Ексклюзиви
Вівторок, 11 червня 2019 05:20

Василь Биков приїздив на свою могилу

Автор: ФОТО з сайта MINSKNEWS.BY
  1965 року повість Василя Бикова ”Альпійська балада” екранізували. Білорус та італійка тікають із нацистського ­концтабору, проводять разом декілька днів у горах, за сюжетом. Головні ролі у фільмі зіграли Станіслав Любшин і Любов Румянцева
1965 року повість Василя Бикова ”Альпійська балада” екранізували. Білорус та італійка тікають із нацистського ­концтабору, проводять разом декілька днів у горах, за сюжетом. Головні ролі у фільмі зіграли Станіслав Любшин і Любов Румянцева

"Дякую українській жінці Марії, яка винесла мене із рук смерті", — писав білоруський письменник Василь Биков у романі "Мертвим не болить".

1944 року його важко поранили в бою біля села Велика Северинка поблизу Кіровограда — нині Кропивницький. Майбутнього письменника виходила місцева селянка в своїй хаті. Товариші у степу знайшли лише планшет лейтенанта Бикова. Повідомили рідним, що загинув смертю хоробрих.

— У 1980-х класик білоруської літератури приїздив на Кіровоградщину. На братській могилі біля Великої Северинки досі викарбувано "Василь Биков", — розповідає літературознавець, письменник Михайло Слабошпицький, 72 роки. Представляє три романи Василя Бикова. Українською у видавництві "Знання" вийшли "Знак біди", "Альпійська балада" й "Мертвим не болить".

— У часи моєї молодості було поганим тоном не читати Василя Бикова, — продовжує Слабошпицький. — За панування радянської ідеології він був чи не найсміливіший літератор. "Мертвим не болить" я прочитав 1966 року російською в московському журналі "Новый мир". Тоді не мав уявлення, яких цензурних купюр зазнавали твори Бикова.

Вперше повна версія роману вийшла 2014-го.

"Мертвим не болить" українською переклала 77-річна Тетяна Кобржицька. Літературознавиця, донька соліста Львівської опери В'ячеслава Кобржицького у 1960-х вийшла заміж за білоруського критика В'ячеслава Рагойшу. Живе в Мінську. Викладає на кафедрі україністики Білоруського державного університету.

— "Мертвим не болить" найбіографічніший твір Василя Бикова, — розповідає Тетяна В'яче­славівна. — Епізоди післявоєнного СРСР чергуються з окопною правдою. Кіровоградська операція, 1944 рік. Пораненого лейтенанта відправляють у тил ворога, повинен конвоювати трьох полонених німців. Двох із них губить, наштовху­ється на німецьку танкову частину. Його знову ранять. Після війни біль не зникає. Приїздить у Мінськ на 20-річчя Перемоги. Не може поселитися в готель, бо в місто наїхала партійна номенклатура. Гостро реагує на формальне ставлення до свята, в якому справжні ветерани залишилися непотрібні.

Пересічний читач може подумати, що книжка про біль військового, заслуги якого не визнають. Бикову не за це болить. Хоче показати ставлення до людини в СРСР.

Думає про ті вади у системі, що дозволили цій жахливій війні забрати стільки жертв. Недоліки командування, які він бачив очима молодого лейтенанта, продовжує помічати в мирний час. Набувають усе більшого розмаху. Незважаючи на розвінчування культу Сталіна, суспільство не хоче вдосконалюватися. Це одна з перших книжок, що встигла цю проблему зафіксувати. Бо зрозуміло — часи змінювалися, і радянське керівництво не хотіло цю правду на повну показувати. Письменник підходив до гуманізму не з ідеологічних позицій, а із загальнолюдських.

Василь Биков помер 2003‑го. Останні роки жив у політичній еміграції за кордоном. Різко критикував режим Олександра Лукашенка, спроби відновлення союзу Білорусі з Росією. На батьківщину літератор повернувся за місяць до смерті.

Вісім останніх захисників білоруської незалежності переховуються в лісі

— Василь Биков не раз зізнавався у тому, що до України в нього найщемливіше почуття, — розповідає літературознавець Володимир Панченко, 64 роки.

— 1995 року я звернувся до Василя Володимировича через посла України в Білорусі Володимира Желібу. Колишній кіровоградець передав проханням надати для перекладу й публікації в кіровоградському часописі "Вежа" нові оповідання. І невдовзі Биков переслав мені кілька останніх творів. Деякі з тих оповідань переклав я. Деякі — удвох із доцентом Кіровоградського педінституту, білорускою Лілією Смольяновою.

А ще був лист від Василя Бикова, датований 27 жовтня 1995 року: "Україна для мене (і особливо Кіровоградщина) — друга батьківщина, найдорожча земля, на якій мені вистачило лиха у найважчі часи. Шкода, що і зараз, через 50 років, на ній мало щастя (як, втім, і в Білорусі). Але сподіваємося … "

Найбільше мене зачепило оповідання "На чорних порубках", у якому йшлося про останні дні Білоруської Народної Республіки 1920-го.

Вісім останніх захисників білоруської незалежності переховуються в лісі. Без права на смерть у відкритому бою, оскільки їхні тіла розпізнають більшовики, після чого покарають іще й рідню кожного з них. Командир вирішує, що всі вони мають добровільно попрощатися з життям, а той, кому судилося бути останнім, закопає тіла загиблих і потім сам також застрелиться десь у лісовій гущавині.

Так і відбувається. Тільки гинуть усе ж не восьмеро, а семеро. В останню мить командир залишає живим підлітка Володьку. Авторові важливо, щоб залишалася надія на оту саму відчайдушну білоруську волю.

За оповіданням "На чорних порубках" створили радіовиставу, що не раз звучала в українському ефірі.

Зараз ви читаєте новину «Василь Биков приїздив на свою могилу». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 13
Голосування Який з українських музичних фестивалів цього літа ви вважаєте найкращим?
  • Atlas Weekend
  • UPark Festival
  • Файне місто
  • Leopolis Jazz Fest
  • ZaxidFest
  • Джаз на Дніпрі
  • Бандерштат
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода