Ексклюзиви
Пʼятниця, 19 жовтня 2007 17:19

Одна історія про мою матір

Моя мати — складна людина, вона сама зробила з себе інтелігентку. Виплекала. Її родина була простою, батько та мати не читали книжок, не їздили до міста, хоча до нього було двадцять хвилин електричкою. Під час обідів не обговорювали стрічки та політичні події, їли мовчки. Бабця займалася городом та дітьми, а дід працював на заводі. У неділю бабця пекла оладки, які поливала медом. Потім дід ішов до місцевої наливайки пити червоне солодке вино та співати. Жили вони разом, але поодинці. Разом зробили матір та її сестру, яка потім померла під час пологів у двадцять років, та дивилися кіно про Штірліца. Дід бабцю колотив. Можливо, це було єдиною його позазаводською розвагою. Коли мати, яка з дитинства була гоноровою, запитала в бабці, скільки можна терпіти ці побиття, бабця щиро здивувалася: "Та що ти, доцю, таке кажеш. Іванко в мене набожна людина. Свята! Ніколи не бив мене по неділях".

Мати почувалася там чужинкою. У чотирнадцять років вона досконало знала німецьку мову, хоча терпіти не могла її. Просто сусідкою батьків була стара діва — полька пані Броніслава — викладачка німецької мови, з якою матері було комфортніше та незрівнянно цікавіше. Мати щодня ходила до неї в гості, слухала старі платівки з музикою Баха, вчилася німецької, захоплювалася творами Іоганна Ґете та розігрувала по ролях із пані Броніславою п"єси Франка, Ведекінда та Бертольда Брехта.

Мати захоплювалася не тільки творами, але й думками Ґете. Девізами для свого життя вона ще малою обрала такі: "Хто довго розмірковує, не завжди знаходить краще рішення". А також: "Дайте людині мету, заради якої варто жити, і вона зможе вижити в будь-якій ситуації". Мати поважала своїх батьків за те, що вони виживали в будь-яких ситуаціях. І зневажала за те, що в них не було жодної, на її думку, мети. У матері була мета. Вона змогла вижити серед чужинців та обрати собі рідну душу, а зволікати ненавиділа і не зволікала ні з чим.

Я тепер думаю: а якою б була моя мати, якби з чотирнадцяти років її улюбленою п"єсою не стала "Матінка Кураж"? Яким був би я, якби в мене була інша матір? Я пам"ятаю закинуте догори вузьке та вилицювате обличчя матінки Кураж, вона виє — її донька загинула. Вона кидається у війну прокльонами, наче камінням, а сама мацає лантух з воєнним товаром, який встигла, попри небезпеку, принести її загибла донька. Це видовище викликало в мене огиду. Я запитував маму, подобалася їй матінка Кураж чи ні. Мати ніколи не відповідала на запитання. Вона лише сказала, що матінка Кураж була цільною людиною, яку знедолила війна. А ще додала, що невідомо, як поводилися б ми в такій ситуації. Мати є з тих, хто запитання ставить. Це своє вміння вона перетворила на професію. Ніщо з того, чим вона володіла чи що вона зростила, не мало б колоситися саме по собі. Навіть для краси. Усе мало працювати на неї.


Пані Броніслава возила матір до Москви, де вони разом насолоджувалися цією п"єсою. Вони передивилися всі можливі стрічки та телепостановки. Матір обожнювала акторку Єлену Вайгель, яка першою зіграла пані Кураж. Коли Галина Іванівна Вовкун пішла отримувати паспорта, вона одержала його на ім"я Віолетти Іоганнівни Вайгель. Незважаючи на те, мене народила Віолетта Вайгель-Вітовська, мені довелося познайомитися з обома жінками. Із рішучою та показово стриманою, надзвичайно стильною WWW та з хамуватою феською Галькою Вовкунихою. Після отримання паспорта мати стала посміховиськом в очах усього селища. Але це їй було байдуже. Цих людей в її світі не існувало, в матері була мета й не було часу на зволікання.

