— Кожна епоха визначається тим, як у ній кохають і як умирають, — розповідає письменниця 51-річна Оксана Забужко в колишній в'язниці НКВС "Тюрма на Лонцького". 14 вересня тут триває її спільна творча зустріч з істориком Володимиром В'ятровичем, 35 років. У коридорі тюрми зібралося близько двох сотень глядачів.
— Коли я починала писати роман "Музей покинутих секретів", мене цікавили історії любові і смерті 1940-х, 1990-х, — продовжує Забужко. — Коли я рушила в похід по бібліотеках і архівах, виявила що літератури про той період немає. Ми так і не маємо по ХХ століттю історії України, написаної з точки зору українських інтересів. Списуємо з інших — російських, польських. Власної оповіді досі не склали, бо за нами забагато підвалів, де досі тхне кров'ю.
2003-го Забужко приїхала до Львова в архів музею, де зараз проходить зустріч. Тоді тут була будівля міліції. Авторку до архівів не допустили.
— Після цього я пішла шляхом польового історика, — каже Забужко. — Шукала виходи на ветеранів, стариків, свідків тих подій. Коли нарешті зустрілася з Володею В'ятровичем, ми з ним уже говорили однією мовою.
Володимир В'ятрович до 2010-го очолював галузевий архів СБУ. Почав розсекречувати архівні матеріали сталінських часів.
— Оксана має велике бажання докопуватися до істини, — говорить В'ятрович. — Я бачив, як вона працювала в архіві, як ходила карпатськими горами й шукала криївки, щоб перейнятися цим духом. Художня література має набагато більше впливу на народ, ніж наукові праці. Польську національну свідомість більше сформувала література Генріха Сенкевича, ніж дослідження вчених. І дуже радує, що в книгарнях зараз можна знайти кільканадцять гарних історичних романів. Це здіймає великий галас у сусідів, у яких ми списували раніше, як говорить пані Оксана. Вони вважають, що ми не маємо права на власний погляд. Їм здається, що ми переписуємо історію. Та насправді ніхто в Україні не переписує історію. Ми щойно почали її писати.
2 
1
Коментарі
1