33-річний росіянин Ігнат Солженіцин за пультом диригента чимось схожий на дзвін. Особливо, коли тягнеться вістрям палички до ока недбалого барабанщика. Ігнат приїхав із Філадельфії до Києва на фестиваль "Віртуози планети". Закінчивши репетицію у столичній філармонії, витирає піт із чола і повільно прямує до гримерки. Побачив дівчину з оргкомітету, зупиняється:
— Скажіть вашим журналістам, що це неповага — згадувати в репортажах тільки моє прізвище і забувати про музикантів. Я тут не ким-небудь диригую, а філармонійним оркестром шановного Миколи Дядюри! — Солженіцин повертається до мене. — Запишіть це обов"язково!
Потім звертається до диригента Дядюри, який завмер поруч із сяючою вдячністю в очах:
— Скажіть, колего, а чи правильно я вчинив, що відпустив оркестр на десять хвилин раніше?
Той щиро усміхається:
— Що ви, адже кращий диригент — той, хто звільняє музикантів від ненависної їм роботи!
Заходимо до гримерки. Солженіцин сідає. На столі пляшка мінералки та плитка шоколаду. Ігнат дивиться на них, потім робить великий ковток і бере шоколадку. Надкушує і знову п"є.
— Тата депортували з СРСР, коли мені було 18 місяців, — вимовляє, як по завченому.
Батько Ігната — російський письменник Олександр Солженіцин, 88 років. За критичні зауваження щодо Йосипа Сталіна письменника на вісім років без суду кинули до в"язниці. Там він захворів на рак шлунка і дивом вилікувався. 1970-го Олександрові Солженіцину дали Нобелівську премію з літератури. А 1974-го письменника звинуватили у державній зраді та депортували з сім"єю до Цюриха. Потім Солженіцини переїхали до Америки.
— Ми принципово говорили російською — в американській школі через це в мене були великі проблеми. Сильної ностальгії за Росією не було. У батьківському домі в американському штаті Вермонт надворі стояла велика біла каменюка. Батько казав, що то сплячий кінь стоїть. Коли він прокинеться, відвезе нас до Росії.
У Києві ви диригуєте Десятою симфонією Шостаковича. Ваш батько знав композитора?
— У нього з Шостаковичем були складні стосунки. Дмитро Дмитрович поважав його як письменника. Навіть оперу за "Одним днем Івана Денисовича" хотів писати. Але радив сидіти тихо та не зв"язуватися з "кремлівською бандою". Тато ж, віруюча людина, не терпів атеїзму Шостаковича та його соціально-песимістичного настрою. Про це дуже докладно написано в книзі Соломона Волкова "Художник і цар". Він мені екземпляр надіслав поштою.
Каже, регулярно листується з батьком есемесками.
— У путінській Росії почуваю себе як дома. Батька там шанують. Екранізували його роман "В круге первом". У лютому вся Москва була завішана біґбордами з його рекламою. Навіть слогани придумали: "Миронов мотает свой срок", "Чурикова едет за мужем по этапу".
У нас цей фільм ходить у піратських копіях.
— Та хай собі люди дивляться! — сміється. — Пам"ятаєте, як у законі Володимира Мономаха написано: "А ще хто книги дорого дает — бить много". Цього ніхто не відміняв.
Питаю, якою музикою захоплювався в юності.
— Рок-групами. "Блек Саббат", "Лед Зеппелін", "Кісс". Батько цього не розумів. Але, якщо музика гриміла на весь будинок, терпів мовчки.
Про класичну музику згадує з меншим піднесенням:
— Дома, у Вермонті, був старий рояль — ще від старих мешканців лишився. У шафі завалялася колекція легкої класики. Нот мене навчив сусід. Якось до нас у гості приїхав Ростропович. Побачив мене за роялем і закричав: "Що ж це у вас такий талант пропадає!". І відвіз мене, куди треба.
Кажуть, ви не любите традицій російської фортепіанної школи?
— Росіяни примушують на перший план виштовхувати себе самого. Щоб одразу всі почули: грає "піаніст Пупкін". Але, якщо ми того Пупкіна чуємо у кожному творі, це означає, що він усюди однаковий. А виконавець має бути саламандрою. А ще краще — хамелеоном.
Російській музиці теж дістається:
— Усе, що понаписували російські композитори для фортепіано, не можна порівняти з їхніми симфонічними творами. Не той масштаб, не та глибина. Інша справа — Європа, німецька музика, — каже із захопленням. — Послухайте сонати Бетховена, Шуберта, Брамса. У того ж Мусоргського хочу грати не тільки нещасні "Картинки з виставки", але і щось на рівні "Бориса Годунова", "Хованщини", "Пісень і танців смерті"!
Чому ви пішли у диригенти?
— Диригентська кар"єра допомагає мені як піаністу. Але часу зовсім не вистачає. Ночами граю! Відмовляюся від виступів.
Каже, задоволений, що займається улюбленою справою. Тягнеться до шоколадки, але на півдорозі рука зупиняється. Голос стає сумним.
— У Європі вся влада належить профспілкам. Вони начебто допомагають музикантам, але за сутністю своєю антиартистичні. Часто виступають проти того, чого потребує мистецтво. Диригент може переконувати лише на рівні своєї харизми, особистості. Диригент — дуже самотня професія.
1973, 24 вересня — народився в Москві, у сім"ї письменника Олександра Солженіцина
1974 — депортація до Німеччини, переїзд до США
1987 — як піаніст вступає до Лондонської королівської академії
1993 — перший візит до Росії з концертним туром
1994 — стає диригентом Філадельфійського камерного оркестру
1999 — одружується з лікарем-психіатром Керолін
2001 — народжується син Дмитро
2003 — народжується дочка Анна
2006, 15 вересня — диригує у Києві на міжнародному фестивалі "Віртуози планети"
2 
1
Коментарі