Мати ніколи не відповідала на запитання

У нашій квартирі були фотокартки лише пані Броніслави, натомість жодної світлини мамчиних батьків. Мати позиціонувала її як свою рідну тітку. "А чого до нас ніколи не завітають твої батьки? Бабця та дід! Батькові ж з нами живуть! А твої чого ніколи не завітають, вони на нас образилися?" — якось запитав я. Мені здавалося природним, що дід та бабця обов"язково мають бути та приїздити хоча б на вихідні. Мати дивилася на мене з німою огудою. Вона вірила в те, що була сиротою, що її виховала тітка Броніслава. Утім, у це вірили майже всі, крім, мабуть, мого діда. Мати йому ніколи не подобалася, але він ніколи не втручався в батькове життя. Принцип невтручання — родинний принцип Вітовських.


Німецька мова матері була бездоганною, але вона не хотіла бути перекладачем. Адже подумала, що це навряд чи можна назвати професією. Пані Броніслава мріяла, щоб моя мати була викладачем, однак вона ніколи не мріяла бути вчителькою. Це було замало для Віолетти Іоганнівни Вайгель.

Звісно, з її завзятістю та наполегливістю, помноженими на амбітність, а також хистом до вивчення мов можна було б потім влаштуватися працювати до дипломатичних установ. Це тоді було надзвичайно престижно. Але мати не хотіла, щоб хтось копирсався в її біографії. Вона про все подумала заздалегідь. Та й узагалі вчинити так для матері було занадто просто. Ще в шістнадцять років вона зрозуміла, ким хоче бути, чим займатися. Вона хотіла досконало розбиратися в людській натурі. Щоб знати, що й від кого можна очікувати. Уміти захищатися та наступати. На горищі пані Броніслави вона знайшла твори Карла Ґустава Юнґа та Зиґмунда Фройда — звісно, мовою оригіналу. Перегортаючи п"яту сторінку "Психоаналітичних етюдів", мати зрозуміла, що знайшла свій життєвий шлях.


Батько був високим білявцем, киянином польського походження з квартирою в центрі міста. Він обожнював жінок мамчиного типу: високі вилиці, вузьке обличчя, виразні очі, чітко промальовані губи, темне гладке волосся.

Мама стала психологом. Вишукана срібна табличка на дубових дверях її кабінету — "Віолетта І. Вайгель-Вітовська. к.п.н., доцент", — для неї виглядала переконливіше, ніж її власне відображення в дзеркалі, Євген Вітовський у ліжку, Макс Вітовський у школі для здібних дітей. Вона відбулася.

Більшість тих, хто тільки трохи обізнаний із нашими родинними традиціями та побутом, були переконані, що Віолетта Вайгель-Вітовська, яка зустріла справжнього німця, коли мені виповнилося дванадцять років, та вирішила вийти вдруге заміж, залишила свого сина, Макса Вітовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання своєму чоловікові та його батьку. Ніхто й подумати не міг, що мати благала його віддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити. Та батько сказав, що Вітовські своїх дітей не зраджують і що в мене такий вік, який більше потребує батьківської уваги, ніж материнського піклування: "Хлопчику в дванадцять років не потрібні стреси, люба. А будь-яке спілкування з новою людиною, знайомства, всі ці випробування, пристосування, це — стрес, чи не так? Ти повинна знати про це. Мабуть, хтось із ваших понаписував про таке купу трактатів". Мати мовчки плакала. Це було проникливе видовище, але батько звик до її німих сцен.


Насправді я був радий тому, що мати залишила нас. Я втомлювався від її уваги та зосередженості на досконалості моєї душі та нервової системи.

Коли мені виповнилося вісім років, мати дійшла професійного висновку, що я росту занадто інтелігентним і мені бракує впевненості та розкутості. Цю мою проблему вона вирішила наступним чином: змусила мене жебракувати під найближчим до нашого будинку гастрономом. Я простояв там тиждень. Спочатку не знав, куди діти очі й що говорити, наприклад, Вірі Арнольдівні чи Христофорові Бенедиктовичу — друзям дідуся, які мешкали поверхом вище. У перший день мене з годину нудило після цього експерименту. Потім я абстрагувався та не відчував майже нічого. "Вілька, та що ти робиш?" — запитував батько. Мати сказала: "Дайте людині мету, заради якої варто жити, і вона зможе вижити в будь-якій ситуації".

Зараз ви читаєте новину «Одна історія про мою матір». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода