Харкові в сім'ї вчителів. Закінчив тамтешній державний університет за спеціальністю "російська філологія". Із 1968 року викладає там історичну фонетику, вступ до слов'янської філології та інші дисципліни. В інтернеті студенти пишуть: "Великолепный преподаватель! Интеллектуально развит, остроумен. С ним можно без конца говорить и спорить на разные темы". Кандидат філологічних наук, доцент. Із 1991 року - настоятель храму Івана Богослова Української православної церкви Київського патріархату. Його парафію називають "для інтелігенції". Служби веде українською мовою. Автор збірки статей про творчість Олександра Пушкіна, Антона Чехова, Райнера Марії Рільке, Бориса Пастернака, Михайла Булгакова. Живе у Харкові. Одружений, батько трьох дітей: 47-річного Олексія, 36-річної Наталки й Микити, 28 років

Ми говоримо про перший ешалон інтелігенції. А ще є люди звичайні. Більшість прийняла свою українськість, чи досі тяжіє до імперського?

Я живу в Харкові. Свою українськість прийняли на моїх очах люди, від яких я не чекав. Я працюю на кафедрі російської мови. Майже всі вільно спілкуються українською. 2014 року ми писали відкритого листа Путіну. Писали про те, що ми, як фахівці з російської мови, стверджуємо, що ніколи російська мова і її носії не піддавалися утискам в Україні з часів появи незалежності. Жодна людина не може навести такого факту, бо його немає. За українську мову інколи б'ють, за російську - ніколи не били.

За українську мову інколи б'ють, за російську -ніколи не били

Початок березня 2014-го року. За 40 кілометрів від Харкова стоять танки, і нам про це відомо. Ми писали про те, що б нас не захищали. Робили це, щоб було зрозуміло - більшість людей не будуть з хлібом-сіллю зустрічати російські танки. Чинитимуть опір всіма доступними методами. Донесли це чи ні, а на Харків бойовики тоді так і не пішли.

Чому не пішли?

Тому що тут була абсолютно непохитна воля майданівців, які протягом усього березня виходили. Часом наражаючись на те, що їх битимуть. Часом стояли закривавлені і в сльозах. Було відомо всім, що в Харкові не численний, але дуже потужний в вольовому розумінні Майдан. Було зрозуміло, що тут є ультрас, які створили відому пісню про Володимира. Що у нас є сили, які зіпсували з'їзд Південно-Східної республіки в Палаці спорту 22 лютого 2014-го. Там був Азаров, Янукович і вся комарівня. Думали, що ми зараз оголосимо республіку, скажемо "Путін прийди" і все буде добре. А потім зібралася не менше 20 тисяч осіб. Люд так скандував, що вони дали драпака. Бій тоді не прийняли. Пізніше за допомогою навезених з-за кордону бойовиків захоплювати нашу адміністрацію, бити наших майданівців - це вони спромоглися. А отут, відкрито дати бій не змогли. Населення не лояльне. Воно не хоче тут ніяких пісуарів. ПІСУАР - Південно-східна автономна республіка.

Населення не лояльне. Воно не хоче тут ніяких пісуарів. ПІСУАР - Південно-східна автономна республіка

Чому з Донецьком і Луганськом так не вийшло?

Там не було волі у силовиків. А вони майже всі були перекуплені. Їх годував Янукович і Ахметов. Поки був Майдан - силовики себе поводили більш-менш пристойно. Крім окремих випадків, накшталт знищили машину чи когось підрізали. В Криму майже всіх купили. І здали все з легкістю. Так само і там. Ще треба розуміти, що таке Донбас. Туди збирали людей з усього Радянського Союзу. В ті часи з вовчим квитком можна було приїхати, влаштуватися на роботу і заховатися. Там весь час панувала ненависть до всього українського в міських масах. Про це писав Стус 1961 року у листі Малишку.

Але ж від СССР до захоплення Росією Донбасу минуло понад 20 років. Чому ми за цей період не виправили ситуацію? Не усвідомлювали проблему?

Ніхто Донбасом не займався. Місцеві клани там захопили владу, були в альянсі з Москвою і свідомо проводили пропагандиську політику. Там були українці, навіть ще наприкінці лютого 2014- го. Але рівень пропаганди протягом всіх років незалежності був надто високим. Там українську книжку було не купити. Я вже мовчу про газети чи журнали. Українських активістів били і під час Помаранчевої революції, і після Революції гідності. Силовики своїми руками здали всі об'єкти.

Ніхто Донбасом не займався. Місцеві клани там захопили владу, були в альянсі з Москвою і свідомо проводили пропагандиську політику

Загарбники хотіли зробити собі умовний коридор - від Донецька до Одеси, щоб була Росія. Краще було б взяти й Харків. Вони не хотіли іти на Київ, бо це було б небезпечно - Київ теж показав характер протягом двох революцій. Хотіли, щоб у нас не було виходу до моря, маленька територія, в основному вся на правому березі, шматочок Полтавщини, Чернігівшина. Частину віддати Угорщині, частину Румунії, частину Молдавії, частину Польщі. Дати Україні якесь існування зовсім меншовартісного сателіта.

Харків став східним бар'єром для російської загрози. При цьому, там активно розвивається широкий культурний пласт - відома харківська школа фотографії, літературна школа. Як це можливо за таких умов?

