— Багато акторок виїхали за кордон. Актори пішли в армію, — розповідає режисер Максим Голенко, 44 роки. В Одеському театрі Василя Василька поставив виставу "Саша, винеси сміття". Цю п'єсу Наталка Ворожбит написала 2015-го.
За рік до Революції гідності полковник Саша раптово помирає. Ввижається дружині й дочці. За його життя родина соромилася, що він військовий, докоряла непрестижністю професії та маленькою зарплатнею. Після смерті побиваються за ним. Коли Росія анексує Крим, починає війну на Донбасі — полковник намагається повернутися з того світу, щоб стати до лав Збройних сил України, за сюжетом.
Спектакль показують у бомбосховищі.
— На третій тиждень війни почали телефонувати актори, які залишилися, — продовжує Голенко.
— Не могли без репетицій. Також багатьом була потрібна психологічна підтримка. Все-таки пощастило, що в нас протиповітряна оборона хороша — Одеса перетворилася на напівтилове місто. Можна було працювати.
Чому обрали цю п'єсу?
— За всі роки після Революції гідності саме про війну для театру адекватно, як на мене, майже нічого не писали. Фактично існують одна п'єса Сергія Жадана й дві Наталки Ворожбит. Багато ставив цю драматургиню. Але "Саша, винеси сміття", так само як і "Погані дороги" ніколи в портфелі не лежали. А тут п'єса стала актуальна. Коли читаєш рядки про "шосту мобілізацію, під час якої повертаються мертві ", діалоги жінок: "А чи вистачить бензину, щоб доїхати до Варшави?" і "А якщо бомбитимуть? — Та не вигадуй" — розумієш, що ця історія плавно перемахнула в сьогодення. Вкладаємо свій досвід, який здобули за ці місяці.
Які проблеми піднімаєте у виставі?
— Дослідили феномен Української армії. Подивилися на це як на певну історію непотрібної людини, поза часом. Коли ти військовий і потрапляєш у 1990-ті, то почуваєшся іхтіозавром. Усе спішить, робить гроші, а ти цього не можеш, не розумієш. Тебе вчили лише захищати батьківщину. А це в той час нікому не треба було. Пам'ятаю ці роки, коли ми віддавали озброєння — не розуміли, навіщо взагалі військо. А потім раптом з'ясувалося, що армія — єдине, що в цій країні працює добре. Показали зрізи життя-смерті військового. Коли він не потрібен був навіть у родині. Так, дружина й донька час від часу забувають, що Саша помер. Періодично звертаються, щоб виніс сміття. Буцімто, яка ще може бути користь від нього? Згодом, через якийсь час після смерті його образ почав обростати легендами. Остання частина — коли з'ясувалося, що головний герой усім знадобився.
Перенесли дію на вісім років уперед. Стало ще жорсткіше, підтягнуло реалії. Остання картина в нас відбувається 2022-го. Це дозволило вивести нового героя. У фіналі, коли Сашу знов просять винести сміття, з'являється його онук. Виносить непотріб. Показали спадковість поколінь. Така собі реінкарнація.
У нас метафоричне "сміття" — це "лайно", що зараз лишилося після росіян. Його можна побачити на афіші, яку намалювала наша художниця Юлія Заулична. Коли вперше побачив макет афіши із зображенням ракети з написом "За дітей" — аж моторошно стало.
Якось попросили стисло сформулювати, про що робимо виставу. Зазвичай лякаюся таких питань. Але тут відповідь прийшла одразу — це спектакль про перемогу над смертю.
Чи правда, що в іноземців виріс інтерес до всього українського?
— Доки репетирували, до нас постійно приїздили іноземні кореспонденти. Італійці, іспанці, американці. Половину репетицій витратили на спілкування із зарубіжною пресою. Коли падають ракети на міста, а тут купка диваків щось репетирує в підвалі — мабуть, це ексцентрично. Цікавість до всього українського збільшилася. Але половина вітчизняних театрів зараз не функціонують. Є окремі, які змогли вивезти вистави за кордон, як-от столичний театр на Лівому березі.
Чи залишиться щось після війни від державних театрів — велике питання. Зараз вони в напівзнищеному стані. На жаль, Міністерство культури не подбало про нас. У державі, яка воює, користі від нас не бачать. Частина театрів змушені відправити цілі трупи в неоплачувану відпустку. Куди люди повертатимуться і що робити тим, хто залишився — поки що незрозуміло. Дивно, що ніхто щодо цього не волає, бо зараз українському театру фактично кирдик. Так, ми зробили прем'єру, й це круто. Але, наприклад, не знаємо, чи буде в травні зарплатня, хто залишиться навіть із тих 10 людей, які в театрі зараз. Бачимо подібне ставлення держави й до музеїв. Більшість експонатів до приходу ворога не евакуювали.
В Одесі зараз проукраїнські настрої?
— Перші тижні війни всі були розгублені. Але зараз місто реально українізується. І ми віримо, що тут знадобиться український театр. Позиція одеситів абсолютно однозначна. Настроїв, які були 2014 року — близько не спостерігав. Жахливий досвід Маріуполя й Харкова Одесу також чогось навчив.
З частиною вистав у театрі Василька треба прощатися. Коли приїхав працювати в Одесу, намагався вигадати певний компроміс. Шукав авторів із російської чи радянської культури, які мали б стосунок до України. Як-от Булгаков або Ільф і Петров. Тому тут з'явилося, наприклад, "Золоте теля". Робив їх як спектаклі-обманки. Людина ностальгує, а потім приходить — і бац — бачить жорстку сатиру на "русский мир". Зараз у нас подібні експерименти остаточно скінчилися. Хоча більш русофобського спектаклю, ніж наше "Собаче серце", не бачив. Історія Шарікова — це історія Росії ХХІ століття. Лише тепер до нас рвуться орди Шарікових.
Із репертуаром категорично потрібно щось робити. Згадувати, що, наприклад, той же Микола Куліш написав не лише "Мина Мазайло", що є прекрасні автори 1920-х. Театрам доведеться якось ворушитися. Це дасть поштовх і сучасній українській драматургії.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі