Про піаністку з України зняв фільм швейцарський режисер Крістіан Лабхарт. У ній 45-річна Альона Черні везе піаніно зі Швейцарії до рідного міста Ромни на Сумщині, щоб подарувати музичній школі. Стрічку "Апасіоната" показали на київському кінофестивалі "Молодість" 21 жовтня.
— Піаніно везли спочатку вантажним літаком, потім наймали автобус, — Альона говорить російською з легким німецьким акцентом. — Це була зима. Важливо було скоріше поставити піаніно у тепле приміщення. Інструмент, як людина, його треба оберігати. Найважче було зніматися у перший день. Ходиш з мікрофоном та весь у кабелях. Потім звикла.
Чи були речі, які ви не хотіли говорити на камеру?
— Лейкемія, яку подолала. Тому що я повинна дякувати Богові за те, що живу. А не маніпулювати хворобою. Оберігала особисте життя дочки. Також поставила табу на всі свої сімейні стосунки.
Чи є музика, що нагадує вам Україну?
— Це Чайковський. Коли у вересні записувала сольний диск, грала його п'єси. Весь цей час думала про маму. Їй, мабуть, дуже важко мати таку дочку. Музикою займаюся з 5 років. З 9 не живу вдома. Я вчилася у київській музичній школі-інтернаті імені Лисенка. Потім закінчила консерваторію, поступила в аспірантуру та поїхала вчитися за кордон. Це був 1992 рік.
Який найдовший концерт довелося відіграти?
— Це було торік у Японії — близько трьох годин. Після аварії на атомній станції у Фукусімі ми грали в постраждалих регіонах. Виступали в школах для учнів 8-10 років. Інколи в спортивних залах, де поміщалися до 500 дітей. Проте ми не тільки грали, а й говорили з ними. Вони ставили багато запитань: "Чи будемо ми мати дітей?", "А можна нам буде колись гуляти на вулиці?". Сама пережила Чорнобиль, пояснювала як могла.
Чому люди вчаться грати на музичних інструментах?
— В Україні віддавати дітей в музичну школу — традиція. У Швейцарії навчання музиці коштує багато грошей і є привілеєм. Дуже часто люди починають грати в пенсійному віці. Зрозуміло, що в них суглоби рук не ті. Але вони не хочуть бути піаністами. "Я все життя мріяв зіграти "Для Елізи" Бетховена або сонату Моцарта" — з такими проханнями вони приходять учитися. І цей підхід мені близький. Бо люди грають через любов, а не через кар'єру. Музика — це щось дуже інтимне. Піаніно — не чоловік, воно прийме тебе такою, як ти є. Інструменту можна розказати все. Навіть те, що ніколи нікому не скажеш.
1 
1
Коментарі