Харків завжди був містом торговців та філософів. Знаходиться в гарному місці: тут проходять торговельні шляхи, з півночі на південь, з півночі на Кавказ, з заходу на схід, на Волгу і до Уралу. Це один спільний котел, в якому варяться дуже багато - вихідці з різних країн, народів. Є субстрат український, а на ньому може бути все, що завгодно. Чехов писав "Вишневий сад" оглядаючись на садибу під Харковом. Тут була потужна російська, єврейська культури і навіть циганська спільноти. І в Харківських інтонаціях можна почути щось від першого, другого, третього, четвертого. Харків'яни одне одного впізнають в Америці. І не тільки за своїм патентованим "шо". Заводи, унівеситети, технологічне училище, з якого виросла політехніка. Зростає авіаційний інститут та завод. Тобто збирається дуже багато людей, різних за походженням, І от тут діалог культур, ментальностей та психологічних стериотипів потужний. А діалогічне мислення розвиває інтелект і сприяє творчості. У нас дуже потужний філософський факультет. Колись Володимир Шкода в газеті "День" написав низку статей, а потім видав книжку "Філософія in Action". Тобто філософія в дії. ЇЇ використовують наші торговці, які стають філософами. А є торговці - будуть меценати.

Автор: Катерина Лук'яшко
  Віктор МАРИНЧАК, священик, філолог
Віктор МАРИНЧАК, священик, філолог

Влітку вийшла стаття Юлії Мостової. Вона пише, що хоче виїхати з України. Бо їй набридло бачити, як країну вбивають. Еміграція для нас - втрата, чи спосіб врятуватися?

Кожен вирішує самостійно. Але це не вихід зі становища. Бо я не можу скористатися чужою свободою. Чужа свобода, здобута іншим народом, в його історії, політичній боротьбі, зусиллях - вона його свобода. Я приїжджий і назавжди ним лишуся. Інституційно я користуватимуся своїми правами, але я це не відчую. А ми протягом ХХІ століття відчуваємо перживання свободи. Це дуже дороге явище. Знайомий поїхав навчатися в Штати. Тепер планує повернутись назад. Всі друзі в шоці, питають чого не добивається американського громадянства. А він не хоче, бо воліє жити тут і бути корисним своєму народу. Кожний свідомий бізнесмен каже: "Я відкриваю робочі місця для українців, це мій внесок", "Я плачу податки". Вони розуміють, що треба щось зробити. Бо наше особисте становище залежить від того, яке становище буде в цій країні.

Я не можу скористатися чужою свободою

Священики з Харкова регулярно їздять на Схід. І ви серед них. Що питають солдати?

Я бував у військових частинах та госпіталі. Неодноразово розмовляв з різними людьми, які по-справжньому відчули, що таке війна. Одне з перших питань, яке мені у війсковій частині поставили зрілі воїни: "Так що, батюшка, а як любити ворогів?". Дуже складне питання, як любити ворогів, якщо ти мусиш ворога зупинити. А він не зупиняється. Щоб застосувати зброю, їм треба було побачити їхню лють і жорстокість. Коли це побачили - спромоглися підняти зброю. Але Господь каже любити ворогів. Я згадую апостола Павла, який казав, що наша боротьба не проти плоті і крові, а проти влади Князя світу цього. Князь темряви спонукає людей на зло, ненависть і лють, які вони виявляють. Проти цього наша боротьба, а не проти людини. Вона може просто бути знаряддям у боротьбі темної сили проти нас. Ми боремося проти злої волі, при цьому приходиться застосувати зброю проти живих людей. І це колізія, як бути з власною совістю. Один снайпер розповідав, що дуже часто бачить очі. Приціл гарний. А потім ці очі сняться. Тобто людина ризикує своєю безсмертною душею, коли йде на фронт. Тому що вона бере зброю. Вбиваючи, ти підставляєш свою душу — покладаєш її на вівтар. Я колись був змушений одному з них сказати - так згадай же, що сказав Христос. Немає більшої любові, ніж та, коли хтось душу свою покладає на вівтар за друзів своїх. Мав він на увазі душу у значенні життя. Хто життя своє покладає, хто за друзів своїх жертвує собою, то найбільша любов. А тут ситуація дещо інша. Тут все таки покладається безсмертна душа. Людина ризикує її вічною загибеллю. Чи може бути більша любов?

Зараз ви читаєте новину «"Надто мало жертв було принесено. Буде ще відкат" - священик Маринчак про ціну незалежності». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1556
Голосування Прем'єру якого українського фільму Ви очікуєте найбільше?
  • "Коли падають дерева" (реж. Марися Нікітюк)
  • "Тарас. Повернення" (реж. Олександр Денисенко)
  • "Позивний Бандерас" (реж. Заза Буадзе)
  • "Свінгери" (реж. Андрейс Екіс)
  • "Дике поле" (за романом Сергія Жадана "Ворошиловград", реж. Ярослав Лодигін)
  • "Брама" (реж. Володимир Тихий)
  • "Таємний щоденник Симона Петлюри" (реж. Лесь Янчук)
  • "Викрадена принцеса: Руслан і Людмила" (реж. Олег Маламуж)
Переглянути
Погода