Публікуємо новелу "Наш Крим" Владислава Івченка - фіналіста цьогорічного конкурсу "Новела по-українськи" і переможця минулого.
Наш Крим
Вокзал Сімферополю зустрів їх нахабними тітками, що пропонували житло по всьому узбережжю. Потім таксисти, нарешті водії автобусів, які прагли знайти пасажирів.
- Ну що, можна цілувати священну кримську землю? – спитала вона.
- Що за блюзнірство! Це не Крим, чи Сімферополь, філіал Харкова. - він впевнено почимчикував до привокзального базару. Там купили вина, лавашів, сиру і персиків. Повернулися до вокзалу, пройшли крізь натовп збуджених перевізників до тролейбусної каси. Ось невдовзі вже сиділи у електротранспорті і дивувалися, що цей металом їде. Довго виїздили з міста, а потім почалися гарні краєвиди. Він відчував приплив радості, який завжди траплявся в тролейбусі Сімферополь-Алушта.
- Може вже пора цілувати землю? – вона кивнула на брудну пологу тролейбуса.
- Що за потяг до антисанітарії, Кітику? Тримай себе в руках, я скажу, коли.
Тролейбус минав припорошені пилом селища з маленькими базарчиками, розсипами нових татарських будинків, мечетями та місцями продажу садових скульптур: гномів, левів, янголят. Поступово ліворуч і праворуч витягнулися гори, які потім зійшлися попереду і тролейбус почав дертися серпантином. Ліси навколо з цятками ресторанів для подорожніх.
- Нам виходити. – сказав він.
Підхопили наплічники і підійшли до дверей. Водій зупинив, вони вистрибнули, тролейбус поїхав. Ліс навколо, десь неподалік дзюрчала вода. Вони перейшли дорогу і заглибилися в кущі, зайшли до лісу, вологого і величного. Ліворуч залишили будиночок з маленьким городом, вийшли на стежину біля поточку.
- Стій, дшєрь. – він зупинився, зняв наплічник, став на коліна, вклонився і поцілував вологу землю на березі проточку. – Вітаю тебе, Криме. Давно не бачилися. – він зачерпнув води з потоку, випив.
- Може треба принести якусь жертву? Ну, типу підмазати, щоб все оке було? – спитала вона.
- На коліна!
- Треба так треба. – вона відчепила від наплічника піддубник і стала на нього колінами.
- Чи відчуваєш ти святу енергетику Криму? – урочисто спитав він.
- Відчуваю, що хочу до вітру.
- Істота! Вклонися батьку Криму, жеби не покарав, але прийняв!
- Головне, щоб не покохав. – вона вклонилася. На стежку вийшов чоловік в спортивному костюмі і з відром грибів. Здивовано подивився, тихо привітався і перелякано пройшов повз. – Це був кримський янгол?
- Це був добрий знак. Ходімо.
Підвелися, одягли наплічники, рушили. Стежина спочатку трималася поточку, а потім піднялася значно вище. Минуле невелике водосховище, з якого брало воду сусіднє село. Стежка зробилася вужчою. Ліс з обох боків.
- Круто, наче Амазонія якась! – зраділа вона.
- Кітику, Амазонія ще попереду.
Стежка майнула до поточку, почала стрибати через нього так і сяк. У вузький ущелині, пробитій водою, лежали стовбури дерев у два обхвати, через які ішли, наче по містках. Береги поточку були з сирої глини, дуже слизькі, то треба було берегтися, щоб не гепнутися. Вона запихалася.
- Відпочинемо на водоспаді. – підбадьорив він.
Дерлися вгору далі, стрибали по камінню, лізли через повалені колоди, ухилялися від гілок. Потім шум води посилився і вони вийшли до п'ятиметрового водоспаду.
- Відпочинок і водні процедури у священних водах Курлюк-Су. – він швидко скинув шорти і майку, поліз у воду. Під водоспадом було невеличке озерце з глибиною десь по пояс. Він заходив і кректав, а коли став під потоки води згори, то закричав. – Ох добре як, наче лопатою лупить! Іди до мене!
- Я пас, мені, навіть, на березі холодно.
Подала рушник, витерся, одягнувся.
- Ну, тепер Крим почався насправді. Хоча ні, Крим починається після першої чарки мадери. То вперед!
Десь за півгодини вони зупинилися на невеличкій стоянці біля річки. Поставили намет, розпалили багаття, повісили чавунок з водою.
- Що ж, переломимо хліб і перехилимо чарки! – він відкоркував мадеру, дівчина поламали лаваші і нарізала сир, обмила персики. Почаркувалися і випили. – Чи чуєш ти хори райські і шурхотіння крил янгольських, дщєрь?
- Поки ні, отче, налийте ще.
Випили, вляглися на каремати, дивилася на казкові велетенські буки, що нависали над ними. Річка шуміла поруч, життя здавалося первісним. Заварили чай, випили, поснули, ближче до вечора зварили кашу з тушонкою, довго сиділи біля вогню. Темрява оточувала.
- Угу-угу-угу! – зловісно замугикав він.
- Група Дятлова.
- Йєті, чужопланетники, привиди розстріляних білогвардійців!
- Крейду узяв? Треба намалювати коло.
- Зробимо коло з рису, у нас цілий пакет. Захисне рисове коло – захисти себе. Купуйте тільки освячений рис з гарантією захисної дії.
Сміялися, допили мадеру.
- Пляшку не викидати.
- Будеш тягати з собою?
- Я за відповідальний туризм. І Крим не схвалить.
Залізли у намет. В долині річки було сиро та прохолодно. Одяглися, зібрали спальники в один, швидко зігрілися.
- Ти знаєш, що насправді Крим починається з сексу. – прошепотів він.
- Група Дятлова.
- Коли в тебе ще буде можливість покохатися на березі повноводної Курлюк-Су?
- То що, мені піти пошукати когось?
- Змія!
Вранці він прокинувся першим, підігрів чай, опустив голову в холодну воду, фиркав, наче кінь. Попили чаю з шоколадом і печивом, вирушили уздовж річки, сирими та слизькими берегами.
- Амазонія триває. – кивнула вона.
- Зараз вийдемо у пампаси.
Ішли лісом, потім вийшли до великої відкритої улоговини, порослої буйними травами. Довгий підйом через ліс, а потім той розступився і вони вийшли простір, повний сонця, вітру та трави.
- Демерджі-яйла, пані та панове! – урочисто сказав він, несподівано побіг, а потім впав серед буйноквіття. – Дихай! Глибоко!
Вона теж вляглася і дихала розпеченим повітрям, що всотало запахи десятків трав та квітів.
- Якби можна було зробити такий парфум, він би коштував мільйони! – засміялася вона.
Сопіли, наче паровози. Потім підвелися і рушили, спочатку стежкою, а потім дорогою по яйлі. Блакитне небо, золотаве сонце і океан зеленої трави.
- Гарбузику, треба випити, це ж прямо найкраще місце у світі.
- Треба, то треба. - вони здерлися на невеличкий пагорб на яйлі, сіли на камінь і випивали.
- Хмара! – скрикнула вона. Попереду сунула велика біла хмара, що чіплялася землі.
- Вперед, а то ще втече! – вони побігли, наче божевільні. Запихалися з повними наплічниками, забігли у хмару і важко дихали.
- Їжаку, ти де? – спитала вона, бо видно було усього на кілька метрів.
- Я не їжак, я – тигр! – сказав він.
- Тигре, ти коли не будь кохався у хмарах?
- Неодноразово. Стюардеси багатьох авіаліній запам'ятали мене. А ти хочеш спробувати?
- Ага, тільки з капітаном авіалайнера.
- А для Петькі-морячка не запалите маячка?
- Нумо дожени! – вона скинула наплічник і побігла. Він за нею. Бігали, потім впали, ледь дихали. А вітер здув хмару.
- Ну от, ми все пропустили!
- Чертог кохання здуло! Горе! Горе!
Далі вийшли на гору, з якої було видно море.
- Море! Море!
- Ми до нього ще не готові. До моря треба дійти, тільки дурні до нього їдуть. – строго сказав він. – Вперед до казкового Суату!
Вони почали спуск. Іноді він був досить крутий.
- Як коліна?
- Коліна вже болять!
Вони знову зайшли до лісу. Спочатку смуга кущів, а потім тільки височенні буки майже зовсім без підліску. Час від часу на дорозі з'являлися "уази", що возили туристів з узбережжя. Туристи, припечені сонцем і підтоптані трясінням, тим не менше звисока дивилися на пішохідних братів.
- Що то за пам'ятник? – спитала вона, коли вийшли на велику галявину.
- На тому місці радянські партизани вбили одного румунського офіцера і півсотні коней, тим самим переламавши хід Другої світової. Слугує місцем культу для сталіністів зі всього світу.
Перетинали сухі річища, що наповнювалися водою лише в дощі. Потім вийшли на невеличку галявину, оточену деревами.
- Зупиняємося. – сказав він. – Ходімо, до джерела.
Джерело виявилося величезною іржавою цистерною з трубою, навколо буяли зарослі величезних лопухів, був, навіть, маленький ставочок з жабами.
- Звідси можна пити? – спитала вона.
- Кітику, за це питання Суат мав би тебе жорстоко покарати, але ти зі мною, то він буде добрим. Пити можна і треба!
Вода була холодною та смачною. Напилися, поставили намет, розпалили багаття, зварили кашу, підігріли воду на чай, почало сутеніти. Внизу, метрах у ста стояли туристи, грали пісні на гітарі.
- Крим всім хороше місце, але іноді тут співають Розенбаума, наче тут якийсь Новосибірськ. Ходімо дивитися на зірки. – сказав він.
Узяли ліхтарика, спустилися уздовж Суату, перейшли його, потім почали підніматися довгим голим схилом. Трохи не дійшли, зупинилися, розстелили каремат і лягли. Перед ними запалювалося небо. Міріади зірок.
- Ну що, прочитати тобі лекцію по космології?
- А хіба в тебе є доступ до Вікіпедії? – здивувалася вона.
- О, а ти вже знаєш, що це таке!
- А ти радієш, що я зможу пояснити тобі?
- Злим не наливають. – він узяв флягу з коньяком.
- Злі самі беруть все, що хочуть. – вона ковтнула. – А потім дивляться на небо.
Вранці він приготував легкий сніданок і вони вирушили в похід.
- З усіх яйл Криму Карабі - найкраща. Я зараз це тобі доведу. – сказав він. Пішли лісом, а потім вийшли несподівано вийшли на яйлу, що спокійним морем розлилася до виднокраю. Смуги дерев, острівці кущів, табун коней і степовий простір.
- Треба випити. – тихо сказала вона.
Фляга пішла по руках. Вони бродили яйлою кілька годин. Лазили до печери Мамінова, знайшли величезний Бузулук, де і серед літа лежав лід, набрали для чаю чабрецю і трави, яку місцеві називали лимонником. Хотіли сходити ще до озер, які були на мапі, але з моря поповзли темні хмари.
- Кітику, евакуація! – сказав він. Поквапилися до табору, невдовзі їх накрив дощ. Стіна води вмить намочила їх і стало байдуже. Вони зняли кеди, стали ходити калюжами, стрибати і біситися. Горлали пісні, валялися у мокрій траві. Тільки коли дійшли до табору, дощ трохи вщух. Залізли у намет, переодяглися в сухе, сховалися у спальниках і стукотіли зубами. Прийшли люди з сусіднього табору і принесли по мисці гарячого супу.
- Поїжте, ви ж мабуть, замерзли.
- Господи, це благословенна земля! – вони їли той гречаний суп з тушонкою і він здавався амброзією. Трохи відігрілися і пішли з пляшкою мадери віддячувати сусідів. Сиділи біля багаття ледь не до ранку, балакали, співали, грали у мафію.
Наступного дня спали до обіду, потім ходили гуляти. З під землі після дощу полізли білі гриби, то наступні два дні вони збирали їх, смажили, варили супи і їли.
- Треба тікати звідси, а то ми самі перетворимося на гриби. – сказала вона.
- Я б ніколи не проміняв Суат на море, але якщо ти хочеш…
Вранці спустилися до Генеральского, де випили по келиху холодного пива і з'їли по канонічному татарському хачапурі з сиром. Поїхали на автобусі до Морського, зійшли раніше, кілометра за півтора, поставили намет прямо на пляжі, під дорогою. Він устилав пласкими камінцями доріжку до води, потім розчищав від кругляків вхід до моря. Разом сходили до Морського, купили там овочів, лавашів, м'яса, води і вина. Він назбирав топляку на березі, розпалив багаття, підготував жарини. Вона порізала овочі, загорнула їх у фольгу. Закопали в жарини. Сонце вже зайшло за гори, він відкоркував пляшку сухого "кокуру", відрив овочі, розрізав фольгу. Почаркувалися, випили, закусили.
Коли стало темно, сходили у гори. Всілися на сусідніх горбочках з чудовим видом на вечірнє море.
- Гарбузику, коли люди ходять разом до вітру, це ж щось значить? – спитала вона.
- Це безперечно кохання, Кітику.
Стрекотали комахи, мигкотіли на узбережжі вогні дискотек, звуку яких не було чутно. Потім вони пішли голяка до моря. Спокійного та теплого. Плавали по місячній доріжці, з пальців щедрими китицями вислизали срібні бульбашки. Вони вийшли, витерлися і залізли до намету. Вляглися на один спальник, вкрилися другим і кохалися.
- Рай? – спитав він потім.
- Крим. – прошепотіла вона.
З машини, що їхала над ними, заволав Лепс. Але вони не почули, бо вже спали.
3 
1
Коментарі